Шепотіли тополі, тихо шуміли всіма гілками і змовкали раптом, мов ті побожні жінки, які, коли підносять чашу із святими дарами, підіймають очі, складають руки й молитовно зітхають, а потім падають ниць перед золотою дароносицею, піднесеною над святою матінкою землею.
Лише біля лісу Борина остаточно отямився і притримав кобилу.
— Вруна непогані! — пробурмотів він, придивляючись до сірих борозен, уже вкритих короткою щетинкою молодого жита.
"Гарний шматок поля — і до мого прилягає, мов навмисне. А жито, здається мені, вони вчора посіяли". Він окинув жадібним поглядом забороновані смуги, зітхнув і в'їхав у ліс.
Тепер він частіше поганяв кобилу, бо дорога йшла рівним місцем, хоч і порослим цупким корінням, на якому візок часто підскакував і торохтів.
Борина вже не дрімав, овіяний суворим, холодним подихом лісу.
Бір, величезний, старий, стояв у всій величі свого віку й сили, дерево біля дерева,— і все майже сама сосна, хоча в хащі частенько траплявся розлогий, посивілий від старості дуб, а де-не-де — берізки в білих сорочках, з розплетеними косами, позолоченими осінню. Нижчі дерева та кущі, як-от: ліщина, приземкуватий граб, тремтяча осика — тулилися до червоних, могутніх стовбурів сосон, які так щільно з'єдналися вершинами й поплутаними гілками, що тільки подекуди крізь них пробивалося сонячне проміння й повзало золотими павуками по зеленому моху та поруділій папороті.
"А тут же й мої чотири морги є! — думав Борина, пожираючи очима ліс і подумки вибираючи собі найкращі дерева.— Адже господь не дасть нас скривдити, та ми й самі за себе постоїмо! Панам все здається, що в нас багато, а нам от — що мало. Зараз... Моїх чотири та Ягусин морг — чотири і один".
— Но, дурна, сорок злякалась! — Він шмагнув кобилу батогом.
На сухій сосні, на якій висіло розп'яття, сварилися сороки і так галасували, що кобила раз у раз стригла вухами й зупинялась.
"Сороче весілля — на дощ",— Борина ще разів зо два шмагнув кобилу й поїхав клусом.
Було вже, мабуть, близько дев'ятої, бо люди на полі сідали снідати, коли Борина добрався нарешті до Тимова й поїхав порожніми вуличками, мимо ветхих будиночків, схожих на старих перекупок, що посідали над канавами, повними сміття, мимо курей, обдертих єврейських дітлахів та свиней.
Відразу біля в'їзду в місто його оточили євреї і єврейки і давай заглядати у віз, мацати під соломою, під сидінням, чи не везе він чого на продаж.
— Геть, паскуди! — гримнув на них Борина й звернув на базар, де в затінку старих, напівзасохлих каштанів, що вмирали посеред площі, вже стояло штук п'ятнадцять підвід із випряженими кіньми.
Борина поставив тут і свого воза, повернув кобилу головою до полудрабків, підкинув їй сіна, батіг сховав на дно, під сидіння, обтрусив з себе солому і рушив просто до Мордка, в цирульню, на дверях якої блищало три мідні тарілки. Звідти він хутко вийшов, чисто поголений, тільки з одним порізом на підборідді, заліпленим папірцем, крізь який просочувалась кров.
Суд ще не починався, але перед будинком суду, тут-таки на базарній площі, напроти величезного монастирського костьолу, вже чекало багато народу. Одні сиділи на вичовганих східцях, інші юрмились під вікнами й заглядали всередину. Жінки розташувалися попід вибіленими стінами, опустили свої червоні хустки з голів на плечі й базікали між собою.
