А славний був хлопець, із прикордонників. Добре, ще Броневич якось вислизнув і приволік тіло. В самого на плечі тілогрійка прострелена.
Пам'ятаю, це була наша перша жертва в таборі. Переживали, не дай боже. Просто засмутилися всі. І кадрові, і місцеві. І справді, хороший був хлопець: тихий, сміливий, старанний. Все довоєнні листи од матері перечитував — десь за Москвою жила. А він у неї один тільки. І ось треба ж…
Що вдієш, почали готувати похорони. Поблизу від табору, над урвищем біля струмка хлопці викопали могилу. Під сосною у пісочку. Труни не було, щоправда, могилку вистелили ялиновим гіллям. Поки хлопці управлялися, я пітнів над промовою. Це ж була моя перша промова перед бійцями. Назавтра вишикували весь загін, шістдесят два чоловіки. Біля могили поклали Пекушева. Одягли йому чиюсь нову гімнастерку, сині штани. Навіть трикутники на петлиці зібрали, по три на кожну, щоб усе як і належить в армії. Потім виступали. Я, командир, хтось із його друзів прикордонників. Дехто аж заплакав. Одно слово, це були перші й, мабуть, останні такі хвилюючі похорони. Потім ховали частіше і навіть не по одному. Бувало, по десять в одну яму закопували. А то і без ями — як-небудь загорнеш — і все. У блокаду, наприклад. Та й самого командира поховали просто — яму тільки в коліно викопали. Не переживали і десятої частки того, що за цим Пекушевим. Звикли.
А тоді все було свіже, нове. Зрозуміло, наше тоді ще тільки починалося.
Отож поховали Пекушева. Навіть Селезньов якось по-дружньому, без своєї вічної суворості, поговорив з нами, поки йшли разом до землянки. Мали вже спускатися по східцях, як підлітає взводний Прокопенко: так і так, нема Мороза. З ночі немає. "Як з ночі? — стрепенувся Селезньов. — Чому не доповіли одразу?" А Прокопенко тільки знизує плечима: мовляв, думали, з'явиться. Думали, до комісара пішов. Чи туди — на струмок. Усе біля струмка любив сидіти. Наодинці.
Тут уже, знаєш, нам стало млосно.
Селезньов накинувся на Прокопенка, лаяв його як тільки міг. А він умів. А потім визвірився на мене. Останніми словами називав. Я мовчав. Що ж, мабуть, заслужив. Спустилися в землянку, командир наказав покликати начальника штабу — був такий тихий, слухняний лейтенант Кузнецов, із кадрових, командир взводу. Усі зібралися, вже знають, у чім справа, і мовчать, чекають, що скаже майор. А майор думав, думав і каже: "Табір міняти. А то притиснуть цього кульгавого йолопа, сам того не бажаючи, викаже всіх. Перестріляють, як куріпок".
Бачу, хлопці похнюпили носи. Нікому не хочеться міняти табору, надто вже зручне місце: тихе, далеко від доріг. І щасливе. За всю зиму жодної несподіванки. А тут через якогось кульгавого йолопа… Воно й зрозуміло, хто цей Мороз для них? Звичайно ж, після того, що трапилося, — кульгавий йолоп, та й годі. Але ж я, як ніхто тут, знаю цього кульгавого. Знаю,? думаю і так і сяк і починаю вірити: не підведе Мороз. Накладе на себе руки, точно, а нас не продасть. Не може він виказати табір. Не знаю, як довести це, але відчуваю: не викаже.
І коли всі вже ладні були погодитися з Селезньовим, я й кажу: "Не треба табір міняти". Селезньов у мене як у другого йолопа уп'явся очима: "Як це не треба? Де гарантія?""Є, — кажу, — гарантія. Не треба".
Стало тихо, усі мовчать, лише Селезньов сопе та на мене з-під широких брів позирає. А я що йому сказати можу. Хіба що починати розповідь з самого початку, хто такий цей кульгавий учитель. Відчуваю, не можу я зараз багато говорити, та й чи є потреба. Я тільки уперся на своєму: табір міняти не треба.
