Один з них був той самий німий у синьому береті, з яким ми їздили за вбитими. Франину труну ми поставили додолу біля її могили і чоловіки повернулися до кірхи за рештою. Трохи поміркувавши, я пішов за ними.
Коли всі труни були винесені, священик з хрестом у руках сказав свою проповідь, всі захрестилися. Я так само перехрестився.
Затим тричі перехрестив труну Франі. Могильники на вірьовках хутко і спритно опустили труну в яму.
От і все.
Як опускали останніх, я вже не дивився. Я закопував Франю. Горнув і горнув лопатою на чорну накривку труни. Коли вона сховалася під гравієм, трохи передихнув і почав зсовувати гравій знову. Так до самого верху могили. З решти гравію, наскребеного поряд, влаштував коротенький, мов дитячий, пагорбик — якраз у ріст Франі. Заплакана жінка в чорному шарфику звіддалі мовчки перехрестила мене. Що ж, дякую тобі, добра австріячко. І пухом тобі австрійська земля, мила моя землячко.
Ні з ким не попрощавшись, я зморено побрів до брами. Було не до прощань, не до подяк. Не хотілося більше чути нічиїх і ніяких слів. Ні навіть бачити людей. Я відчував себе спустошеним і знесиленим. Тільки відійшовши по завулку від кірхи, одягнув на голову пілотку і озирнувся. Так звичайно робив на війні, якщо кудись мав потребу вернутись — щоб краще запам'ятати дорогу. Сюди я повинен був вернутись. Я мав твердий намір це зробити.
І — не вернувся ніколи.
1995
Переклад Валерія Стрілка