Сонце повільно підіймалося над лісом; утім, була вже, мабуть, година десята, якщо не більше. Стьопка частіше, ніж на міст, позирав тепер назад, на дорогу, чекаючи вбачити там Митину фурманку з Росликом. Але там довго нікого не було, і хлопця потроху почав огортати неспокій: чи не трапилося щось на дорозі?
Вартовий разів зо три пройшовся туди-сюди по мосту і знову завернув у цей кінець. Правою рукою він високо, біля самого плеча, перехопив ремінь, а лівою, завівши її назад, обхопив ложу карабіна, який, мабуть, добряче вже намуляв його худе плече. Він неспішно пошкандибав уздовж по мосту, спинився біля поламаного парапету, і Стьопка подумав, що зараз поверне назад. Але поліцай чомусь не повертав. Він навіть вийняв ліву руку з-за спини і також переніс її на ремінь карабіна, ніби готуючись зняти його з плеча. Відчувши щось нове в поведінці поліцая, Стьопка озирнувся і з-за навислої вільшаної гілки побачив, як з гірки в соснячку шпарко і якось весело навіть котить униз знайомий їх Рослик.
Хлопець підсунув ближче до себе автомат, зручніше уперся ліктями в чорну м'якувату землю. Думки його набули іншого, прискореного темпу. Мимоволі він захвилювався, відчуваючи, що зараз станеться найважливіше. Правда, його напруження трохи послабшало від здивування, коли він угледів на підводі одного лише Митю: ні Данила, ні Бритвіна там не було. Не видно їх було і ззаду, і ніде поблизу. "Невже вони відправили Митю одного?" — подумав Стьопка. А мо' там що трапилося ? Здогадуватись, однак, не було коли: фурманка хутко наближалась, а поліцай стояв на початку моста, і в Стьопки аж схолодніло всередині: а раптом спинить? Якщо поліцай спинить підводу, тоді все, мабуть, пропало.
Зітнувшись і незручно підкорчивши ноги, Стьопка крізь гілки позирав чи то на дорогу з фурманкою, чи то на міст, де в упертій непорушності біля зламаного парапету стояв поліцай. І тоді в хлопця майнула думка: а раптом цієї ночі варту змінили, поставили нових, які тепер вперше бачать молоковоза? Звісно, тоді вони його спинять. Але ж Митя десь тут, близенько від моста, має підпалити шнур — що ж тоді буде?
Тим часом, шпарко трюхикаючи, Рослик з фурманкою наближався до кущиків. Митя високо сидів на одному з бідонів, виглядав він спокійно. Правда, трохи неприродним здавалося це його сидіння, хіба що так зручніше було зіпхнути з задка міну. І знову ж — ні у фурманці й ніде поблизу нікого: Бритвіна з Данилом справді не було. Невже вони залишилися в сосняку, чи, може, з ними сталося щось кепське? — дивувався Стьопка. Зрозуміло, він прикриє Митю, якщо на те посланий, але навіщо тоді вони? І на що взагалі все це схоже?..
І тут Степан згледів над возом дим. Хлопець здивувався, навіть сполошився, але невдовзі стямкував, що Митя пихкав цигаркою. Пихкав, одначе, невміло, надто вже димно і часто — незрозуміло було, чи для того, щоби підпалити шнур, чи щоб замаскувати його горіння. Митя наполегливо посмикував віжки, Рослик швидко біг, і фурманка на мить сховалася за обвислим гіллям вільшин...
У Стьопки від хвилювання недобре закалатало серце, спітніли долоні, він посунувся трохи вбік, ствол автомата націлив на вартового. Як на те, свіжуватий вітер загойдав перед очима гілля, молоде листя то відкривало на мить, то зовсім затуляло собою поліцая. Але ось той ступив з місця назустріч фурманці і, щось негучно гаркнувши, зняв карабін. Митя зіскочив на дорогу.
Фурманка спинилася, трохи не доїжджаючи до вартового, може, за якийсь десяток метрів од мосту. Рослик, виставивши наперед ногу, взявся торгати її зубами. Степан у вільшняку весь стиснувся від напруження — він кепсько розумів, що відбувається, але відчував, що бритвінський план валиться, що справа повертає в інший бік і що тепер, видно по всьому, настала його черга. Він не знав, чи запалив Митяшнур (повинен був запалити), але якщо справді той горить, поліцай, як тільки підійде до воза, відразу все вбачить. Тоді незалежно від того, чи буде вибух, хлопець загине. Дуже хвилюючись, щоб якось врятувати хоч би Митю, Стьопка спрямував автомат понад насипом і тисконув на спуск.
— Трр-р-р-р-р-рр-рт!
Що відбулося далі, він не одразу і втямив. Побачив лише, як рвонув з місця Рослик — збивши, чи що, поліцая, кинувся з возом по мосту вперед; заднє колесо, мабуть, потрапивши на вибоїну, дуже підскочило, затряслися ув'язані вірьовкою бідони, фурманка несамовито загрюкотіла. Ззаду на дорозі зостався один лише Митя, поліцай десь пропав. Хлопець кинувся був за фурманкою, але в якомусь нерозумінні спинився, розкинувши в боки руки. Стьопка схопився бігти, але позирк його наостанці вхопив цю розгублену постать Миті, і він знов осів за кущем. Він хотів гукнути хлопцеві, щоб той біг, рятувався, як раптом Митя здригнувся, мов од жаху, від того невидного, що в цю мить сталося на мосту. Стьопка хутенько і тривожно визирнув крізь гілля — Рослик, упавши в голоблях на передні ноги, бився об настил коліньми, намагаючись підвестися, високо й розпачно крутив головою. Тієї самої миті звідкись збоку, ніби навіть здалека, до слуху запізнено донеслося негучне "бах-х!". Стьопці здалося, що це поліцай з-за насипу, і він знову рвонув автомат до плеча.
