Господарі є, — сказала вона, стоячи навпроти.
Вона не зводила з мене своїх ясних очей, мовби чогось чекала. Чекала питання.
— Німці, звичайно?
— Ні. Австрійці.
— Он як! Але ж... Як ви тут опинилися?
Вона не встигла відповісти, як поблизу знадвору розкотисто гримнуло, аж, чутно було, щось з дрібним стукотом покотилося з даху. Дівчина мимоволі здригнулася, в погляді її мелькнув страх, і я вискочив у двері. За моєю вогневою якраз над лісопильнею вітер розганяв у небі рудий клубок диму — то німці пальнули шрапнеллю. В таких випадках ліпше було сховатися в будинку чи десь під дахом. Але я мусив бігти на вогневу.
Я біг до вогневої і думав, чи не пристрілювальна ця шрапнель? Чи не засікли вони позиції моїх гармат? Друга обслуга взводу була по той бік заваленої дошками лісопильні, як би їй там не дісталося. На цій вогневій всі сиділи в рівчаку, хоча від шрапнелі в ньому не сховаєшся. В цей час іще з пронизливим тріском розірвалися два шрапнельні, але цього разу — по той бік дороги. Я гукнув Скибову збігати до другої обслуги довідатись, чи не поранило кого там. Німці тим часом перенесли вогонь за дорогу, мабуть, щось там помітили — чи не рух піхоти? Скибов тільки відбіг, як зазумерив телефон — це комбат питав, що у нас трапилось. Сказав, нічого поки що не трапилось. А якщо у кого й трапилось, то не в нас, довбають поки що по сусідах. Може, по піхоті.
Поклав слухавку і сидів, притулившись до чиєїсь спини, думав, що обстріл, відомо, погана справа, але в одному придатна — обстрілу не любить начальство так само. Коли обстрілюють, можна не побоюватись, що на тебе наїде який-небудь "вілліс" з крикливим командиром чи придовбається якийсь дармоїд-комсорг, парторг чи особист. Під час обстрілу ти сам собі господар, лейтекант-взводний, і більше від німця ворога тут нема.
Обстріл шрапнеллю тягнувся, здається, нескінченно довго. Все ясне небо над містечком було столочене жовто-рудими плямами, які спрокволу розпливалися, витягувались у вітрові косми, і серед них пихкали нові — по одній, парами, а то й по чотири відразу. Пронизливий тріск вибухів голосно віддавався гірською луною; від особливо близьких закладало у вухах і пригнічувало до глибини душі. Тільки б витримати. Тільки б перечекати. Не загинути. Гинути наприкінці війни — просто жах...
Аж ось нарешті в небі над містом замовкло. Правда, щось вибухнуло наостанку вдалечині, і настала непевна, майже загадкова тиша. Прибіг Скибов, сказав, що в другій обслузі всі цілі, нікого не поранило, тільки побіч у дворі забило двох коней з піхотинського обозу. Коні лежать, і вже приходив хтось із цивільних, просив дозволу відрізати шмат конини на біфштекс. Бідні австріяки! Ми все ж, як не були голодні, навіть на Україні не їли конину, хоч дехто й казав, що конина — зовсім непогане м'ясо. Але, видно, справді — голод не тітка.
Взагалі поки що не було помітно жодного руху — ні на околиці містечка, ні на дорозі. Піхота щось притихла, навіть не вела вогню з передової. Але, незважаючи на той оманливий спокій, я відчував, що довго ми тут не висидимо, все ж мусимо наступати, добивати ворога в його барлозі. Особливо коли попереду, з того боку, наступають американці.
Солдати по одному повилазили з рівчака на тісний майданчик вогневої позиції, розсілися на станках, снарядних скриньках. Командир гармати Медведев відійшов на хвилину під недалекий тин лісопильні, а як повернувся, я тихо сказав, щоб інші не дрке вчули:
— Сходжу туди...
— Візьміть когось. А то...
Ну, відомо — а то. Я обкинув зором своїх хлопців і зустрів усмішливе обличчя Кананка.
— Пішли!
Той підхопив на плече автомат, і ми жвавим кроком пішли до котеджу. Хвіртка була зачинена, і на цей раз перелазити через неї було трохи незручно, не те, що раніш. Зате грюкати у двері не довелося, ті відразу прочинились, як я ступив на низенький камінний ганок.
— Ну, як ви тут? Живі?
— Ой, страхоти скільки! Заходьте, будь ласка, — очевидьки ще не заспокоївшись від пережитого, сказала дівчина.
— Нічого! Недовго зосталося. З заходу ідуть американці.
— Правда? Але ж ми нічого не знаємо. То, може, сідайте? — нерішуче запропонувала вона.
Я не сідав, м'явся. Кананок тим часом кивнув на двері:
— Я там, товаришу лейтенанте.
Він пішов на ганок, а я залишився один. Може, і не варто було б тут затримуватись, але мені хотілося більше довідатися про мою землячку.
— Тож як тебе звати?
— Мене — Франя. А вас?
Стоячи біля чорної громіздкої шафи, вона, видко було, з більшою, ніж спершу, довірою вивчала мене.
— Змитрок Барейка, — трохи зніяковівши, відповів я. — Родом з Бешенковичів. А ти звідки?
— Приблизно звідти ж, — скупо відказала Франя, немовби прислухаючись до чогось. Знадвору, однак, не чутно було нічого особливого, хіба що за рамами вузьких вікон тихенько шелестіло під вітром близьке листя дерев. Уточнювати своє походження Франя, однак, не стала.
— Але почастувати вас нема чим. Хіба гербаткою?
— Добре — гербаткою! — навіть зрадів я, почувши це знайоме з дитинства слово. Колись так вимовляла мати, сільська вчителька; батько завжди казав "чай", а мати вперто поправляла його: "гербата".
