— Раніше так не було.
— Що б ви робили без цієї молоді? — різко проказав Степан, відчуваючи, як гнівлива задиркуватість підіймається в ньому з катастрофічною неухильністю. — Бліх по хатах плодили б?!
Звичайно сумирний Данило з-під клоччастих брів недобре націлив на нього вузенькі щілинки очей.
— А ти нам не указ! Не командир, щоб указувати.
— Надто ти, бачу, командирів любиш. Щоб командували. Либонь без команди і в ліс не пішов? Чекав, поки з печі стягнуть!
— Моя справа. Не тобі докоряти. Шмаркач іще!
— Буде, не заїдайтесь! — обірвав сварку Бритвін. — Товкач хоч і злий, а сміливий. Молодець!
Стьопка уважно подивився на Бритвіна, але той цілком серйозно витримав його погляд. Хлопець, однак, злосливо усміхнувся одними вустами: ні вже, на таку дешеву принаду його не візьмуть.
— Хвалите? Так, як і його хвалили?
— Це кого?
— Митю, кого!
Бритвін виразно хмикнув.
— Ну, знаєш! Треба було, то й хвалив.
— А тепер уже не треба? Тепер мене треба? — хутко наливаючись злістю, уривисто сказав Стьопка. Шматок недожованого хліба різко випирав за його щокою.
— А ти що, невдоволений ?
— Вдоволений!
— Слава Богу. А то я подумав, що ти покривджений: чому я тебе, як учора Маслаков, на міст не погнав?
"Так ось воно що!" — майнуло в голові у Стьопки. Може, Бритвін ще почне дорікати йому за невдячність? Справді, на міст не погнав, справу зробили, і все якнайкраще. Навіть вибухівку для загону зекономили. Та все одно до Маслакова йому далеко.
— Маслаков не гнав! — майже вигукнув, зриваючися на сварку, Степан. — Маслаков вів! Це ти гнав!
— Кого я гнав?
— А Митю! Згадай!
Ну, так і є! Тут уже стало певно, що Стьопка влучив у його болюче місце.
Розперезаний, босий, Бритвін раптом підхопився і вищирився на хлопця.
— Ах ти шмаркач! Оговорити хочеш? У мене ось — свідок! Ану,, хай скаже: гнав я чи він сам пішов!
— Сам, сам! — швиденько підтвердив Данило. — Просив Христом-богом. Щоб, виходить, за батька оправдатись.
— Зрозумів? Поліцая синок до того ж! Не забудь.
Стьопка мовчав, трохи збентежений цим несподіваним поворотом суперечки. Так, тут вони мали рацію. Просився, це правда. І що поліцаїв синок, теж правда. Але що ж тоді виходить?
— Виходить тоді, це поліцаїв син міст висадив у повітря. А не ми. Так?
— Ні, не так! — твердо сказав, як відсік, Бритвін. — Ми висадили. Ми організували все і керували. Я керував. Чи ти з цим не згоден?
Стьопка не знав чому, але з цим він справді був не згоден, хоч і перечити більше не став. Напевне, для сварки з цією людиною він був слабак. Щось у голові його переплуталося, всі ці взаємозалежності і складнощі, і без того незрозумілі йому, тепер і зовсім затуманилися — не розібратись. Тільки якоюсь найупертішою і найчуйнішою часткою своєї душі він відчував, що Бритвін махлює, і він нізащо не міг змиритися з цим.
Данило під штабелем драв жовтими рідкими зубами шматок м'яса:
— Чуєш?.. Якби не вони, — кивком бороди він показав на Бритвіна, — якби не вони, все пропало б.
Стьопка підвів голову і, відчувши щось загадково-важливе в цих словах, утупився зором на Данила.
— Ага. Коли кінь виїхав на міст, вони бабахнули, і готово. Якраз Посеред мосту.
— Кого? Коня?
— Ну так! Того Рослика. О снайпер, а-яй! — набравшись голосу, басовито доводив Данило.
