Ніби свій, але гірший за німця. Почав щодня перевіряти працю путійців і чіплятися злісно навіть до дрібниць: поміряє колію — не вистачає міліметра або міліметр зайвий — скандал! І взяв за правило зганяти лють на бригадирові. Коли що не так, він Сущеню — по морді. Сущеня спочатку не розумів, чого він так на нього в'ївся, а потім почав здогадуватися: це ж він настроював його проти його хлопців, щоб він більше від них вимагав, а вони щоб його боялися і ненавиділи. Ось тоді Ярошевич скористається із своєї влади, як схоче.
Ворожості від бригадира, однак, Ярошевич не домігся, хлопці були з розумом і коли кого зненавиділи, так це самого Ярошевича. Якщо раніше за начальникування Терешкова путійці ще остерігалися, то потім та осторога відпала. Тепер вони говорили відкрито поміж собою — змовлялися, як учинити німчурі "тарарам". Дуже закортіло їм цей "тарарам" здійснити, тим більше що в лісах уже загуло-загуркотіло, з'явилися партизани, одного разу спалили дві вантажівки на лісовій дорозі недалеко від станції. Бригада Сущені тоді працювала на Кузовськім болоті, там було чимало роботи — підготувати залізницю, замінити шпали, — взагалі дільниця була найгірша, і вони трудилися там з весни. А тут новий начальник перекинув їх на залізничне заокруглення перед Виспянським мостом, мовляв, шеф-німець перевірив щойно, треба пройтися, вивірити радіус і підбити сотню шпал. Бригадир завжди був людиною слухняною, і вони назавтра раненько взяли інструменти і з ручною котилкою потюгикали полотном до Виспянського мосту.
Робили там днів зо три, і саме тоді німці почали пускати поїзди на схід уночі. Що вони там везли, путійці добачити не могли, але так міркували, що, мабуть, важливе щось, може, танки навіть, якщо для перевезень користувалися виключно темною порою доби. І ось якось наймолодший серед них, той фезеушник Міщук, коли вони, посідавши рядком, перекушували, і каже: "А давайте-но розгвинтимо одну ланку і вчинимо "тарарам". На заокругленні вдало вийде". Тапчевський подумав і підтримав: "А що, — каже, — добра думка". Карабань тоді промовчав, а Сущеня обурився — що надумали! "Німці — вони дурні, чи що, не здогадаються хіба? Стик же розгвинчений, відразу видно". Почали сперечатись, і Міщук з Тапчевським доводять, що коли поїзд полетить під укіс, тут жодного стику не залишиться, усе перекришить, перекрутить, як он біля лемішовської будки. Місяць тому там була аварія чи, може, вибух, і вони бачили, що там робилося. Там справді була каша з рейок, шпал, вагонів. Але там трохи інший профіль колії, там виїмка, а не заокруглення.
Із самого початку Сущеня був проти цієї задумки, бо знав, може, краще од інших, що дуже важко буде сховати кінці у воду, заокруглення — не виїмка, тут, мабуть, більше полетить під укіс. Полетить у заплаву або навіть у річку, під міст. Це непогано, навіть дуже добре. Тільки ось той стик як би не залишився прямим доказом. Дуже сумнівався Сущеня, але в його хлопців уже очі загорілися — давай та давай! І він не схотів, щоб його вважали боязким чи ще гірше — німецьким прислужником. І погодився. Не сказав, правда, нічого, просто змовчав, коли перед кінцем роботи, уже на заході сонця, Міщук, Тапчевський та Карабань побрали ключі і обступили найпридатніший, найвигідніший для такої справи стик. Бригадир мовчав, але в душі уже відчував, ніби й знав, що так воно не минеться. Біда буде.
— Ну, знаєш, розгвинтили стик, трохи зсунули рейку — одну зовнішню, цього було досить. І швидко покотили інструмент на станцію. Думали так: ще до поїзда не менше кількох годин, настануть сутінки, стику ніхто не зауважить. А поки та аварія, ми будемо далеко. Мало що могло статися, мовляв, після нас. Може, партизани, чи що. Ми нічого не бачили.
