Але на що було сподіватися, на що нарікати? На що він розраховував? Чого хотів? Найперш, побачити. Ну ось і побачив. Чи ж повинен хтось його тут зустрічати, чи, може, привітати втікача з того світу? Чи оберігати його господу, — мабуть, знадобилася іншим. Може, перевезена кудись, дала притулок добрій людині. З дітьми і старими. І, напевно, щасливішими, ніж він. А земля?.. Земля ось залишилася, і навіть зеленіє озимий лан. І здається, непогані вруна. Тільки на тому кінці копанки причорніли від вологи, але там завжди все, що не посієш, випрівало від мокви. Колись він пробував садити там картоплю, двічі сіяв коноплі. Зернові біля копанки не родили. Але оці тепер, мабуть, того не знають. Зсіяли все поле житом, думають, ростиме...
Він сидів отак, задумливий, до краю знеможений і дивився на все те, чого не бачив роками, до чого так рвався. Над полем і селом печально западали сутінки, з лісу долинав густий шум вітру і кудись пливли кошлаті дощові хмари. На полі не було нікого, люди не ворушилися в селі на городах, подвір'ях, за плотами й парканами. З кінця вулиці виїхав на підводі підліток, він сердито замахнувся пужалном на гнідого кістлявого коника — тихо погрюкуючи, колеса покотилися у рівчак за селом. Підлітка Федір і не старався пізнати, хоча тут, звісно, колись знав кожного, старого й малого. Усе ж минули роки, протягом яких, мабуть, зійшли зі світу старі, повиростали малі. Чи впізнає він когось? Та не дай боже, щоб тут упізнали його. Чи хоча б помітили. Схаменувшися, сповз з обніжка, скулився, сів нижче. Недавня збудженість помалу вщухала, він уже спокійніше став поглядати на знайоме з дитинства поле, клин озимини, одинокі деревця на колишніх межах, кущі в низинах та біля болітець. На тому кінці села купчилися зелені хвої, щось біліло під ними. Це було місцеве кладовище з усією його ріднею, дідами і прадідами — усім його родом. Та ще й іншими селянськими родами, що віджили своє, відійшли, відстраждали. Завидна все-таки доля, подумав Федір: навіки разом зо всіма, у своєму кутку. А його страдниця Ганночка не ощасливилася і такою долею — лягла в болотяну ямку під студеним Котласом. Чи ж думалося колись... Чи ж хто чув тут оцю незрозумілу назву, що стала її жахливою долею. Та ледь і його долею не стала також.
Федір довго сидів під вільшаником, вдивлявся у простір. Почали мерзнути його мокрі ноги, та й самому зробилося зимно: під вечір відчутно холоднішало. Було видно, у селі йшло звичайне вечірнє життя, люди, повернувшися з поля, робили свої домашні справи. Стежкою по городу пройшла баба з коромислом, неспішно набрала води з колодязя, роззирнулася і, перепочивши, понесла воду, важко ступаючи. По хатах затопили в печах, почали варити картопельку на вечерю, з двох чи трьох коминів вітер поніс клапті диму. Федір спрагло поглядав навкруги, але найбільшу його увагу привертало колишнє їхнє житло. Здавалося йому, що біля садка все-таки залишилися якісь сліди його будівель, може, не все там понищили. Звідти виднілося густе бадилля — на місці підмурка, чи що. І він думав, що треба все-таки дійти туди, подивитися, хоч би помацати земельку, яка колись обіцяла йому стільки радощів, а дала одне — горе. Але ж було ще видно, треба було чекати. І він терпляче чекав. А коли хати на селі почало затягувати вечірнім присмерком і в полі вже мало що можна було роздивитись, підвівся. Ледь переставляючи хисткі, негнучкі ноги, подався навскіс озиминою до мало вже помітної у вечоровій сірості черідки садових дерев.
Як він і здогадувався, гнізда його вони не заорали, не зачепили і подвір'я, цілими залишилися й хатній підмурок, і каміння з-під клуні. Камені були великі, особливо один, що його поклали під нижній ріг будівлі. Їх притягли з Гаранів. Тоді ще допомагав йому швагер Томаш, і вони вдвох ледве закотили на воза цей камінь, який і тепер гладенькою поверхнею витикався із заростей кропиви, ніхто його з місця не зрушив. Підмурок під хатою місцями повикришувався, позаростав бур'янами, ганку з трьох плескатих каменів не було зовсім, мабуть, їх узяли разом із хатою на нове місце. Там, де колись була їхня піч, тепер — купа битої цегли, порослої полином, — усе, що залишилося від печі. Воно і зрозуміло, що ж могло залишитися: цегла тут поганенька, обпалена слабо, він бачив тоді, як купляв, та на Саватіївській цегельні це було ліпшої: там бракувало палива. Тоді казали: нічого, для печі підійде. Воно й підійшло, піч якось прослужила років із вісім, лише комина мусили перекладати — на комин він привіз від Томаша сотню старих цеглин, ще давнього, царського формування. Сумно йому було тинятися по спустошеній зруйнованій оселі, душа плакала кривавими сльозами. Єдине, що тішило його, — це садок, деревця, що тільки-но у силу входили і були вже значно вищі від нього самого. Вони безжурно лопотіли листочками, зовсім байдужі до того, хто дав їм життя. Три антонівки він прищепив на другому році свого тут життя, дві грушки — через рік. Живців для щеплення привіз аж із Фаринова, купив у знайомого вчителя на станції. Перший живець, однак, не прийнявся, восени прищеплював знову, тоді краще вдалося. Тепер він обійшов деревця, доторкнувся до кожного стовбура, неначе привітався з кожним. Було вже досить темно, а його зацікавили яблука — чи було хоч щось на гілках? Углядаючись у темне листя, він навпомацки уважно обстежив нижні галузки, трошки трусонув крайню антонівку. Ні, ніде нічого, і на землю не впало. Може, зібрали вже? І тоді він помітив опущену до землі гілку, іншу, що лежала в траві, і зрозумів, що, видно, яблук тут уже давно немає. Звідки ж їм тут бути — садок серед поля, необгороджений, занедбаний, без господаря і догляду. Знав уже здавна: яблука, як і квіти, без людської любові рости не будуть.