У шумливій і хисткій Стьопчиній голові, либонь, із запізненням, але надто виразно блиснула просто невірогідна здогадка, осліплений якою, хлопець хвилину не міг вимовити слова. Він лише дивився то на Бритвіна, то на Данила. Але спроквола все ставало на свої місця, він уже цілком певно почав розуміти, чому не побіг разом з ним Митя: хлопець кинувся рятувати Рослика.
А йому, дурню, здалося, що в коня стріляв поліцай.
— Падлюко! — відчуваючи, як щось лютістю спалахнуло в нім, закричав Стьопка. — Падлюка ти! Зрозумів?
Майже не володіючи собою, Стьопка підхопився на ноги, зціплені в кулаки його руки дрижали, і він задихнувся від безсилого обурення. Бритвін хвилину сидів, ніби також збитий з пантелику його словами.
— Ах, он як! — нарешті збагнув він і також підхопився на шинелі. — Здати автомат!!
Тепер уже сторопів Степан.
— Автомат? А ти мені його давав?
Бритвін подався до хлопця, але Стьопка, випередивши його, з неторопкою впевненістю нагнувся і підняв свій новенький, з лакованою ложею ПКШ.
— Здати автомат! — гнівливо повторив Бритвін.
— А хріна!
— Ти що, молокососе! Випив, так бунтувати? Проти командира йти?
— Ти не командир! Ти — шахрай!
— Ах, так!
Сутичка дійшла до краю. З-під штабеля зі зляканим обличчям торопко і незграбно зводився Данило. Бритвін, застигши на секунду, мовчки повернувся і рішуче схопив прихилену до колоди свою трьохлінійку. З нею він упевнено кинувся до Стьопки.
— Не підходь! — крикнув Степан і під штабелем відступив на один крок.
Але Бритвін рухався з підготовленою гвинтівкою в руках — увесь затятий, напружений і рішучий.
— Не підходь, кажу! — майже з розпачливою лютістю попередив Стьопка і скинув з плеча автомат. Від несамовитості і хвилювання він важко, поривчасто дихав, заходячись від кривди, що їх двоє на нього одного.
Бритвін на мить спинився, зімкнувши наїжені брови, з люттю в очах, затим раптом широко стрибнув і опинився навпроти. Степан смиконув рукоятку — затвор клацнув у тиші, ставши на бойовий звід. Деручи об дровини плечі, Стьопка тиснувся спиною до штабеля.
В озвірілих очах Бритвіна сковзнула нерішучість. Але зараз же спалахнули ще більшим шаленством, він зробив різкий випад наперед і одночасно махонув гвинтівкою. Стьопка увігнувся, та невдало: біль електричним ударом пронизав його від чирякуватої шиї до п'ят, по спині потекло щось гаряче. Хлопець ледь не випустив автомат і стяв зуби. Злісна кривда пихнула в нім з новою силою, не своїм голосом він крикнув: "Сволото!" — і, задихнувшись, чесонув з автомата. Коротенька, в три кулі черга пругко пирснула в лісовій тиші.
Бритвін раптом упустив гвинтівку, зігнувся, обома руками схопився за живіт і, хистко ступаючи, почав хилитися.
В гарячці хлопець ще нічого не встиг зрозуміти — він лише відчув, що сталася біда, — як ззаду щось задишкувато хакнуло, і широкі чужі руки стиснулися на його грудях. Стьопка сіпнувся, спробував вирватися, але не вистачило сили, і він, смикаючись і жахливо слабнучи, осідав під тягарем, поки не ввіткнувся обличчям в мох.
— Молокососе! Стріляти? Ах ти!..
— В'яжи його! Руки в'яжи! — сипів поряд плаксиво-розлючений голос.
Данило без гострої потреби мстиво крутонув його на землі, більше підламав руки, коліном безжально тисконув у ребра нижче лопатки — в хлопчачих очах блиснуло й розпливлося жовто-вогненне коло. Степан захлинувся, але змовчав, з усієї сили терплячи біль і задихаючись від кислого смороду мохового болота, який роздирав його груди.
18
А тепер сиди ось тут. Видно, і справді його розстріляють.