Не знаю, що подумали тоді Селезньов та інші, чи повірили мені, чи, може, самі передумали. Чи дуже вже не хотілося вирушати кудись із насидженого місця, але, видно, наважилися ризикнути, почекати ще тиждень. Вирішили, правда, виставити два додаткові дозори — збоку від села Зарудина та від? шосе в улоговині. І ще послали Гусака в Сельце — там жив його свояк, нічого собі чоловік, щоб простежити, як воно далі буде.
Від оцього Гусака та від наших людей із містечка, а потім уже й від Павлика Миклашевича і довідались, як воно все відбувалося там, у Сельці.
...
Починалися Будиловичі. Біля крайньої хати за тином горів електричний ліхтар, який освітлював хвіртку, лавочку поблизу неї, поріділий кущ бузку в палісаднику. Коло хлівців у садку яскраво червоніло серед темряви багаттячко, і вітер розносив по всій околиці запах диму — мабуть, листя палили. Наш візник звернув з дороги, певно, щоб заїхати у двір, кінь, ніби розуміючи хазяїна, сам спинився. Спантеличений Ткачук змовк.
— Що, приїхали?
— Еге ж, приїхали. Я тут розпряжу, а ви трохи пройдете, коло пошти зупинка буде.
— Знаю. Не вперше, — сказав Ткачук, злізаючи з воза. Я зіскочив на вищерблений край асфальту. — То, спасибі, діду, що підвезли.
— Нема за що. Кінь колгоспний, так що…
Підвода звернула у двір, а ми, помалу ступаючи після незручного сидіння на возі, пошкандибали собі сільською вулицею. Тьмяно горіли ліхтарі на стовпах, і ми йшли, потрапляючи то в світло, то в потемки. Я чекав продовження оповіді, але Ткачук мовчки тупав накульгуючи, і я не квапив його. Десь попереду торохтів мотор, незабаром ми збочили, щоб пропустити колісний трактор; його підсліпуваті фари майже не освітлювали вулицю. За трактором попереду стало видно яскраво освітлений ганок білого цегляного будинку з вивіскою — там була чайна. З її засклених рипучих дверей неквапливо вийшли двоє і, закурюючи, спинилися біля ЗІЛа, що стояв на узбіччі коло самого кювета. Ще здалеку Ткачук глянув у той бік стомленими й знервованими за цей день очима.
— А давай зайдемо, га?
— Давайте, що ж, — покірно згодився я.
Ми обійшли ЗІЛ і повернули в невеликий втоптаний дворик.
— Була колись поганенька забігайлівка, а зараз он яку кам'яницю вибудували. Я у цій не був, — трохи ніби з провиною сказав Ткачук, поки ми йшли до бетонованих східців. Я змовчав — що там було виправдовуватись: усі ми грішні в цій малошанованій справі.
Невелике приміщення чайної було майже порожнє, лише за столом у кутку, біля грубки вільно розсілися троє, і хмари диму довкола них свідчили, що вони тут не першу вже годину. Півдюжини легких столиків і таких же стільців біля столиків були вільні. Жінка в нейлоновій синій куртці тихо перемовлялася через стойку з буфетницею.
— Ти сідай отут. Я зараз, — кивнув мені Ткачук.
— Ні, то ви вже сідайте. Я молодший.
Він не дав себе умовляти, сів, не вибираючи місця, за ближчий од нього столик, не забувши, однак, попередити:
— Два по сто, і годі. Та, може, пива? Якщо є.
Але пива тут не було, горілки теж. Стояло тільки червоне міцне, і я взяв пляшку. На закуску буфетниця порадила взяти котлети — сказала, свіжі, тільки зранку привезені.
Я подумав, що Ткачуку таке частування навряд чи сподобається. І справді не встиг я донести все це у двох руках до столу, як мій попутник скривився.
