Коли почався дощ, стало зовсім кепсько, від дощу тут схову не було, хіба що хвойне гілля. Уже змокрілий, він перетягнув Бурова під розчепірені гілки сусідньої кудлатої сосни, врешті наважився, зняв із нього вогку, скривавлену шинельку, сам знов приліг до нього, як до живого, і разом накрився його шинелькою. Так стало краще, принаймні не текло на обличчя, а до небіжчика можна було притулитися спиною — навіть затишно стало в ямці під сосною. І він, здається, заснув.
Спав довго чи ні — невідомо, тільки раптом почув близький дитячий крик — плач дитини, він відразу впізнав той голос,— то був його Гришко. І плач був такий розпачливий, стільки в ньому було відчаю, що в Сущені обірвалося серце, він кинувся на голос — за ріг хліва, у городчик, здалося, саме там плаче синок. Та плач почувся вже далі — за крайнім рядом вишняка в саду. Боячись запізнитися, Сущеня побіг туди, за садок, переліз через трухлявий, порослий кропивою пліт на межі з картоплинням, однак нікого там не було — плач чувся уже звідкись із подвір'я. Гришко захлинається плачем, аж заходиться від плачу, мабуть, із ним сталося щось дуже погане, і Сущеня жахнувся, що не встигне, запізниться. Попід плотом, по обніжку він рвонувся на подвір'я і, як вискочив на дровітню, вороняча зграя піднялася над стріхою; ворони всі закричали, невлад і злісно, замахали крилами, ощирили чорні дзьоби з гострими червонуватими язиками, — здається, вони готові були заклювати людину. Захищаючись, Сущеня скинув руки вгору, втягнув голову в плечі, побіг звідти, як від роз'ярілого бджолиного рою. А безпорадний, пройнятий розпачем плач Гришка усе лунав у просторі, помалу стихаючи чи віддаляючись. Потім якось усе заглухло, усе заступило невиразним напливом сну.
Поволі він, однак, прокинувся від нестерпної тривоги, яка так і не минулася ні вві сні, ні на яву, почув знайоме вовтузіння вороння поруч. Лежачи під сосною, він прислухався: ні, людського голосу або плачу ніде не було чути, тільки близько, над самою прогалиною, обурено каркали ворони, чути було, метушилися, ворушилися, перелітали з гілки на гілку, ніби чогось потребуючи від людини, і Сущеня з гнівною рішучістю виліз з-під сосни. На прогалині все було сірим і холодним від нічного дощу та туману, який важким низьким покривалом слався в сосняку, затулив небо і дальні верхівки дерев. Було, однак, тихо. Колюче гілля низько звисало додолу, вкрите безліччю дрібних прозорих краплин, і він добре змокрів, поки вибирався з-під сосонки. Кляте вороння не відступалося. Цього разу він не став махати на них руками, вибрався на широку, заволочену туманом просіку, знайшов там придатну товсту палицю, обламав з неї суччя і вернувся на прогалину.
— Геть, кляті! Геть!..
Він замахнувся палицею, вдарив нею по одній, другій сосонці, — крук неохоче звалився з вершечка, змахнув крилами і перелетів далі.
— Геть, сволото!
Войцик прийшов, коли вже добре розвидніло, а Сущеня втратив решту надії — не знав, що робити і навіть що думати. Ворон він трохи повідганяв з прогалини, але вони вперто не хотіли покинути сосняк і порозсідалися трохи віддалік, на вищих чи, може, зручніших верхівках. Чекали. Накинувши на плечі буровську шинельку, Сущеня понуро сидів посеред прогалини, чекав, дивлячись на насторожене вороння. Тут його і застав Войцик, який тихо продерся в тумані поміж рядами сосон.
— Сидиш? — запитав він навіть з подивом. Сущеня глянув на нього незрозуміло, навіть без радості. — А Буров?
— Он, — похмуро хитнув Сущеня головою в напрямку сосни, з-під якої витикалися чоботи Бурова.
— Так я і знав,— сказав Войцик.— Давно?
— Учора під вечір.
— Добре. Не треба підводи.
Войцик потупав сюди-туди по тісній прогалині, подивився на ворон.
— Бач, зібралися. Чекають.
— З учорашнього дня чекають, — сказав Сущеня і, помовчавши, запитав: — А що, воза нема?
— Воза нема, — сказав Войцик, зняв з плеча карабін, зморено опустився на землю. — У Бабичах німці.
— Ось як!.. То що ж тепер? — тривожився Сущеня. Великі руки його виразно здригнулися на колінах.
— А що тепер? Поховаємо і потупаємо. Може, прорвемося.
— Куди?
— Ну, хто куди. Я — в загін, а ти ж, мабуть, до німців хочеш? — сказав Войцик і колючим крижаним поглядом втупився в Сущеню.
— Я не до німців, — із затятою образою в голосі сказав, помовчавши, Сущеня. — Веди і мене в загін. Іншої дороги мені нема.
— У загін, ага. Там тебе чекають, — пробурмотів Войцик.
Вони помовчали. Сущеня зі стражданням в очах поглядав кудись поверх сосняка, на ворон, що там-сям чорніли в тумані. Він зрозумів натяк Войцика, сам знав, що нічого доброго його там не чекає.
— Бурова треба із собою взяти, — сказав він, ніби між іншим. — Негоже тут його кидати. Он вороння скільки.
— Коли сам понесеш, — погодився Войцик.
— Ну, понесу, чого ж...
Войцик помовчав, щось пригадуючи, а Сущеня вже вирішив у думках, що понесе. Він не може покинути тут тіло Бурова, бо... Бо з чим він інакше з'явиться у той їхній загін? Хіба що із своєю недоречною провиною. Трохи ще посидівши, Войцик устав, подивився в тумані на верхівки дерев і заквапився раптом:
— Коли так — берися. Мені ще рушницю взяти треба.