Сонце з-за ялини лагідно висвічує один бік ями — робиться тепліше. Ліс навколо щосили повниться звуками: чути, як, гомонячи, шикується кудись група партизан — мабуть, на чергове завдання; хтось із посильних, окликаючи по дорозі знайомих, шукає начальника господарства Кліпця; з другого боку запрягають коня — брязкають кинуті додолу голоблі, і рипить хомут. Чулися репліки та сміх людей. Новий вартовий ні-ні та й підійде до ями — либонь, зазирне в неї: на земляні грудки скраю тоді падає його різка зламана тінь і зразу ж зникає. Хоча він і втішав Стьопку, але, мабуть, розмовляти йому з арештантом не хочеться, і хлопець відчуває це. Якась страховита відчуженість уже відокремила його від інших, колишніх його сусідів і товаришів по загону, і настановила в особливе становище — кривдне й загрозливе. Що ж, мабуть, він завинив.
Нагорі, судячи зі звуків, нічого особливого не відбувається, там з повною байдужістю до нього йде звичайне життя загону. І тому зовсім несподіваний знайомий голос змушує його здригнутись.
— Ось де вони! Шукав, шукав...
— Чого шукати! Он кухня.
Стьопка неприємно зіщулюється в клубок — це вже за ним, певно. Але чому Данило?
— Ну, де він? Сидить?
В землі гулко віддаються кроки, обидва з вартовим вони йдуть до ями, і невдовзі Степан бачить над собою знайомі Данилові пасма. Ну, що йому ще треба?
— О посадили! Як вовка. Гм. На, ось їсти приніс.
У яму спускається на дротяній дужці зроблений з якоїсь бляшанки казанчик, на якім свіжий, трохи підсохлий патьок кулешу. Запах їжі вмить забиває всі інші, затхлі пахи ями. Відчувши на хвилину радість, Стьопка бере котелок і затискає його між колін.
— Ложка є?
Ложка в нього є, він дістає її з кишені — свою давню годувальницю з коротко обрізаною колодочкою, витирає пальцями від крихт і починає їсти. Данило сідає над ямою. Поряд стоїть вартовий.
— Знаю я цього Бритвіна, — каже він. — Занудливий, боронь боже. Взимку Маланчука в Підосиновиках застрелив. Начебто за порушення дисципліни. Негідник він.
— Негідник, — легко погоджується Данило, і Стьопка аж похлинувся від здивування: бач, як хутко перемінив думку! Він коротко позирає знизу вгору: Данило неторопко ладить цигарку — на його клоччастому обличчі нічого не розбереш.
— Тож, кажуть, побились?
— Було, — непевно відказує Данило. Міркуючи з його настрою, розказувати, як і що відбулося вчора, у нього нема охоти.
— На цій вражій війні всіляк бува... Мабуть, ти, Бородо, на куриво багатий?
— Де там! Лушпиння зібрав.
— То недопалок залиш. А то вже два дні не курив — вуха опухли... З такими, як цей Бригвін, ліпше не заїдатися. Ну їх. Що нам — більше за всіх треба?
— Авжеж. Нащо проти вітру руками махати? — погоджується Данило, напустивши в яму диму.
Розмова не в'яжеться, вартовий чекає "бичка", і Данило з жадливою насолодою дотягує цигарку.
— На, кури.
Кінчиками пальців вартовий обачливо бере з Данилових нігтів недопалок і відходить — його тінь сковзає по Данилових чоботах. Стьопка вискрібає котелок. Куліш смачний, але замало, з'їв би й більше.
— Ну, під'їв?
Стьопка мовчить: що йому розмовляти з людиною, від якої хтозна чого чекати.
— Бритвіну операцію робитимуть. Хотів, щоб тебе привели.
Ще чого! Нащо йому йти до Бритвіна — сваритись хіба? Але сварка вже скінчена. Тепер слово — начальству, воно все вирішить. У його руках доля Стьопки Товкача.
— Лікар казав, ледь не поцілив, — продовжував тим часом Данило.