Селяни

Владислав Реймонт

Сторінка 4 з 181

Ніяк я биття витримати не можу...

— Дурний! Такий здоровий хлопець, а боїться! Ну, добре, я вже умовлю тата.

— Умовиш, Юзю? — скрикнув він радісно.— Адже це лісник вигнав мене з коровою з лісу, а я...

— Умовлю, Вітеку, ти вже не бійся.

— Ну, коли так... на тобі цього птаха! — шепнув Вітек радісно і вийняв з-за пазухи дерев'яну іграшку.— Глянь, як він сам бігає.

Він поставив іграшку на поріг хліва, накрутив, і птах почав кивати головою й походжати, підіймаючи довгі ноги.

— Лелека! Ісусе! Як живий, ходить! — вражено скрикнула Юзя. Вона відставила дійницю, присіла навпочіпки перед порогом і дивилася з радістю і здивуванням.

— Ісусе! Та ти справжній механік! І це він сам так ходить, га?

— Сам, Юзю; я його тільки кілочком накручу, то він і походжає, мов пан після обіду... Дивись! — він повернув лелеку, а той, повільно й смішно водночас, підіймав довгу шию, витягав ноги й ходив.

Обоє щиро реготали, втішаючись цим видовищем. Юзя час від часу поглядала на хлопчика з подивом і захватом.

— Юзю! — долинув з хати голос Борини.

— Що? — відгукнулась вона.

— Йди-но сюди!

— Та я корів дою.

— Поглядай тут, бо я йду до війта,— сказав Борина, зазираючи в темний хлів.— Нема тут цього знайди, га?

— Вітека? Ні, він поїхав по картоплю з Антеком, бо Кубі треба було нарізати січки для коней,— відповіла Юзя швидко й трохи злякано, бо Вітек заховався за її спину від страху.

— З нього, поганця, шкуру здерти мало: таку корову змарнував! — бурчав Борина, повертаючись до хати.

Тут він одягнув новий білий каптан, обшитий по швах чорною тасьмою, високий чорний капелюх, підперезався червоним поясом і пішов берегом до млина.

"Роботи ще скільки! Дров привезти треба... сівбу не скінчили... капуста в полі... листя на підстилку не привезли... Під картоплю треба було б зорати, та й під овес непогано. А ти тягайся по судах. Господи Ісусе, ніколи чоловік всієї роботи не переробить, завжди, як той віл в ярмі... Ні виспатись нема часу, ні відпочити... — міркував він.— А тут ще й суд цей... Вигадала, стерво, наче я з нею спав... Щоб тобі язик відсох... Шльондра, сука!" — він сплюнув від злості, набив люльку махоркою і довго витирав зволоженого сірника об тин, поки той не спалахнув.

Пихкаючи час від часу димом, Борина поволі йшов дорогою. Нили кістки, а жаль за коровою раз у раз гриз йому серце.

"А тут ні злість зігнати нема на кому, ні душу вилити... Один, як пень. Сам про все міркуй, сам розумом розкинь, сам усього пильнуй, мов той пес. І нікому слова сказати, нема нізвідки ні поради, ні допомоги: скрізь самі тільки втрати та збитки... Всі скубуть тебе, мов ті вовки вівцю,— так і дивляться, щоб розірвати на шматки".

На селі вже було досить темно, з прочинених дверей і вікон, бо вечір був теплий, виривалися відблиски вогню й чути було запах вареної картоплі чи затірки з салом. Де-не-де хазяї вечеряли в сінях або на дворі. Чути було брязкіт ложок і розмови.

Борина йшов дедалі повільніше. Його мучила досада. А потім зринули спогади про покійну жінку, яку він поховав навесні.

"Ох... була б жива небіжка, не проти ночі згадуючи, не трапилося б такого лиха з Рябою. Хазяйка була, господиня! Хоч і буркотуха, і лайлива, доброго слова, було, нікому не скаже — і з жінками завжди гризлась... А все ж таки хазяйка, дружина..."