Побачивши Євку, яка з дитиною на руках стояла в юрбі свідків, Борина, що був дуже запальний, відразу розлютувався і плюнув, а потім пішов у коридор, що розділяв будинок суду на дві половини. На лівій половині містився суд, а на правій жив секретар. Саме в цю хвилину сторож Яцек виніс звідти до порога самовар і так завзято став роздмухувати його чоботом, що дим повалив, ніби з фабричного димаря. А з кімнати чийсь пронизливий сердитий голос щохвилини гукав:
— Яцеку! Черевички панянкам!
— Зараз, зараз!
Самовар уже гудів, як вулкан: з нього вибивалося полум'я.
— Яцеку! Води, вмитися панові!
— Та зараз усе зроблю, все! — І Яцек, спітнілий, захеканий, ганяв по коридору, аж підлога двигтіла під ним, повертався, роздмухував самовар і знову біг у кімнату, бо пані гукала:
— Яцеку, роззяво, де мої панчохи?
— Ех! Стерво, а не самовар!
Це тривало так довго, що можна було прочитати з два отче наші або й молитву богородиці. Та врешті двері суду відчинилися, і велика вибілена кімната почала наповнюватись народом.
Яцек, уже тепер як судовий розсильний, босий, в синіх штанях і такій самій куртці з мідними гудзиками, весь червоний, спітнілий, метушився біля чорної решітки, яка розділяла судову кімнату на дві половини. Він увесь час витирав обличчя рукавом і, мотаючи головою, ніби кінь, якого вкусив ґедзь, намагався відкинути назад біле волосся, що гривою падало йому на очі. Час від часу він обережно заглядав до сусідньої кімнати, потім сідав на хвилину біля зеленої печі.
А людей набралося стільки, що пальцем ніде ткнути: юрба чимраз дужче натискала на решітку, яка вже тріщала. Гомін, спочатку тихий, поступово дужчав, шарудів, переливався по всій кімнаті, часом переходив у голосне гудіння. Раз у раз спалахували сварки, дедалі частіше чути було міцне слівце.
Під вікнами цокотіли євреї, якісь баби голосно розповідали про свої кривди й ще голосніше плакали, але не можна було розпізнати, хто й де,— така була тіснота. Люди стояли плече в плече, і кімната нагадувала поле, повне червоних маків між житніх колосків. Пролетить полем вітер — і воно заколишеться, загомонить, зашелестить, а потім знову стає рівно, колос до колоса.
Побачивши Борину, що стояв, спершись на решітку, Євка почала лаятись і щось вигукувати, аж поки Борина не розлютувався й не огризнувся гнівно:
— Цить, суко, бо зараз тобі кістки порахую. Причепурю так, що й рідна мати не впізнає.
Роздратована Євка стала продиратися крізь юрбу, витягши руки, наче хотіла вчепитися Борині в обличчя. Хустка впала в неї з голови, дитина зайшлася плачем. Невідомо, чим би все скінчилося, але саме в цю хвилину Яцек схопився з місця, відчинив двері й гукнув:
— Тихо, ви, паскуди, бо вже суд іде!..
Увійшов суд: попереду виступав товстий пан — поміщик з Раціборовіц, а за ним два засідателі і секретар, який сів за бічний столик біля вікна й почав розглядати папери, поглядаючи на суддів. А ті підійшли до стола, вкритого червоним сукном, і одягли на товсті шиї ланцюги.
Стало так тихо, що чути було гомін людей під вікнами.
Поміщик порозкладав на столі папери, кашлянув і густим басом оголосив, що засідання суду відкрито.
Потім секретар прочитав список справ, призначених на сьогодні, і щось шепнув першому засідателеві, а той переказав це судді, й суддя ствердно кивнув головою.
Суд почався.
Першою розглядали скаргу урядника на якогось міщанина за безладдя на подвір'ї. Міщанина засудили заочно.
Другою була справа про побиття хлопчика, який загнав коні в чужу конюшню. Сторони помирилися: мати побитого хлопчика одержала п'ять карбованців, а хлопчик — нові штани й куртку.
Потім слухали справу селянина, який заорав чуже поле. Справу відклали за браком доказів.
