Облава

Василь Биков

Сторінка 12 з 17

Отримали вони від нього першого листа, писав, як відповідально й почесно служити на самісінькому кордоні, причому бойовому кордоні, "у безпосередньому соприкосновенії" з японськими самураями, і що довір'я Батьківщини він виправдає. Федір скупо відписав йому про їхнє життя, але про молотарку не вставив ні слова. Нехай син служить спокійно, хай виправдує довіру держави.

А в Недолищі заварилися сумні і незбагненні події: потрапив Федір у халепу. Знайшлися заздрі, як той Зиркач, що доніс на нього за молотарку аж у Полоцьк: обдурює селян. Але хіба він хоч когось обібрав? А коли почали розподіляти твердий податок, відразу пригадали йому ту молотарку, і Сокур сказав, що так буде справедливо, адже на молотарці Федір щось-таки заробив. Федір не знав, що відповісти: коротко пояснити чи розтлумачити не вмів, а довго говорити не було як. І вийшло, ніби голова мав рацію: заробив Федір чи не заробив, але ж на селі іншої молотарки не було, і твердий податок навісили на нього законно.

Тепер, зваживши все, роздумавшись як слід, бачив — на дідька здалася тоді йому молотарка?! Молотили б ціпами, як діди і прадіди, мали б хоч який, але свій хліб і житло своє. І не було б тих нещасть, що потім посипалися на його сімейку.

Та, мабуть, тоді вже нічого не врятувало б його, молотарка була лише зачіпкою. Це як той добре навантажений віз, що, коли нахилиться на вибоїні, то як не хапайся руками, перевернеться, один бік переважить другий. Молотарка і стала тією останньою доважкою, що безповоротно порушила рівновагу його життєвого воза, що уже і без того був перекосився. Бо його вже позначили, як позначають капосну, шкідливу худобу в стаді, помітка про якусь винятковість з'явилася біля його прізвища у сільраді чи, може, в районі. Той твердий податок на сімдесят пудів зерна йому якось вдалося сплатити, вигріб із засіків у коморі геть-чисто все — і вивіз до першого квітня, як було йому наказано. Біднувато стало в них на столі, не знали й чим засівати весною: залишилося зо два пуди ячменю та трохи вівса. І він не знав, чи позичати в когось, чи прикупляти. Не встиг Федір ще роздуматися, як йому бути з яриною, коли приносять новий, ще твердіший податок: цього разу на вісімдесят пудів зерна ще й сто карбованців грошима. Він сказав собі: із глузду вони там посходили, чи що, де ж йому стільки взяти? Бігав до сільради, їздив у район до знайомого секретаря Теребильникова, який з його Миколкою колись разом працював у комсомолі, — скаржився, пояснював, просив. Ні, нічого не допомогло, сказали: не сплатиш вчасно, опишемо всю господарку, "в тому числі будинки й худобу". Бідкався він із тиждень, журився-горював, а потім подався до рідні, своєї та жінчиної, до хоч трошечки заможних селян по селах. Та всі ніби скам'яніли, оглухли до чужої біди, ніхто нічого не дав. Мабуть, кожний думав, як самому врятуватися, бо Ровбу вже не першого обклали твердим податком, чув, такий самий податок призначено й на інші села. Кинувся він тоді продавати молотарку, та де ж ти її продаси, ніхто не купляв, не цікавився навіть. Мусив збувати худобу: обох корів, усіх овець, двох свиней. Дурний був, якби ж знаття, що дарма то все, що не врятує і квитанція про повний розрахунок... Нічого, видно, вже не могло його врятувати, бо хтось наділив його поганим і страшним словом куркуль.

Якось тоді, бігаючи в пошуках грошей, зустрів він у містечку Ноєма, старого єврея, з яким колись мав справи, як купляв молотарку, та й раніше заходив до нього. Дружби поміж ними особливої не було, але Ноєм міг позичити грошей, а навіть і почекати, коли не випадало віддати в строк, чи навіть замість карбованців міг узяти яйця, масло або картоплю. Завжди діловий, рухливий, жвавий, цього разу Ноєм сунув по вулиці, нічого й нікого не помічаючи. Ровба все ж таки привітався, вони розговорилися трохи, і тоді Федір довідався, що в Ноєма також нелади із владою. Коли ж Федір відкрив йому свою біду, старий єврей узяв його за гудзика і міцно притягнув до себе: "Я тобі скажу: кидай усе, хапай дітей в оберемок і втікай. Куди? Нема різниці — куди очі дивляться. Потім пізно буде. Це тобі каже Ноєм! Я все покинув і ось із цією валізкою іду на станцію. Тут я більше не житиму! Я — біженець! Ти мене послухайся, Федоре!.."

Ні, Федір його не послухався: як же все залишити? І землю, і господарку? І куди подасися, коли тут твої корені, рідня, односельці — як же він може поїхати кудись у чужий, непривітний, незнаний світ?