Але стрельнути не встиг.
Митя шалено зірвався з місця і, метляючи полами свого піджачка, кинувся по мосту. "Що ти робиш?!" — розпачливо закричало все в Степані. З того кінця моста до фурманки вже бігло троє поліцаїв, Рослик скріб задніми ногами по настилу, марно намагаючись підвестись, віз перекосився, впершись одним колесом в парапет...
Стьопка на колінах хитнувся з-за віття вбік, ловлячи на мушку тих, що бігли, але йому забракло якоїсь секунди, щоб поєднати її з прорізом, як могутня сила вибуху кинула хлопця на землю. На всю глибину здригнулася заплава, тепла смердюча хвиля шаснула по чагарниках. Оглушений Степан якоюсь часткою почуття відзначив, як щось важке гепнуло поряд. Він одразу ж схопився, ковтаючи гірку слину, навпомацки вхопив біля себе автомат. Клуби їдкого рудого диму огорнули кущі, очі застелило слізьми, хлопець спотикнувся і знов упав на щось тверде — під ногами, косо вбитий у землю, стримів обламаний брус від парапету.
Він пробіг трохи за вільшняком — далі від моста й дороги, потім по лузі завернув до недалекого знайомого соснячку. По нім не стріляли, все навколо завмерло, приголомшене вибухом. Поступово Степан подолав своє збудження і вперше озирнувся: міст якраз посередині був розірваний величезною проломиною, з якої безладно стирчали врізнобіч уламки колоддя, дощок. Там же щось тліло — сизий, негустий дим стелився понад річкою і заплавою.
На мосту і біля нього не було жодної живої душі.
16
Човгаючи чобітьми в дрібній травиці, Стьопка отяжіліло трюхав до недалекого вже сосняку. Дротина на чоботі порвалася чи, може, сповзла, підошва зовсім відстала і за кожного кроку докучливо ляскала. Одначе тепер було не до підошви — вдалося б винести ноги. На бігу він кілька разів обернувся: дорога з містечка вже закуріла пилом — кілька вершників мчали до мосту.
Але навряд чи вони догонять його: вже зовсім близенько ліс, чагарі, а ззаду річка з багнистим берегом ув очереті — хай спробують перебратися через неї з кіньми. Правда, вони могли дістати його тут вогнем, та все одно він перейшов на крок: бракувало вже сили бігти — гіркота розпирала груди, очі заливав гарячий солоний піт.
— Мерщій! Мерщій ти! Бігом!..
Стьопка підняв розгарячіле обличчя — між хвойняку в зеленому хмизі ворухнулася знайома голова в пілотці, Бритвін знавісніло махав рукою і зі стишеною злістю вимагав тепер від нього:
— Бігом!!
Степан ослабіло затрюхав, прямуючи трохи вбік від свого напрямку, туди, де був Бритвін, і за хвилину, розводячи грудьми колючий хмиз, утиснувся в хвойник. Ззаду так і не стрелили ні разу, і він не озирнувся більше — де були в той час його переслідувачі, він не бачив. Він прагнув тепер хутчій долучитися до своїх двох. Але ті не дуже чекали його — звіддалі в сосняку мелькнула зелена у ватянці спина Данила: не гаячи часу, вони через пагорок бігли далі.
Важко тупаючи по м'якій, устеленій хвоїнами, землі, обдираючи лице в гущині, Стьопка виліз на горбик і з полегкістю в ногах Побіг униз. Тут він знову побачив тих двох: Бритвін був уже на узліссі — коротко озирнувся, мотнув рукою: "Хутчій!" — і кинувся на нивку.
Здається, вони відірвалися від переслідувачів, принаймні зникли з їх очей і стали недосяжними для їх вогню. Можна було б зітхнути з полегшенням, нервове напруження спало. Як не дивно, до Стьопки лише тепер, у сосняку, дійшло, що всупереч усьому вони перемогли. Міст висаджено в повітря, було з чого радіти. Але радість чомусь не приходила, не було навіть скромного задоволення, щось іще не усвідомлене заважало всередині, не давало навіть зав'язатися радості. Відомо, найперше — Маслаков. Він усе це почав, вів їх, перший пішов на найнебезпечніше, а тепер ось вони без нього.
Певно, без Маслакова щонайбільша удача буде для нього позбавлена радості — Стьопка почав відчувати це майже виразно. Знову ж — підліток Митя. Ясно, Митя — епізод, хлопець на один день, — скільки таких з'являлося на його партизанськім шляху та йшло своєю долею: жило чи навіть гинуло — яке йому було до них діло?
Але цей хлопчина щось затемнив у ньому, щось непроясне — не, лише крихту відчуте поніс із собою з життя, залишивши Стьопці питання: як же так? Мо' тому, що він навіть не був партизаном, підпорядкованим обов'язку чи силі наказу, сам своєю охотою пішов на той свій загин і пропав. Але чому тоді так муляє щось неприродне і кривдне? Начебто несправедливе навіть?
Коли Стьопка також вибрався з узлісся, ті двоє, куривши ріллею, вже бігли по нивці: в розорі Бритвін і ззаду, кроків за десять від нього, Данило. Знову не зачекали хлопця, і він просто не мав сили наздогнати їх: схил тут скінчився, почалася гладінь, бігти стало важче.
Все ж він біг, гірко дихаючи роззявленим ротом. Автомат його висів під пахвою, і він притримував його рукою, не даючи бити диском об бік. І тоді згадалося, як одного разу взимку, майже так само вони бігли від чавунки по снігу: спереду Степан, за ним Маслаков, а группа прикриття сиділа в ялинничку — до останньої хвилини, чекала, допоки вони пройдуть смугу порубу.