За нею йшла справа про крадіжку дерева в бору, що належав самому судді. Позовником був управитель, обвинувачені — селяни з Рокі-цін. Їх присудили до штрафу й тюремного ув'язнення на два тижні.
Селяни були незадоволені вироком і заявили, що подадуть апеляцію. Вони так голосно почали нарікати на несправедливий вирок (ліс, за їхніми словами, був спільний — сервітутний), що суддя моргнув Яцекові, й той крикнув:
— Тихо, тихо! Тут вам суд, а не корчма.
Так ішла справа за справою, наче плуг, що оре скибу за скибою, і все відбувалось рівно і досить спокійно; часом тільки чути було скарги й схлипування, або й прокльони, але Яцек негайно втихомирював незадоволених.
З кімнати вийшло трохи людей, однак на їхнє місце прибуло стільки нових, що всі стояли, ніби зв'язані в сніп, ніхто й ворухнутися не міг. В залі була така задуха, що суддя наказав відчинити вікна.
Нарешті секретар оголосив, що суд розглядає справу Бартека Козла з Ліпців, за обвинуваченням його в крадіжці свині в Маріанни Антонівни Пачесь. Свідки: сама Маріанна, син її Шимон, Барбара Пєсек та інші.
— Свідки є?
— Ми тут! — відгукнулися всі хором.
Борина, який досі спокійно й терпляче стояв біля решітки, присунувся ближче, щоб привітатися з Маріанною Пачесь, бо це була Домінікова, мати Ягни.
— Обвинувачений Бартек Козел, підійдіть ближче. Сюди, за решітку.
Присадкуватий дядько став пробиратися крізь юрбу, розштовхуючи людей так завзято, що з усіх боків стали нарікати, що він топче ноги й рве людям одежу.
— Тихо, прокляті, бо найясніший суд говорить! — гукнув Яцек, впускаючи Козла за решітку.
— Ви Бартоломей Козел?
Селянин заклопотано почухав густе, рівно підстрижене волосся. Дурнувата усмішка викривляла його сухе голене обличчя, а невеличкі рудуваті очиці, мов білки, скакали по суддях.
— Ви Бартоломей Козел? — запитав суддя знову, бо той мовчав.
— Авжеж, він Бартоломей Козел, з вашої ласки, найясніший пане суддя! — запищала височенна жінка, силоміць вриваючись за решітку.
— А ви чого?
— З вашої ласки, я його жінка, бідолашного цього Бартека Козла. Вона низько вклонилась, торкнувшись руками підлоги та зачепивши при цьому оборками свого очіпка за стіл.
— Ви — свідок?
— Я — свідок? Ні, я тільки милості прошу.
— Сторож, виведи її за решітку.
— Виходь, тобі тут не місце.— Яцек схопив жінку за плече і підштовхнув до виходу.
— Прошу вашої милості, найясніший пане суддя,— галасувала жінка,— бо мій трохи недочуває, то я...
— Виходь, поки добром просять.
Але жінка не хотіла сама ступити ні кроку, і Яцек так штовхнув її до решітки, що вона скрикнула.
— Іди, іди, ми будемо говорити голосніше. Хоч він і Козел, а почує.
Нарешті почався допит.
— Як вас звуть?
— Га? Як звуть? Адже як викликали мене, то, мабуть, знаєте...
— Дурню! Кажи, як тебе звуть,— сердито повторив суддя.
— Бартоломей Козел, найясніший пане суддя,— втрутилася дружина.
— Років скільки?
— Га? Років? Хіба я пам'ятаю? Мати, скільки мені років?
— Та, здається, п'ятдесят два мине весною.
— Господарство є?
— Є... Три морги піску і один коров'ячий хвіст... Заможний господар.
— Під судом бували?
— Га? Під судом?
— Заарештовані були?
— Це в тюрмі сидів, чи що? Під судом? Мати, сидів я в тюрмі, га?
— Сидів, Бартеку, сидів! Ще коли ті паскуди з маєтку на тебе напалися за те здохле ягня...
— Еге ж, еге ж...