Федір обійшов ще й інші місця свого обійстя. Там, де був колодязь, чорно зяяла поросла бур'яном яма, ні зруба, ні коловорота — і знаку не залишилося, на дровітні лише злежалі тріски, дров ані поліна. Постояв, зійшовши на купу битої цегли, згадав, як колись грівся на печі, повернувшися взимку з лісу чи з дороги, як спали тут старі, та й жінка його Ганночка також. Але бідолашна його Ганночка грілася тут найменше за всіх — більше тупцяла біля печі, кожного ранку готуючи їжу для чималої сімейки, ставлячи казани картопельки для худоби. Не мала часу погрітися навіть і в морози, холоднечу, коли люті вітри наскрізь продували їхній хутір. А тепер навіки заспокоїлася і ніколи не погріється, лежачи в чужій землі на краю сумного болотяного кладовища. Хворіла вона недовго, перед тим, як злягла, щодня мусила ходити на лісорозробки, де з бригадою таких, як і сама, жінок, збирала і палила гілляки. Занедужала вона вже давно, з осінніх злив, дуже кашляла по ночах, скаржилася, що боліло в боці, але до лікарів не хотіла — боялася лікарів, так само як і начальства, старалася нічого спільного з ними не мати. Узимку їй трохи допомогла замовляннями стара Банадисиха, землячка, що її було вислано десь з-під Орші, казала тоді, буцімто полегшало. Але ненадовго. Саме в чистий четвер ледь прийшла з ділянки, лягла і більше не встала. Не було йому як і доглянути, самого виганяли щодня на трелювання, готувалися до весняного сплаву, треба було запасти багато дерева до льодоходу. Начальник дільниці нікому не давав і дихнути, бригади працювали в лісі від світанку до смеркання. І він, умиваючися в душі гіркими сльозами, залишив її на малу Олечку, що цілий день то плакала, то співала мамі тоненьким дитячим голоском її улюблену "Перепілочку". Мабуть, так вона і відійшла з цього світу під жалісну пісню донечки, і коли він приплентався ввечері в барак, Олечка сиділа тихенька, зажурена, сказала: матуся спить. Він кинувся до своєї Ганночки на нари, термосив її, гукав до неї, потім він розгорнув шмаття, яким вона була накрита — Ганночка вже захолола. Удвох з Олечкою почали плакати — вона голосно і невтішно, він — мовчки, душачися сльозами.
Назавтра його вивільнили від роботи, нарядник сказав незадоволено: на півдня. За ці півдня треба було викопати могилу, змайструвати якось труну, відвезти на кладовище, що було на краю поселення, на болотяній голій низинці. Кладовище було нове, може, другий рік як почали там ховати, хоча хрестів зібралося вже багато — спецпереселенці помирали дружно, особливо старші люди — не приживалися на тій дикій землі. Зрештою, умирали і молодші — від надмірно важкої праці, голоду, сухот, що валили з ніг навіть дужих молодих чоловіків. Правда, розумні люди казали — найбільше від суму-туги за рідними місцями, бо нудилися світом від вічного з ними розстання. Воно, може, і правда.
Саме наближалася весна, на пагорбках уже танув сніг, хоча в тій низинці за селищем він лежав товстим затверділим шаром. Федір годину зішкрібав його лопатою, потім кайлував землю. Викопав неглибоко, може, по пояс, не більше, довбати далі не стало сили, а ще — не було часу, він дуже боявся спізнитися, не встигнути за півдня. Усе кинув, побіг майструвати труну. Теслярувати він трохи вмів, руки змалку були призвичаєні до нехитрого інструменту, але потрібні були дошки. Завідуючий господаркою, до якого він подався в прибудову зі своєю бідою, копирсався в паперах, довго мовчав; у порозі мовчав Федір, терпляче чекаючи на відповідь. Нарешті завідуючий підвівся, неспішно закурив і з великою неохотою подався на задвірки, де було поскидано чимало дощок, присипаних снігом, товстих і тонких, сороківок і двадцяток. Іншого розпилу також тут було повно, лежали штабелями. Але цей похмурий чоловік показав йому на кінці обаполків, що стирчали із снігу, і процідив крізь зуби: "Он, тягни. П'ять штук і не більше".
І Федір почав вибирати щось ліпше з тих сирих, умерзлих у сніг обаполків. Витягнув п'ять штук, сукуватих і неокорованих, і, зціпивши зуби, потягнув їх до бараку, де якось-таки збив труну. Плакати хотілося, глянувши на ту труну, в якій судилося Ганночці знайти свій останній притулок.
Ховали вдвох з Банадисихою, інших брати з роботи не дозволили. Удвох поклали важку обмерзлу труну на сани-водовозки, Банадисиха з Олечкою примостилися обабіч труни, а він помалу повів за вуздечку стару підсліпувату кобилу. Одно добре, везти було недалеко.