...Справді, вони так думали. Вони думали, що після аварії німці будуть шукати якісь там докази і доказів не знайдуть, а путійці будуть усі як один відмовлятися, і все якось минеться. Та, мабуть, у житті ніколи не виходить так, як думається, тим паче у війну.
Того дня щось порушилося й у німців, і перший поїзд вони пустили раніше, ніж стемніло. Не встигли путійці затягнути котилку до закутка при станції, як на стрілках загуркотіло, і в Сущені недобре защеміло серце: дуже невчасно йшов цей поїзд! А поїзд тим часом пройшов через станцію, не зупиняючись, вони гарячково заворушилися, щоб швидше змитись, але цей Ярошевич, як на те, почав розпитувати бригадира: що сьогодні робили, скільки лишилося? Як заокруглення, чи багато браку? Сущеня щось там відповідав, а сам стояв перед начальником біля вікна ні живий ні мертвий, поїзд уже повинен бути там, біля мосту. Невже він пройшов неушкоджений?
Та не пройшов, звичайно ж, полетів під укіс, і вагонів з десять зробили "малу купу" під насипом. На стрілках почули, і до начальника прибіг захеканий, спітнілий стрілочник, він повідомив: "Біда, біля мосту аварія!"
Начальник той, Ярошевич, відразу кинувся до телефону, а вони помалу змилися, хто куди. Сущеня, як побитий, поволікся додому. Думав тоді: скінчиться кепсько, але, може, не дуже скоро. Повинні ж вони щось там розслідувати, допитати, з'ясувати. А вони відразу і схопили.
Їх узяли другого дня раненько, коли аварійний поїзд розчистив від завалу колії і, звичайно ж, як і міркував Сущеня, німці знайшли під уламками той злощасний розгвинчений стик. Узяли всю бригаду, бо від того часу, як вони там працювали до моменту аварії минула лише година. Хто ж іще там міг бути? Зрештою, особливо нікого й не шукали, відразу насіли на тих чотирьох путійців, хоч, по суті, ніяких конкретних доказів проти них і не було. Почали, авжеж, із бригадира. Допитували їх у новому приміщенні колишньої районної лікарні, зійшлося там з десяток різних чинів, своїх і німців, чекали. Кабінетик такий затишний, на підвіконні великих вікон стояли квіточки у вазонах, а господар, ще досить моложавий чоловік, у кітелі з якимись там погонами і привітним обличчям, спершу і не кричав, навіть ніби співчував, що дуже здивувало Сущеню. Говорив чисто по-російськи, хоча з німцями — по-німецьки. Делікатно тримаючи в довгих тонких пальцях з перснем тонку німецьку сигаретку, він просто, майже по-дружньому питав у Сущені:
"То хто вам дав таке завдання? Щоб зруйнувати дорогу?" — "Та ми ж нічого не руйнували, ми нічого не знаємо", — настрахано-щиро відповів Сущеня. "А хто ж зруйнував?" — "Так не бачив же, не знаю!" — "Не знаєш, — непевно повторив німець і кинув комусь із своїх помічників, що поставали рядком біля стіни: — Ану, допоможіть йому пригадати!"