— То посидьте, я хутенько, — сказала Франя і тихенько вислизнула у своїх м'яких пантофлях крізь бокові двері.
Я лишився один і насторожено подумав: хоч би чого не скоїлося. Все ж поряд німці, і невідомо, хто господар цього котеджу. Правда, Франя служила якимсь гарантом, що все обійдеться. Я підійшов до громадини шафи, доверху заставленої рядами товстих книжок у чорних оправах із золоченими готичними літерами, які я не вельми навчився читати в школі. Побіч на стіні висіла якась тьмяна картина в дуже товстій і також почорнілій від часу рамі. Загалом все тут було старе, може, з минулого століття, зі слідами облізлої позолоти, що, безумовно, свідчило про знатність походження господарів. Може, навіть нинішніх фашистів — хто знає.
Франя, однак, барилася, і я вже подумав, чи не піти звідси до себе на вогневу. Але якась делікатність усе ж стримувала мене, і я дочекався. Розчинилися двері, і ввійшла Франя, обережливо несучи маленьку лискучу тацю з двома чашечками гербати та якоюсь закускою на білому з синім бережком блюдці.
— Цукру, однак, не маємо. Покликати солдата?
— А ти?
— Я гербату не п'ю, — сказала Франя і запитала: — А можна, щоб сюди зайшли господарі?
— Господарі? Ну, хай...
Господарі ніяк не входили в мої плани, бачити їх тут мені зовсім не хотілося. Але якщо вона просить?.. Тим часом у приміщення якось несміливо всунувся дуже високий старий у чорній старосвітській піжамі, що, мов на вішалці, висіла на його худих плечах. Так само звисали і штани з недоречними, як у генерала, бляклими лампасами синього кольору. Він був зовсім лисий, з напрочуд кошлатими бровами, під якими глибоко сиділи ясні очі.
— Іх грусен, гер офіцір, — старечим голосом промовив він, трошки схиливши голову в поклоні.
— Бажаю здоров'я, — стримано сказав я. В цей час за ним показалася в дверях невеличка суха жіночка з зовсім білою, мов кульбаба, головою. Обоє притихло спинилися біля дверей. Розставивши ноги, я по-господарськи непорушно сидів біля столика.
— Це доктор Шарф і фрау Сабіна, — тихенько відрекомендувала господарів Франя. Про мене вона, мабуть, сказала їм раніш, і тепер, підступивши до господині, ласкаво притулилася до її плеча. Оце так, сказав я собі, щось, однак, починаючи розуміти в їхніх взаєминах.
— Кайне нацисти?
— Кайне, кайне, — разом повторили господарі.
— Вони не нацисти, — сказала Франя. — Доктор Шарф — професор біології.
— Я, — підтвердив господар. — Університет штадт Ганновер.
Ну, якщо професор, то, мабуть, справді не фашист, усе ж біологія як наука може обійтися без фашистської ідеології, подумав я. Ця обставина трохи пом'якшила моє ставлення до господаря і, напевно, його до мене також. Я було взяв зі столу чашечку гербати, як господар мовив "момент" і вийшов через бокові двері. Я так зрозумів, що треба почекати. І справді, він хутко повернувся, поважно ступаючи негнучими ногами по слизькій підлозі, поставив переді мною маленький графинчик, до половини налитий золотистим напоем.
— Дас іст коньяк.
— Овва! — вирвалось у мене.
Господиня щось гукнула Франі, та тихенько висковзнула за двері і, повернувшись, поставила на столик чотири мініатюрні чарочки на тонких ніжках.
— Доктор Шарф частує. Покликать солдата?
— Я сам.
Я вийшов на ганок — мій Кананок сидів на краю сходинки і позирав через річечку на свою позицію, де, видно було, сиділи й лежали його товариші. На дворі було тепло, яскраво світило сонце; над містечком і долиною між гір лежала полуденна тиша. Ніби й не було війни. Я наказав Кананку збігати на вогневу, принести хліба.
— І там у Медведева тушонка була. Попроси баночку.
Кананок побіг на вогневу, а я повернувся у вестибюль. Господарі були тут, тільки тепер сиділи біля стіни в шкіряних кріслах — старі і однаково безпомічні, те було видно з першого погляду. За столиком Франя налила в чотири чарки.
— Трохи зачекаємо, — сказав я. — Зараз принесуть закуску.
— То добре, — сказала Франя. — Німці як випивають, не закусують.
— А ми закусуємо. Коли є чим.
— У нас вже нічого нема. Ті дні я по хліб на ровері їздила. По картках видавали. А тепер все скінчилося. Як буде далі?
— А вже якось буде, — сказав я. — Головне, війна кінчається. Американці сюди йдуть. Хутко і тут — Гітлер капут!
Старі з крісел страдницькими поглядами дивились на мене, радянського офіцера, який у їхніх очах повнився здоровим, молодим оптимізмом. Але, схоже, мій оптимізм їх мало надихнув. У них було якесь своє ставлення до війни і до життя теж. Але те мене не дуже цікавило. Я чекав Кананка, який швидко приніс солдатську хлібину і бляшанку свинячої тушонки, — все це поклав на край тісного столика.
— О, америкен, — тихо зазначив старий, угледівши п'ятикутні зірки на бляшанці.
— Ленд-ліз, — сказав я.
Франя принесла столовий ніж, яким я відкрив консерви, і відрізала від буханки декілька тоненьких скибок.
— Зараз я приготую вам сандвічі.
Поки вона займалася сандвічами — намазувала на хліб смалець з бляшанки, я потайки, з давно не відчуваною насолодою, спостерігав за хуткими рухам спритних пальчиків, раз по разу кидаючи позирки на її ожиле, радісне, дуже привабливе дівоче личко.