"Ет, чи ж так вибирають, — подумав він із раптово відновленим почуттям господаря. — Хіба що переорювати будуть..." Але якщо добре вибирати одразу, то й переорювати можна лише для годиться, а тут, схоже, що й вибирали лише про людське око. Зашкарублими пальцями він порпався в сухих грудках землі і відшукував картоплини, пхав їх до кишень. Скоро набрав обидві кишені, брати вже було нікуди, і він із жалем випростався: стільки добра в землі! Щоб йому таке трапилося під Котласом, де їли траву, кору з дерев. Картопля там була смачніша за яблука. Навіть сира.
З повними кишенями він подався назад, до лісу. Треба десь вибрати підходящу місцинку, розкласти вогнище. Вогнище було найбільшою небезпекою. Дим можна побачити здалеку, а по ньому знайти і людину. Мабуть, найліпше отаборитися десь у гущавині за яром, туди і раніше не часто потикалися. Хіба що жінки — по ягоди, гриби там не росли. І ще, люди знали, колись там водилися вовки, бувало, на пилипівку вили на всі голоси. Малеча туди боялася ходити. Заховатися б йому в тому кутку. Поруч із вовчицею. "Авжеж, не з людьми", — невесело подумав Федір.
Він довго йшов лісом, поки добрався до тієї яруги, порослої чагарями, прикритої вільшаником та ліщиною, трохи обмив у ручаї свої забруднені зашкарублі руки. Вода була холодна, чиста, наче сльоза, і він про запас напився з пригорщей. По слизькому, зеленому від водоростей камінню перейшов на другий бік. Видерся на схил не відразу, двічі відпочивав і подумав, що ослаб він дуже-таки. Як тією весною на торфовиську, коли вже не міг сам вилізти з торф'яної ями і лопата здавалася важкою, як колода. Ось що значить життя! Та й роки. Молодий, бувало, сам піднімав у лісі соснову колоду на сани, лантухи із зерном тягав у млині по сходах бігом, ніби жартуючи. Одного разу, дурний, побився об заклад з кусенківськими хлопцями — і підняв Іванову жеребну конячку. Славна була кобила, з лисинкою на морді. Потім їздив на ній міліціонер Зав'ялов... А тепер ось ледве вибрався з яру, який підлітком перебігав за раз, без передиху. Ось що зробив із Федором час і його недоречне, дике життя. Коли б знаття, хіба отак його скерував би? Але ж як було скерувати інакше? Чи ж він ним розпоряджався?..
На колишніх порубах були справжні лісові нетрі — все, що росло, поперепліталося, і вільха, і осика, папороть стояла по пояс, буяли стебла різного лісового зілля. Федір відійшов далі від яру, вибрав невеличку вигідну прогалинку під кущами крушини і почав розкладати багаття. Дуже хотілося з'їсти картопельки, здавалося, не було на світі нічого смачнішого за печену в золі картоплю. Але золи треба ще дочекатися. Багаттячко з хмизу, якого тут вистачало, загорілося від першого сірника, але ж як на біду, густо повалив дим, і Федір злякався. Могли ж його відразу побачити. Він трохи розкидав вогнище, щоб менше було диму, але зовсім його спинити не можна було. Тоді він ще підклав сухих гілок, щоб довше горіло, а сам відійшов якнайдалі. Якщо хтось прийде на дим, так, може, його не помітить. Спочатку побачить він.
Присівши в заростях, він почав здалеку наглядати за кущами, за хвостом диму і подумав: "До чого ж ти, брате Федоре, дожився! Ну нехай собі там, на чужій землі, за тисячі верст, там треба всього боятися, ховатися, таїтися. Аж ось і тут, на своїй землі! Серед своїх людей. Коли таке було і з ким? А ось зі мною таке сталося. І нічого не зробиш. Мусиш! Інакше..."
А що, врешті-решт, інакше? Погибель? Ох, яка це спокуслива була думка — може б, поховали на рідному кладовищі. Чи тюрма? Та вже й у тюрмі буде не гірше — все-таки щось би давали їсти і дах був би над головою. Після всього, що з ним трапилося, тюрми він не дуже боявся. Але тюрма — це, видно, не для нього. Певно ж, його відвезли б назад, знов туди, на страшну мерзлу землю, на якій він жити не зміг. Міг лише померти. Як померла від сухот його Ганночка, згоріла за два дні донька Олечка. Відчув, прийшла і його черга. Але він померти хотів удома.
Йому поталанило, він добрався додому.
Так чого ж йому нарікати? Він був щасливий. Учора, коли побачив рідне поле й село, все в душі його так і заспівало, засміялося. Звичайно, засмутило зруйноване гніздо, все-таки він сподівався побачити хутір. Снилися безліч разів йому і подвір'я, і колодязь із коловоротом, і незакінчена тристінна прибудова. Усе думав, чи здогадались оті, що житимуть тепер там, перекрити клуню. Стріха в лівому куті почала протікати, особливо під час грози. Усе збирався обшити її свіжими кулями соломи. Так і не зібрався...
А тепер нема про що й клопотатися.
Де воно, його подвір'я, де його хата? Куди все вивезли? Може, на дрова в сільраду. Спалили так, як після війни фільварок Альбертівку? Гарний був фільварочок — і будинок, і стайня. Стайня викликала особливу заздрість: із брусів, під гонтою. Розібрали все і попиляли на дрова — в сільраду і хату-читальню. Тепер, мабуть, так і з його господаркою — на дрова, пішло все вогнем і димом. Дивно, але йому не було шкода. Якщо шкодувати за всім, що набув і втратив, то можна збігти з розуму. Наживав роками, за чималі гроші, кривавими мозолями, хребтом своїм і жінчиним, трусився над кожним клаптиком землі, кожним снопком. А втратив усе в одну мить, і сам опинився на каторзі. Тільки за що?
