Єдиним порятунком від того було випити, розслабитись, оновити нервові сили, щоб завтра знову марнувати їх у тих самих боксах і тих самих сутичках.
Так тягнулося кілька років; мабуть, дотягнулося б і до жаданої заміни, якби якось у розпал полярної ночі в гарнізон не прилетів новий командувач ракетних військ. Генерал тільки-но був призначений на цю посаду рішенням Політбюро, яке підписав сам Леонід Ілліч, і мав залізну рішучість навести більшовицький порядок у найстратегічнішому роді військ. Зробивши дводенний розгон у підрозділах, знявши з посади двох командирів і трьох їх заступників, генерал вирушив на не дуже далекий (за 250 кілометрів) аеродром стратегічних бомбардувальників. Природно, як найбільший ракетний начальник, він не міг їздити на якімсь військовім "уазі", а привіз із собою в літаку спеціальний урядовий "ЗіМ", який його і підвів. А заодно знівечив і без того не дуже блискучу кар'єру дивізійного зампотеха.
А втім, давно те було, за стільки літ усе було передумано, і він давно не мав кривди на тодішнього генерала, що, як він чув, доживав свій вік на підмосковній дачі. Розумів, винен був сам, не треба було так поводитись, належало б остерегтися. Але як остережешся, якщо найближча тобі людина — дружина — тільки й пильнувала, щоб десь підловити його, підставити начальству, бачачи в тому своє мстиве жіноче задоволення. Того разу після генеральського розбору в клубі, коли командувач вже виїхав за прохідну і в полку з полегшенням зітхнули, він з дружком в акумуляторній хильнули пляшку 95-градусного і зампотех завалився спати. Минулої ночі спав усього якихось три години після шаленого передперевірочного авралу в автопарку і тепер спав, мов забитий. І раптом дружина штурхає його в плече — прибіг черговий, Черговий передає наказ командира поїхати на 27-й кілометр, де в командувача поламався "ЗіМ". Чергові вже їздили, не можуть зрозуміти, в чім справа, — двигун не заводиться. Що було робити сонному, нетверезому зампотеху? Обклав матюком дружину (навіщо сказала, де спить?) і надів кожуха. Машину він доволі хутко налагодив (у тої вийшов з ладу ланцюг високого напруження), і вона завелася. Але поки він корпався під капотом, досвідчене око командувача, либонь, щось у ньому вбачило, він спитав прізвище зампотеха і кинув ад'ютантові — запиши. Зампотех подумав: о, буде подяка в наказі, і скромно порадувався. Наказ справді незабаром прийшов з підсумками високої перевірки, і там після багато чого іншого оголошувалося про звільнення в запас невідповідних службі офіцерів. Серед інших було і його прізвище. І це за два роки до вислуги на пенсію, з неладами в сім'ї, у приполярному гарнізоні, де неможливо було знайти ні квартири, ні роботи.
А тут і зовсім роз'юшилася дружина, яка не терпіла його в погонах, де вже було їй миритися з безробітним. Півроку вона домагалася розлучення, а розлучившись, тут же записалася з довгов'язим, як жердина, прапорщиком, недавнім своїм коханцем. Та ще поскаржилася в політвідділ на моральний розклад недавнього чоловіка. Під час чергових розборок на партбюро він, не стерпівши, кинув на стіл свій партквиток і в той же вечір добряче напився. Згодом, як не стало грошей, кудись поїхав з випадковим товаришем по чарці, у якомусь північному містечку влаштувався інженером місцевого автопарку, де через півроку його понизили до бригадира механіків. Потім кілька місяців працював звичайним шофером, допоки ДАІ не відібрала права. Мабуть, самий час було одуматись, зробити якісь висновки зі своєї кар'єри навпаки, але одумуватись зампотеху не випадало. Насамперед не було часу. Жив без сім'ї, знався з безліччю друзів-братів горілчаних, чудових, на його думку, хлопців. Хтось із них присватав його до також непоганої жіночки (немолодої, правда), яка працювала в гастрономі. Як він тепер розумів, то була терпелива жінка і хотіла йому тільки хорошого. Вона нікому на нього не скаржилася, коли він по тижню не з'являвся дома, лише частенько плакала, і якось йому стало її шкода. Коли вона сказала, що, може б, він підлікувався в ЛТП, він погодився. Три місяці він сумлінно відмучився серед таких, як сам, небораків, ковтав усіляку погань, драв кишки від блювання. Але терпів, — він справді прагнув вилікуватись і зав'язати. Він дуже зрадів, коли лікарська комісія визнала його лікування закінченим і виписала відповідний документ, який він з радістю привіз жінці. Та, не менше його зрадівши, приготувала смачний обід з українським борщем, який він завжди любив, застелила стіл новим обрусом. Однак виявилося мало хліба, і він вирішив збігати в хлібну крамницю на сусідній вулиці. Господиня дала йому грошей — двадцять п'ять карбованців однією купюрою, він хутко купив хлібину й рушив додому. Йому можна було йти навпростець, через двір, біля дитячого садка, а можна вулицею, де на рогу містилася тутешня пивничка з ласкавою назвою "Уралочка". Не подумавши, він пішов по вулиці і біля пивнички, звичайно ж, натрапив на давніх дружків — одноокого Йосю і Колю Валявку. Ті дуже зраділи зустрічі, бо не бачилися від початку літа, і спитали, де був. "Лікувався, — сказав він. — У ЛТП". "Ну, і як?"