І, пом'янувши її таким чином, він побожно зітхнув. Жаль ще дужче став його гризти, бо він згадав, як було раніше.

"Прийдеш, бувало, з роботи, втомлений, то вона й нагодує ситно, і ковбаси частенько крадькома від дітей підсуне. А як господарство йшло! І телята, і гуси, і поросята... Кожного ярмарку було що везти в місто, і готівка завжди була від самого приплоду. А вже капусту з горохом ніхто не міг так приготувати, як вона.

А тепер що?

Антек усе собі тягне, коваль теж тільки й дивиться, аби щось ухопити. Юзька? Юзька ще дурна — полова в голові, та й не дивно, дівчиську лише десятий рік пішов. Ганка ледве ходить, хворіє завжди, а зробить стільки, як кіт наплаче.

Ото й марнується все... Рябу довелося прирізати, в жнива кабанчик здох... Ворони гусенят перехапали, ледве половина залишилася. Стільки втрат, стільки збитків. Мов крізь сито все протікає, мов крізь сито..."

— Не дам же вам нічого! — раптом майже вголос вигукнув Борина.— Поки ноги мої ще ходять, не запишу на вас ні морга; на хліб до вас не піду. Нехай тільки Гжеля додому з солдатів повернеться, відразу накажу Антекові на жінчине хазяйство переходити... Не дам нічого...

— Слава Ісусу! — обізвався біля нього чийсь голос.

— Навіки слава! — машинально відповів Борина і звернув з дороги в широкий і довгий провулок, бо війтова хата стояла трохи віддалік.

У вікнах ще світилося. Загавкали собаки. Борина увійшов просто в хату.

— Вдома війт? — спитав він у товстухи, яка, стоячи на колінах біля колиски, годувала дитину.

— Зараз повернеться, поїхав по картоплю. Сідайте, Мацею. От і він теж мого дожидає,— показала вона рухом голови на діда, що сидів біля печі. Це був сліпий жебрак, якого водив собака. Червонясте світло скіпки яскраво освітлювало його велике виголене обличчя, голий череп і широко розкриті, запнуті більмами очі, що нерухомо застигли під сивими кущуватими бровами.

— Звідки бог несе? — спитав Борина, сідаючи біля вогню напроти діда.

— З білого світу. Звідки б ще, господарю? — відповів той поволі, стогнучи жалібним голосом жебрака, підставляючи ближче вухо й простягаючи Борині свою табакерку.— Беріть, господарю.

Мацей узяв чималу щіпку й чхнув аж тричі, та так, що йому сльози набігли на очі.

— Міцний, холераї — Він рукавом витер очі.

— Будьте здорові. Петербурзький, він на очі корисний.

— Заходьте завтра до мене. Я корову дорізав, то якийсь шматок і для вас знайдеться.

— Бог вам віддячить... Це Борина, здається, га?

— Авжеж. Як це ви пізнали?

— З голосу, з розмови.

— Що там у світі чувати? Адже ви скрізь мандруєте.

— А що б там чувати? Де добре, де погано,— різне буває. Так воно вже в світі заведено. Всі стогнуть та нарікають, як треба дідові щось подати, але на горілку в усіх є.

— Правду кажете.

— Охо-хо! Скільки років людина блукає по тій святій землі, чого тільки не побачить!

— А де ж той хлопчик, що вас улітку водив? — запитала війтова жінка.

— Утік, поганець, утік від мене, та ще й мої торби обчистив. Було в мене трохи нажебраних грошенят; ніс я їх у Ченстохов, молебень божій матері відслужити. А він, поганець, поцупив їх та й утік від мене! Тихо, Буреку, тихо! Це, мабуть, війт іде.

Старий смикнув за мотузок, і собака перестав гарчати. В хату справді зайшов війт. Він жбурнув батіг у куток і ще з порога заволав:

— Жінко! їсти давай, бо я голодний, як вовк! Як ся маєте, Мацею? А вам чого, діду?

— Я до вас — про мою справу поговорити, що має відбутися завтра,— почав Борина.