Це прокляте "за що?" розпеченим жигалом штрикало йому в голову. Тисячу разів він питав себе, коли їхали у смердючих вагонах, коли гнали їх обозом по замерзлій ріці, коли робив там, у північному кріпацтві, — питав у жінки, в людей, знайомих і незнайомих, питав у начальства — за що? Відповідали йому, пояснюючи щось про владу, класову боротьбу і колективізацію. Але ніхто йому не розказав так, щоб стало нарешті ясно, чому відібрали в нього землю, якою наділила його влада, та ж сама влада і наділила, і відібрала, і на каторгу вислала. За що? У чому він винуватий? Що послухався влади і взяв землю? Так як же було не взяти, чим би він тоді сім'ю годував? Брат Митько не хотів ділитися, його й правда, бо не було чого ділити — шість десятин убогої неродючої землі — що б вийшло з тієї дільби? До того ж брат був старший від нього, на господарку мав більше право, ніж він, молодший. Два літа підряд Федір батрачив у фільварку, а потім одружився, взяв таку ж батрачку, як і сам, — без землі і посагу. І в її батьків землі було із заячий хвіст, а сімейка дай боже: вісім душ, із них п'ять дітлахи. Як же було відмовлятися від казенної? Узяв землю.
Що працював старанно? Тож бився і взимку і влітку як риба об лід: і будувався, і поле обробляв, старався вчасно платити і податки, і позики. Як підріс — почав синок допомагати. Та й був же заклик уряду — будуйте культурні господарства, щоб не жити так, як жили — темними, в нужді, злиднях, нестатках. (Кому ж хотілося жити в нужді?) Усі прагнули жити хоч трохи по-людськи і хліб їсти без полови. Повірив, що влада каже правду. Та от обманувся.
Багаття ще не догоріло, як він закопав у золу десяток картоплин, — на більше не вистачило золи. І знов відійшов подалі — бо мало що! Але поки навколо було тихо; десь збоку заскрекотіла сорока, але потім відлетіла геть. Змучений голодом, Федір через кілька хвилин вернувся, патичком викотив з вугілля крайню картоплину, ще сирувату і тверду, але її вже можна було їсти. Сяк-так обтер об штани попіл і, обпікаючися, з'їв усю, навіть і обгорілу шкаралупу. Потім вигріб другу. Картопля справді була дуже смачна, та й він був аж-аж який голодний, тому і їв без зупинки, поки залишилися дві останні картоплини. Мабуть, вони вже спеклися добре, і він їх, гарячі, засунув у кишеню — аж запекло стегно.
Трохи підкріпившися, відчув себе веселіше і почав думати, як би вийти з лісу. Усе-таки дуже кортіло глянути на поле, може, і односельців побачити — хоч здалеку глянути, як живеться їм у колгоспі. Під Котласом він не мав ніяких звісток про них, тільки часом з'являлися чутки — невеселі чутки. А як воно насправді? Усе ж таки живуть, видно, ліпше, ніж він жив. Головне — вони ж усі вільні, на своїй землі, усі рівноправні, не позбавленці, як він.
Продираючися через зарості, він обійшов яругу і моховим болітцем вибрався на узлісся — вже з третього боку лісу. Це поле називалося в них Сьорбово і межувало із сусіднім сільцем Чорноруччям, стріхи його виднілися вдалечині на пагорбку. Тут і справді працювали люди, його сусіди-колгоспники, вибирали картоплю. Йому ні дня не довелося працювати в колгоспі (не допустили в колгосп), тому він сподівався побачити тепер злагоджену працю громади, усіх разом. Може, навіть і з піснями. Замість того у вітряній польовій далечині колупалося в борозенках з десяток жінок, він бачив звідси їхні зігнуті спини, великі голови в товсто накручених хустках, босі ноги. Вони тягали за собою величезні кошики з картоплею, які по одному зносили до загальної купи на середині загону. Біля тієї купи стояв з папірцем у руці цибатий чолов'яга, мабуть, обліковець, а троє інших плугами розорювали борозни і надто вже грізно ляскали батогами. Перевтомлені коні, видно було звідси, тюпали через силу, низько киваючи головами — худі, виснажені селянські коні. Колись у їхньому селі такі занедбані коні були хіба що в Ципрукового Змитра та Ігналенка. Усі інші, як би не жили, а коней доглядали, яка ж то господарка без коня. Тут, видно, доглядали не дуже. Правда, він бачив усе здалеку, зблизька, може, не такі вже й жалюгідні були ті коні, може, й жінки працювали веселіше, ніж йому здалося. Але щось пекуче, самотньо-журливе влилося в його відчуття біля того поля. Люди були далеко, і він не міг упізнати нікого, а так хотілося впізнати! Тоді він краєм лісу подався в інший бік — до свого села, де була дорога в містечко, може, вдасться підгледіти когось на тій дорозі? Хоч би побачити, впізнати, про те, щоб побалакати, розпитатися, він не міг навіть і мріяти. Що ж, треба таїтися, така його доля. Його вилучили з гурту, вибракували, як коростяву тварину зі стада, і викинули геть. Чи ж міг він надокучати комусь? Нав'язуватися? А тим більше — завдати шкоди своїм нав'язуванням?
Дорога, як він пам'ятав її, не змінилася, — була все такою ж — уторований путівець, роз'їжджений поміж кущами, з калюжами на вибоїнах. На тому боці стояли дві берези, стояли як споконвіку — одна пряма, а друга розщеплена на двоє, у вигляді вил, старі, товсті берези з обдертими знизу стовбурами, посіченими окоренками.