...Його відразу схопили дві пари чіпких злих рук, штурхнули, підхопили, повели. Двоє вгодованих мордатих поліцаїв зв'язали спереду руки, а потім, посадивши на підлогу, і ноги, і він недоречно подумав: а ноги нащо? А ще незабаром зрозумів, нащо — тією ж мотузкою прикрутили до ніг зв'язані руки, і він зробився, як коло, — скорчений, з випнутою голою спиною. І тут почалося. Сущеня не кричав, старався не стогнати навіть. Він, звичайно, і не розраховував на інше, тому все терпів, прощаючись із волею, із сім'єю та і з життям так само. Збили, як печене яблуко, й кинули до склепу на мокру солому, де поступово один за одним опинилася і решта його путійців. Усі стогнали, ойкали, плювалися кров'ю; Тапчевському, мабуть, відбили легені, і кров ішла з рота. Дуже хотілося пити, води не давали. Допити тим часом продовжувалися — по два на день, уранці і ввечері. Зрештою, питали мало. Усе той симпатичний німець служби СД, як потім довідався Сущеня, на прізвище доктор Гросмайєр, починав допит із запитання: хто наказав розгвинтити рейки? Сущеня тут міг не кривити душею і не обманювати, — поглядаючи в усміхнено-хитруваті очі німця, він щирою душею відповідав і навіть божився, що ніхто не наказував. І Гросмайєр не наполягав, не добивався більше нічого — він відпускав до склепу, щоб подумав.
— Били мене чотири дні підряд, уже не вставав. Думав: ще трохи і сконаю, і все скінчиться. І, знаєш, страху не мав, тільки жінку й дитя шкода було страшенно.
...Інші троє так само вже не підводилися, а наймолодший з усіх — Міщук — якось цілий день лежав непритомний, а коли надвечір прийшли, щоб узяти на допит, то повернули з коридора — куди ж такого допитувати? Такого можна тільки покласти в труну. Вони вже перестали лічити дні у тім склепі, не могли відрізнити дня від ночі — вони крижем лежали на скривавленій соломі, з жахом прислухаючись до кроків у коридорі — по кого йдуть? І якось — о диво! — вони почули музику: десь поблизу, у містечку, грав духовий оркестр, а музика була жалібна, мов похоронна. І так вона добре клалася на їхні знеможені страдницькі душі, ніби грали на їхніх колективних поминках. Не по них, зрозуміло, вона тепер грала, але їм усе одно було приємно слухати її, тим більше, що, як потім довідалися, це ховали бургомістра Шалькевича, якого все ж підстрелили партизани при виїзді з містечка. Того дня на допит їх не брали, не взяли й назавтра, мабуть, поліцаї і цей Гросмайєр зайняті були чимось важливішим, і вони трохи поприходили до тями у тому склепі. Сущеня почав уставати, бо на побитих боках і спині лежати було нестерпно. Устав і Карабань і навіть засміявся недобрим, істеричним сміхом вішальника. Вони вже змирилися з думкою, що їм на світі не жити, життя їхнє скінчилося, залишалося дожити якусь рештку. І вони тішили себе слабкою надією, що ця рештка обійдеться без великих мук.
— І тоді якось після обіду приходить поліція, кричить: "Сущеня — на вихід!" Підвівся я ледве, хапаючись за стіну, іду. "Чи не на розстріл?" — думаю.
...Але не на розстріл, розстріл незабаром здасться Сущені щастям, до якого йому не дотягнутись. Його привели знов у знайомий кабінет із вазончиками на вікнах, доктор Гросмайєр, як завжди, з усмішкою поглядає на нього і каже так, з трішки зневажливим співчуттям у голосі: "Сідай. Давай поговоримо, як друзі, душевно. Бачу, ти чоловік статечний".
"Статечний, статечний..." — застукотіло у Сущені це слово, і він чомусь забув його значення, ніяк не міг збагнути, що воно означає. А німець тим часом струсив попіл із своєї сигаретки в маленьку тарілочку на столі й продовжував: "Статечний, так, ми тебе виручимо. Завтра всіх ваших повісимо, а тобі даруємо життя..." Це повідомлення Гросмайєра ніби шмагонуло Сущеню по його свідомості — не те, що їх повісять (з думкою про те вони вже звиклися), а те, що його відокремлюють від його хлопців — як же так, чому так? Ще не розуміючи повною мірою всього жаху почутого, він збагнув, що щось у його долі страшенно ускладнюється.