Та навколо було тихо, пусто. Вітер угорі затих, ялини стояли рівні, задумливі. "Та череда, мабуть, десь уже під вигоном, — подумав Федір, — злий собака підганяє ззаду корівки. Люди також вибираються з поля до свого житла, проти ночі в лісі навряд чи хто буде".
Не встиг він ще вийти на узлісся, як почало темніти. У лісі під деревами почали густішати сутінки, кущі неначе ширшали
О такій порі, вологою ставала трава, і Федір заспішив,— пройти треба було ще чимало. Уже майже стемніло, коли він проминув те місце, де його злякав собака, і вийшов із лісу. Попереду розкинулося ще видне поле, оповите вечірньою імлою. Але до села треба було йти попід лісом, по столоченій коровами стерні. Мабуть, іти через поле було ще рано, і він, щоб згаяти час, сів на обніжку. Сидів, не кваплячись, їв журавлину. Перед ним лежала знайома до найменшої подробиці земля — з двома грушками на Петровому наділі, величезним каменем-валуном у кінці загонів. Колись тут був і батьків наділ, на якому немало і йому довелося попрацювати. Правда, на тому наділі довший час і більше за нього господарював старший брат Митько, який незабаром після того, як колективізація завирувала тут, подався на шахти в Донбас. Спочатку поїхав сам, а потім забрав і сімейку, назавжди покинувши і хату, і землю. Мабуть, не було йому як тут жити, адже брат висланого куркуля! І Митько відважився на висилку з власної волі. Як він тепер там, на шахтах? Ні разу не написав йому під Котлас; зрештою, як не писав до нього і Федір. Та він і адреси не знав. Розпадалася сім'я, нищилися родинні стосунки, споконвічна селянська кревність. Стали брати як чужі.
Що брат, коли ось і син...
Про сина Миколку Федір не переставав думати ніколи, це був його невтишимий біль, давній його клопіт. Добре, звичайно, що синові вдалося відкараскатися від батькової ганьби і навіть пролізти в начальство. Але, мабуть, занадто ризиковано те все, можна і згоріти. Чуло його батькове серце, що дуже в хисткому становищі опинився син, і дуже хотілося батькові хоч якось застерегти його від біди. Але що міг він, позбавленець, біглий спецпереселенець, утікач? Чим міг допомогти синові? Хіба відректися від нього, ніколи не нагадуючи про себе ні листом, ні проханням якимсь, ні навіть скупою звісткою, — ніби він щез, помер чи й зовсім ніколи не існував. Хай щастить синкові Миколці, хай ніколи не ображається на батька. Може, хоч одному, останньому з роду Ровбів, пощастить, інших удача вже обминула і, видно, ніколи до них не вернеться.
Над полем і вигоном починала володарювати холодна вереснева ніч. На небі серед скуйовджених хмар з'явився блискучий круглячок місяця уповні, недовго повисів над полем і закотився за розкошланий край більшої хмари. Через деякий час викотився в іншому місці, і цього разу світив довго, яскраво, заливаючи і поле, і узлісся, й людину на обніжку яскравим химерним світлом. Федір не любив повні, вона завжди тривожила його загадковим, непевним відчуттям. Тепер же повня і поготів була йому не потрібною, і він чекав, поки місяць сховається надовго. Село і хати з узлісся видно було погано, звідси їх заступали сосни на кладовищі, що високо і скупчено чорніли за вигоном. Там уже панувала темрява, і навіть у місячному світлі нічого не можна було розібрати.. Але Федір усе одно вглядався в ті невиразні контури села, і найбільшу його увагу привертало кладовище. Як тільки місяця закрили (надовго чи ні) хмари і навкруги потемніло, Федір підвівся і швиденько пішов у поле. Місяць за той час разів зо два знов випливав, а потім знов ховався, проте Федір, уже не спиняючись, дійшов до кладовища. З цього боку, від поля, благенька огорожа була поламана, він переліз через нижню жердку й спинився: місяць ліниво й сумно освітлював безладне нагромадження хрестів та могил. Це були, мабуть, нові поховання, їх тут зібралося багато, і жодного з них Федір не знав. Великі й малі хрести та хрестики, а то й зовсім без позначок розтоптані надмогильні горбки, що світились білим піском. На високих католицьких хрестах зрідка виднілися в темряві білі стрічки чи квіти з полотна; посохлі букети стояли в стовбунах під хрестами. Здалеку на могилі під плотом Федір помітив вирізану з фанери п'ятикутну зірку, що чітко вирізнялася на тлі освітленого місяцем неба. Ступаючи поміж могилами, Федір зацікавлено ступив туди і в місячному сяйві здивовано прочитав чорні літери на білій дощечці: "Сокур Іван". Нижче були дрібненькі числа, дати народження і смерті. Федір розгублено дивився на дощечку, місце поховання і насип на ньому. Видно було навіть у темряві, що могила не обкладена, ніхто її не доглядав, вона обросла бур'янами, сухі, вони шурхотіли від дотику. Могила була занедбана, як, зрештою, чимало й інших довкола. Але ж то були давні і, може, вже забуті поховання, а ця належала людині, яку навряд чи могли не пам'ятати на селі. Як висилали Федорову сім'ю, цей Сокур допомагав начальникам і з вигляду був тоді здоровий — середнього віку чоловік, дужий і рухливий. "Що ж йому сталося? Чого він опинився тут до часу?" — не знати в кого питався тепер Федір. Здається, не був злою людиною, Федір на нього кривди не мав, правда... Може, якби знав про свій близький