— "Порядок. І довідку маю". Друзі дуже пожвавішали — довідку належало обмити. Він завагався, але ті сказали: "Не бійся, можеш не пити. Ми за тебе вип'ємо". Як було відмовити добрим хлопцям випити за себе, і він зайшов — на хвилинку. Та "хвилинка", однак, затягнулася, він вибрався з "Уралочки" десь опівночі в дим п'яний без грошей і без хліба. Його господиня три дні проплакала, а потім зібрала його майно в старий чемодан і виставила його на ганок. "Ти мені більше не чоловік. Тим більше, ми не розписані"...
Опісля були ще жінки, добрі і злі, декотрі спробували переінакшити його, відучити від згубної пристрасті. Були ще два ЛТП, один ганебний присуд "до хімії". І все марно, без жаданого наслідку. Колишній зампотех не міг перемогти в собі невситного сіренького пацючка, пацючок послідовно перемагав зампотеха. Останній страждав, сварив себе за невдачі і зриви, але продовжував пити, спинитись він уже не мав сили. Головне — не міг вистрибнути з певного кола друзів. Кожного дня він був під мухою — за свої, зароблені, чи на халяву, у борг. Випити було куди легше, ніж придбати поїсти, і він частенько швендявся по вулицях голодний, нервово нап'ятий від незадоволеного жадання все того ж — випити. Тільки опинившись у зоні, на абсолютній самоті, якось угамувався, може, тут посприяла природа, а може, страх набратись радіації, хто знає. Можливо, також, що справа в примітивнім ладі життя, де не було місця випивці. Справді, ніхто його тут не підохочував, не смикав і не забороняв, тут він цілий день почувався самостійним, залежним лише від власної волі. А свобода, смак якої він добре спізнав у бомжуванні, мов наркотик, тягнула його до ще більшої свободи. Здається, вже тут вона стала абсолютною, і він окриляв. Якби лише про цю атомну зону не справдилися різні страхіття — щодо радіації, опромінювання, радіонуклідів та їх наслідків. Але, думав він, хіба небезпечна тільки зона? Хіба не хворіють і не помирають звіддалі від неї — від раку, серця, від СНІДу нарешті. І яка різниця, від чого померти, коли настане той час. Він сам сто разів міг загнутись, але його час, мабуть, ще не настав. А як настане, він не шкодуватиме. Бо таке було життя.
Ранньою весною міліціонери викурили їх з порожньої закинутої дачі, де він з іще одним небораком перебули зиму. Та ще навісили на них грабунок майна, якого вони й не бачили, бо дачу пограбували до них. Саме тоді він вирішив — у зону! Мабуть, іншого місця на землі для нього не залишилося. Принаймні, подумалося, що в зоні його шукати не будуть і він проживе там у спокої, скільки дасть Бог. Знову ж його напарник, колишній інструктор райкому, сказав, що в зоні або відразу гинеш, або загартуєшся, як сталь. Напарник знав, бо він сам походив з району, який опинився в зоні. Правда, разом їхати колишній інструктор не захотів, мав якісь причини. Він же значних причин не мав і поїхав, як колись їхали на цілину чи на ВАМ. Втрачати йому не було чого. Грошей він не мав, чим харчуватися в зоні, інструктор не сказав. Але в його пропотілій шапці з літньої пори стирчав ржавий рибний гачок, який його й виручив. Вже ж він беріг його, той гачок... Загалом біля річки влітку жити було можна, ніхто його тут не тривожив, за два місяці він не зустрів жодної людини. Збіглий з частини солдат був перший, хто тут з ним привітався, і він був хлопцю радий. Усе ж, мабуть, людина не повинна жити в самотності, навіть вовк один не живе.
Якби ось лише краще почуватись...
Досі у нього не було підстав нарікати на здоров'я, почувався непогано навіть на півночі. Правда, тоді він пив. А тут як вип'єш — раптом натрапив він на виразну думку, від якої останнім часом якось зовсім одвик. Не п'є — ось у чому причина, а не в тій радіації...
Ранком, як тільки почало сіріти, побіч заворочався солдат, і бомж зрозумів, що той просинається. Сам він лежав мовчки, не маючи охоти вставати і навіть розмовою порушувати ранкову тишу лісу. Не розплющуючи очей, слухав, як солдат підвівся, трохи посидів, одягнув бушлат.
— Піду. По вогонь, — сказав нарешті хлопець.
Бомж помовчав трохи. Таке рішення солдата не сказати, щоб було для нього несподіванкою, але не відгукнулося й радістю. Дуже тривожно було на душі у бомжа, і він спроквола спитав:
— І куди підеш?
— А там хутір. За річкою.
— За зоною?
— За зоною.
Солдат перевзувся, встав, зробив свою справу поблизу. Але не йшов. І бомж, набравши більше повітря в болючі груди, сказав:
— Ти той... Може, не варто і вертатися? Сюди...
— А куди ж? — повернувся до нього солдат. — Куди ж більше?
— Ну, мало куди. Світ великий.
— Світ великий, а місця нема. Вважай, для нас ніде нєт.
— Для нас нєт, — погодився бомж і ледве стримався, щоб не заплакати. Сльози чомусь підступили до нього надто близько, аж закрутило в носі. Але коротким намаганням він угамував себе.
Солдат уже скакнув з обриву, як бомж його зупинив.
— Чуєш... Ти там це.. Ну, може, чверточку хоч? Ну, самогону, якщо може...
— Що?
— Ну, той... Випити мені, — слабим голосом потлумачив бомж.
— Чого захотів! — неласкаво озвався солдат і хутко пішов берегом річки.
Шлях свій сюди солдат приблизно пам'ятав, той пролягав удовж кривуляки-ріки.