На колінах Сущеня підліз під низьке гілля пухнастої сосонки і підхопивши небіжчика під пахви, витягнув його на вільніше місце. Тіло Бурова вже задубіло і стало майже негнучким, Сущеня обережно заломив угору його руки, поклав собі на плечі. Потім із натугою встав сам, правда, ззаду йому трохи підсобив Войцик, і вони незабаром видерлися з хвойного гущака на просіку.
Уздовж усієї просіки по лісі між комлями старих сосен і в підліску курів сльотавий туман, верхівки дерев угорі ховалися в його пливучих розірваних пасмах. Видно було недалеко, може, на півсотню метрів, і, трохи пройшовши просікою, Войцик спинився.
— Коли не в Бабичі, то треба лівіше брати, — сказав ззаду Сущеня. З нагнутою під ношею головою він ліктем показав кудись у лісові нетрі, оповиті туманом.
— Гаразд. Тільки рушницю візьму.
Залізши у темні зарості ялівцю, Войцик назадгузь вибрався звідти із своєю довгою рушницею, закинув її через плече. На другому в нього висів карабін Бурова.
— Ну, веди! — сказав він. — Тільки дивись мені, щоб не завів до німців.
Сущеня не відповів, мовчки придушив у собі образу, бо була вона далеко не перша; подумав, що, мабуть, кривд йому ще вистачить. Ще він наображається, треба звикати. Якщо тільки все якось обійдеться. А коли не обійдеться, то... Що йому тоді ті кривди? Правда, слухаючи тепер багатозначні закиди Войцика, він відчував, що треба щось сказати для свого виправдання, щось роз'яснити в своїй недоречній історії. Але не міг наважитись, щось йому заважало, і все. Коли б Войцик сам запитав у нього, захотів щось зрозуміти, а так... Одного разу вже наважився, перед Буровим, і так невдало вийшло — сповідався мертвому. Чомусь, проте, стало легше, нібито Буров зрозумів, помираючи. Може, і зрозумів. Сказав же він Войцику перед тим, як померти: "Не чіпай Сущені", — значить, зрозумів щось. Перша людина за весь час його мук. Та й та мертва... І тому він несе його на собі, щоб не покинути воронню, німцям... Мабуть, неживий Буров був потрібний йому для впевненості і відчуття правоти, і Сущеня так тримався за нього, як потопаючий за соломинку. Та чи допоможе йому ця соломинка?
Оця, однак, досить-таки важка соломина відбирала в нього останні сили, Сущеня часто спинявся, поправляв ношу. Ніби передбачаючи недоречність його намагань, небіжчик обважніло сповзав — туди, до землі, якій він уже належав з учорашнього надвечірка і куди його не пускав цей колишній односелець.
Вони довго брели лісом, вдихаючи холодне туманне п'янке повітря. Укрита глицею, земля була м'яка і чиста, вони йшли по ній легко й нечутно, верхівки височезних дерев ховалися в низькій туманній пелені, неба майже не було видно; рідкий підлісок із поросту берізок, ялівцю і сосонок стояв так само тихо, огорнутий клубами туману. Було тихо, глухо, жодна гілка ніде не зворухнулася. Пташок вони чомусь тут не чули, тільки одного разу десь угорі постукав по сухостою дятел і змовк. Сущеня добре розігрівся із своєю нелегкою ношею, йому давно вже хотілося відпочити, але Войцик ніби не бачив того, і Сущеня змушений був брести далі. Трапилися їм уже дві просіки, але обидві пролягали впоперек їхнього напрямку. Час від часу поглядаючи навсебіч з-під ліктів розставлених рук, Сущеня в основному впізнавав ліс і міркував, що йдуть вони ніби правильно. За третьою просікою повинен був початися квартал старих сосон. Колись, ще до колгоспу, тут молоді хлопці з Мостища заготовляли взимку ліс для вивезення в Донбас, і тут у нього вперше почалося з Анелею... Почалося ніби щасливо, та ось як закінчиться... Від цього кварталу Бабичі вже зостануться збоку, вважай, вони проминули село. Правда, коли йти прямо, то попереду їм може бути скрутно — попереду шосе, його так само треба переходити в лісі. Добре б перейти вночі, а вдень... Хіба що допоможе туман.
Увесь час ідучи на невеликій відстані позаду з двома рушницями на плечах, Войцик із заздрістю думав, який же здоровенний чоловік цей Сущеня. Зігнувся ледве не до землі, а пре і пре, ніби трактор, і навіть не спиниться для відпочинку. Дужий залізничник, нічого не скажеш. По правді, то Войцик здавна недолюблював таких ось здорованів, хоч би хто вони були. Він якось хворобливо відчував їхню перевагу над собою, поставити ж на противагу не мав чого. Хіба що розум, розважність, може, навіть хитрість. Чи як невдало казали — принциповість. Та принциповість потрібна була до війни, у класовій боротьбі, у їхній складній службі, а тут нащо вона. На війні значно більше потрібна така ось дужість, проста чоловіча сила, якої у Войцика малувато. Та що зробиш, кожному своє. Тому хай несе, якщо сам напросився. Дуже навіть можливо, що командир Трушкевич запитає, де забитий, та ще пожене по труп. То тут буде недалеко, табір уже під боком, труп, коли що, можна привезти потім на підводі. Зрозуміло, у табір Сущеню вести не можна. Це буде просто скандал, якщо він, той, кого послали вбити зрадника, приведе його в загін. Він, звичайно, стрельне його, хіба що ближче до річки. І тоді буде вільний. Сам-один він уже якось добереться до своєї пущі і доповість Трушкевичу: наказ виконано.