кінець, старався б ліпшим бути до людей. Батько в нього був розумна й поважна людина, селянин-середняк, він ніколи нікому не завдавав ніяких клопотів. Якось прийняв до себе братову жінку з дітьми, коли того вдарила блискавиця на Іллю. Була гроза, а він сховався під грушею в полі та там і зостався. Під вечір пастухи знайшли його неживого, залишив по собі хвору вдову з трьома діточками. Старий Сокур прийняв усіх у свій дім, вигодував, довів до пуття дітей. Добра була людина. Мабуть, син удався не в батька. Великого лиха він нікому не заподіяв, але, видно, був дуже піддатливий як для своєї посади голови сільради, районне начальство попихало ним, як собі знало. Тоді ж, як висилали Ровбу, він був за наглядача і старанно допомагав двом уповноваженим з району, пильнував, щоб оті куркулі, згідно з наказом, узяли із собою лише пилку, сокиру та харчів на три дні. Усе інше — картоплю, зерно, всю господарку, все майно, що наживалося роками, потом і власною працею, реквізували на користь сільради. Воно ж якби на громадські потреби, нехай би реквізували, думав потім Федір, але ж не про те вони дбали, відібрали все, щоб не дати їм неборакам, щоб швидше померли вони від голоду й морозу. Шестирічна Олечка саме взулася в нові чорні валяночки, які він справив їй з торішньої вовни, дівчинка всю зиму берегла їх, взувала, може, разів зо три, все обходилася старенькими, латаними-перелатаними, які, думалося, доносить до весни, а там і викинуть. Але як почали збиратися в цю свою дорогу, мати сказала Олечці взутися в нові — все ж виходили на люди, і матері хотілося, щоб дівчинка виглядала по-людськи. Олечка послухалася, на свою біду, і тоді стояла біля ганку на снігу в зграбненьких чорних валяночках. Видно, даремно стояла. Упали ті валяночки в пожадливі очі уповноважених, і старший серед них, у чорнім кожушку, наказав щось Сокуру Івану. Сокур трохи зволікав, мулявся, але потім підступив до дівчинки і передав наказ. Олечка слухняно зняла один чорний валяночок, тоді другий і залишилася на снігу в одних Панчішках, поки мати, заплакавши, не принесла їй із сіней старі. Федір, побачивши те, сказав собі: "Ай-я-я-я!" — а Сокур на це пересмикнувся знов і мовчки повів плечем: мовляв, що ж тут поробиш? Чи його на це воля? Він узяв ті чорні маленькі валяночки і носив із собою, поки вони не зібрали свої вбогі клунки на сани. Ні, щоб сказати їм, отим із району: не по-божому це — роззувати мале дитя, не в теплий край виряджали — на північ, на морози, на голод і знущання. Так ні, не сказав. Так і поїхала Олечка в поношених, стоптаних валяночках і ходила в них ще дві зими, і застуджувалася, хворіла. Аж поки не занедужала в останній раз, коли їй уже ніщо не було потрібним.
Вони тоді гнали плоти по студеній північній річці — цілу череду з дерев'яних колод на тисячі кубометрів. Було їх тринадцять чоловіків у бригаді сплавників, за бригадира був Кузнецов, середніх років бородатий мужчина, який уже не перший рік працював тут на сплаві. Він добре знав ріку і всі її повороти, мілини й перекати, умів збочити вчасно, щоб обійти небезпечне місце, не розірвати зв'язки, не напоротися на камінь чи на якусь піщану виспу. З людьми був суворий, маломовний, не любив ледарів чи слабосильних (що для нього було, до речі, одне і те ж). Мабуть, через те й Ровба потрапив до нього в бригаду, бо був тоді жилавий і слухняний. Знайшлася, проте, причина, через яку він ледь не вилетів із плотогонів. Після смерті жінки не було на кого залишати десятилітню Олечку, і він мусив узяти її на плоти. Але брати дітей на таку роботу там заборонялося, і Кузнецов, побачивши плотогона з дитиною, відразу ж відправив його в контору. Мабуть, він думав, що Ровба буде сперечатися чи, може, проситися, але той покірливо зібрав свою торбочку, узяв за руку донечку і, сказавши "До побачення", — сумирно пішов до приступок. Із берега він ще раз, останній, оглянув плоти і побачив бригадира, що, стоячи на тому самому місці, дивився їм у слід. І раптом бригадир махнув до нього рукою, — мовляв, вертайся! Федір так само мовчки, як і пішов, вернувся, і Кузнецов сказав зі злістю: "Зоставайся! Тільки дивись — засиплешся, я нічого не знаю. Зрозумів?" — "Зрозумів", — сказав Федір, і відразу на душі в нього полегшало від такого повороту долі. Справді, він уже звикся з думкою, що буде працювати на сплаві, йому до вподоби був річковий простір, береги, вкриті лісом, і високе вільне небо вгорі. Роботи він не боявся, мабуть, гірше, ніж на торфовищах тут не буде. Та й Олечка при ньому, і не щемітиме в нього душа щоразу, як там вона, голодна, чи не кривдить хтось її, маленьку. Коли жива була Ганночка, все здавалося простішим, звичним, хоч і тоді доводилося дівчинці цілими днями самій сидіти в холодному бараку, в той час як мати віддавала останні сили на лісосіці. А тепер у селищі не залишилося жодної рідної душі, а люди були різні, зігнані з усієї країни, як можна було залишати дитину без догляду на місяць, на два? Федір був дуже вдячний бригадирові за його доброту і на плотах рвав жили, викладався за двох.
Якби він знав, чим обернеться та доброта, то краще покинув би дитину в тайзі, в якомусь селищі на березі, серед чужих, незнайомих.