— А білої нема? Терпіти не могу цього чорнила.
— Що ж, беремо, що дають.
— Та вже ж…
Ми мовчки випили по склянці. Трохи ще лишилося в пляшці. Закусувати Ткачук не став, замість того закурив із моєї зім'ятої пачки.
— Біленька — вона підла, звичайно, але смак має. "Столична", скажімо. Або, знаєш, ще краще саморобна. Хлібна. Якщо із добрих рук. Ех, колись уміли робити її! Смачна, не те що оця хімія! І градус, я тобі скажу, мала — ого!
— А ви що… полюбляли?
— Було діло! — зиркнув Ткачук на мене почервонілими очима. — Як молодший був.
Розпитувати його щодо того "діла" я не посмів — з нетерпінням чекав, коли він знову почне розповідати про події в Сельці. Але він мовби вже втратив до них інтерес, курив собі й крізь дим скоса позирав у куток, де троє за столом розв'язно горланили на всю чайну. Один у ватнику так двигонув стіл, що з нього ледве не злетів посуд. Двоє почали його заспокоювати.
— Нажлукталися. Того, лисуватого, трохи знаю. Бухгалтер зі спиртзаводу. Під час війни взводним був у Бутримовича. І непоганим взводним. А тепер от поглянь.
— Буває.
— Буває, звичайно. У війну орденів зо три відхопив, ну й запаморочилась голова від слави. І вславився. Вже три роки відсидів, а, бач, свого не кидає. А інші тихенькі, спритненькі, орденів не хапали, але хитрістю брали. І обійшли. Випередили. Так от… Ну що? Доказати тобі про хлопців? Чому не питаєш? Ех, хлопці, хлопці!.. Знаєш, чим більше старію, тим вони дорожчими стають мені, ці хлопці. Хлопчики! Чому це так, не знаєш Ткачук важко сперся ліктями на наш хиткий столик, добряче затягнувся сигаретою. Обличчя його стало сумно-зосередженим, і він на якийсь час притих, певно, настроюючись, як гармоніст, на свою невеселу мелодію, що сьогодні так несподівано зазвучала в його душі.
— Скільки у нас героїв? Скажеш, дивне запитання. Правильно, дивне. Хто їх рахував. Але переглянь газети: як вони люблять писати про одних і тих же. Відомо, зручно, апробовано. Особливо ще, коли це герой війни і сьогодні на відповідальній посаді. А коли він загинув? Ні біографії, ні фотографії. І відомості короткі, як заячий хвіст. І неперевірені. І часто плутані, суперечливі. Тут уже обережненько, боком-боком та подалі від гріха. Чи не так ваш брат кореспондент?.. Ось мені незрозуміло, наприклад, чому героїв, живих чи загиблих, мають шукати піонери? Коли б і ті, й другі, і піонери теж — це інша справа. А то скрізь про це турбуються тільки піонери. Що це вони — найкраще можуть розібратися? Спеціалісти? Чи вони найсміливіші щодо перестраховки? Бо посад ще не мають? Чи, може, настирливості в них більше — малим зручніше до поважних дядечків доступитися? Я от не розумію. Чому ці поважні дядечки не поклопочуться, щоб не було цих самих — невідомих? Невже вони всі умили руки? Що тут — знеосібка, чи що? Але на кого — ти подумай! Загинуло скільки людей, і яких людей! І тепер їх пам'яті не можуть дати ради їхні друзі, їхні начальники, земляки, зрештою.
Знаєш, мені це трохи дивно. І незрозуміло. А де військові? Штаби? Військкомати? Архіви? Чому вони збоку Передовірили піонерам. Отак…
Так от як воно сталося далі, коли хочеш знати. Хлопців, як забрали, тримали днів зо три в коморі старости Бохана. Був такий у Сельці чоловічок, біля сухої верби хата стояла, тепер уже нема. Хитрий, скажу тобі, чоловічок: і на німців робив, і з нашими знався.