Він прожив у Недолищі ще з десять місяців. Нерадісне було це життя, скорому вони вже не бачили, їли без хліба, поробилися пісниками. Федір ще якось тримався, а Ганночка часто плакала, особливо вранці біля печі, коли турбувалася їжею, треба було щось усипати в казанок, покласти на сковорідку. Для маленької донечки ходили по молоко на село до Лекси чи до Гречихи. Вони співчували йому, сприйняли його біду як свою, допомагали, чим могли. Тоді він, мабуть, сходив і до Ципрукового Змитра, який уже третій рік був йому винуватий тридцять карбованців. Борг цей тягнувся ще з колишньої молотьби, Федір ніяк не наважувався нагадати Змитрові — все було якось незручно, так, наче він хотів чогось незаконного. І даремно тоді не послухався Ганночки, вона, коли він увечері зібрався до Змитра, казала-просила: "Не йди! Хай вони згорять, ті тридцять карбованців, то ж такий лихий чоловік..." Мабуть, таки і лихий, і недобрий, але як же було не йти, коли потрапив у таку халепу, коли непереливки. Пішов і, звичайно, отримав дулю під ніс. Не було у Змитра грошей чи не схотів віддавати — біс його знає, тільки дуже недобре поговорили вони, і Федір, повернувшись додому, затято мовчав аж до ранку. Воно б, може, й нічого особливого, може б, якось і обійшлося. Але цей Змитро ходив в активістах комбідноти. І коли почалося найстрашніше — боротьба з куркулями, саме він і запропонував розкуркулити Федора Ровбу. Як позбавленця і твердоподатника. Його послухали — і вислали Федора. Провели класову боротьбу на селі, а та тридцятка так і залишилася за Змитром. Що ж, хай споживає, Федору не шкода грошей, тільки ще сумніше стало жити на цьому світі...

Десь угорі світилося байдуже сонце, верхівки ялинок здалеку виблискували в його промінні. На гілках посідали граки, ловили останнє тепло, часом перелітали кудись — на сусідні дерева, чи що? Унизу, під ліщиною, в сируватому затінку, було холодно, Федір повертався з одного боку на другий, щоб не застудитися від землі. Він задрімав трохи, через годину чи більше почав проймати його і холод, і голод, він поволі підвівся, сів під кущем. Дуже кортіло піти в поле по картоплю. Може, там уже зібрали врожай, людей на полі не буде, і він щось собі знайде. Якби хоч десяток картоплин, що залишилися в землі через недогляд, — це ж, може, не буде злодійством. А коли й крадіжка, то не дуже велика. Колгоспники йому подарують. Усе ж таки вони забрали в нього значно більше — одна садиба чого варта! Та й молотарка. А йому потрібно лише піввідерця картоплі. Не так і багато.

Ставши на рівні ноги, він поклигав поміж ліщин, забрів у молодий захащений осичник, ледь вибрався з нього. Ненароком потрапив у зарості високої, у рівень з людиною, малини, там-сям ще висіли посохлі зчорнілі ягоди, пташки не встигли все тут повидзьобувати, і він збирав їх, їв. Наїдку з них не було, по суті, ніякого, тільки хрускотіли на зубах дрібні кісточки, малина вже втратила свій колишній смак. Під вечір він забрів кудись недалеко від того картопляного поля. Перед ним була озимина, і він зрозумів, що взяв дуже праворуч, тепер треба було вертатися через узлісся назад. Тільки він відійшов з півверсти, як зовсім близько почув чийсь негучний голос. Федір причаївся в кущах, крадькома поглядаючи уперед. Неподалік на узліссі з мотузкою в руках шкандибав у старій сірячині згорблений дідок, пас чорну корівку. Вона натягувала мотузку, тягнулася до свіжої трави, а старий сердито бурчав. Федір придивився добре, чи не знайомий хто? Та ні, він його не знав. Напевно, не з його села, може, із сусіднього. Федір міг би обминути його, обійти лісом, та в нього раптом з'явилася думка: а може, попросити хліба? Якщо дід тут із самого ранку, то, може, він запасся хлібом, може б, і йому дав шматочок. Дуже хотілося хліба.

Нарешті, відважившись, він вийшов з кущів і попростував краєм озимини, все наглядаючи за старим. Той уже міг почути Федора, але поки що не звертав на нього уваги. Федір підійшов зовсім близько, стримано привітався. На нього глянули вицвілі очі старої людини з густо зарослим, защетиненим (зрештою, як і в самого Федора) обличчям. Чоловік ніби зморщився, розглядаючи його, але нічого не відповів. Тоді Федір привітався вдруге.

— Та чую, чую, — сказав старий, шамкаючи беззубим ротом. — День добрий, ну?

— Корову пасете?

— Авжеж, корову. Не коня. Коня вже не пасу. Інші відпасують.

— А самі звідки будете? — спитав Федір і весь аж зіщулився. Це було важливе для нього питаний: треба визначити, чи може він пізнати Федора, чи ні.

— Та ось, із Вушатів, — сказав старий і уважно подивився на Федора. Убогий вигляд його, проте, здається, не вразив пастуха, не здивував — той і сам був одягнений не ліпше. Федір полегшено розслабився. З далекого села Вушатів він не знав майже нікого, так само, мабуть, і його мало хто пам'ятав.

— Може, маєте закурити? — раптом сказав Федір і не впізнав свого голосу, такий він став слабкий і жалісний. Курити йому зовсім не хотілося, — давно вже відвик, але спитати відразу про хліб він не наважувався.

— Є, — відповів старий і поліз у свою глибоку кишеню. — Ось, самосію трошечки маю. Тільки запалити нічим.

— Запалити, може, знайдеться, — сказав Федір, жалкуючи вже, що завів цю балачку про куриво: треба ощаджувати сірники. Проте вони все-таки скрутили з клаптиків жовтої старої газети по невеличкій цигарці, і Федір дрижачими пальцями обережно черкнув сірничком, старанно прикурив сам, а потім уже відважніше дав прикурити старому.

— У колгоспі, діду? — поцікавився Федір, коли вони затягнулися по разу. Від тієї затяжки в нього відразу закрутилося в голові, і він мало не похитнувся. Старий удруге з підозрою глянув на нього.

— У колгоспі, авжеж... Тепер усі в колгоспі.

11 12 13 14 15 16 17