— Я почекаю, пане війте. Накажете в сінцях — і там добре, а залишите мене, старого, біля вогню — посиджу. А дасте мисочку картоплі чи хліба шматок — молитву за вас прочитаю або дві, так само, як за тих, хто гроші подає.

— Сидіть, сидіть, дадуть вам повечеряти, а схочете, то й заночуєте.

Війт сів за полумисок, у якому парувала товчена картопля, рясно посилана вишкварками. В другому полумиску господиня подала кисляк.

— Сідайте, Мацею, з нами попоїсти, що бог дав,— запрошувала війтова жінка, кладучи третю ложку.

— Спасибі. Я, коли з лісу приїхав, наївся досхочу.

— Дарма, беріться за ложку. Ще раз поїсти не зашкодить, вечори тепер уже довгі...

— Від довгої молитви та великої миски ще ніхто не помирав,— додав дід.

Борина ще відмовлявся, але смачний запах сала так лоскотав ніздрі, що він сів до столу і почав їсти, повільно, статечно, як того вимагала чемність.

Війтова жінка раз у раз уставала, підбавляла картоплі, підливала кисляку.

Дідів собака весь час неспокійно крутився і жалібно скиглив від голоду.

— Тихо, Буреку, господарі ще їдять... І тобі дадуть, не бійся,— заспокоював його дід, жадібно вбираючи ніздрями смачний запах і гріючи руки біля вогню.

— Це Євка на вас подала,— почав війт, трохи підживившись.

— Вона, вона! Бреше, наче я їй зароблених грошей не віддав! А я віддав, як бог свят, та ще й зверх того від щирого серця подарував ксьондзу за хрестини мішок вівса.

— Вона каже, ніби дитина ця... від вас.

— Во ім'я отця і сина!.. Здуріла вона, чи що!

— Еге, виходить, ви, хоч старі, але ще мастак на такі справи.— Війт із жінкою почали сміятися.

— Старий ще краще зуміє, бо він досвід має, знає, що й до чого,— шепотів дід.

— Бреше вона, як собака, я її не чіпав. Щоб я таку погань... З голоду під тином здихала, скиглила, щоб я її в найми взяв за самі харчі та за куток для спання, бо вже на зиму заходило. Не хотів я, та покійна жінка причепилась: "Візьми її, згодиться в хаті. Ніж когось наймати, своя напохваті буде". Я не хотів, бо зима, роботи ніякої нема, та й коло миски на одного їдця більше. Але жінка наполягала. "Не турбуйся, вона, мабуть, уміє і вовну прясти, і полотно ткати, посаджу її, нехай тче, все користь якась буде". Ну, вона й залишилась. Тільки підхарчувалася, відразу й байстря привела... А від кого — різне люди говорять.

— Вона каже, що ваше.

— Приб'ю її, поганку, як суку!

— Але до суду вам доведеться піти.

— Піду. Спасибі вам, що сказали, бо я думав — вона гроші править. У мене свідки є, що я їй заплатив. От підла дівка! Старчиха! Господи Ісусе, яка напасть, сили моєї більш немає. Корова пропала, довелося прирізати, роботи стільки, а тут чоловік один як палець.

— Життя у вдівця — як серед вовків вівця,— знову сказав сліпий.

— Про корову я вже чув, казали мені ще в полі,— зауважив війт.

— За це пан відповідатиме — адже його лісник вигнав худобу з гаю. Найкраща корова, не менш триста злотих коштувала. Загнали її, а вона тільна була, щось у неї в утробі перегоріло — довелося дорізати. Але я панові цього не подарую. Подам до суду.

Тут війт почав його умовляти й доводити, щоб він не робив цього, бо зопалу може ще й собі нашкодити. Нарешті, щоб повернути розмову в інший бік, він моргнув жінці й сказав:

— Ви б, Мацею, оженилися, то й було б у вас кому господарство доглядати.

— Глузуєте ви, чи що? Та мені ж на зелені свята п'ятдесят вісім виповнилось! Як це вам на думку спало? Ще ж і моя небіжка прохолонути не встигла.

— Візьмете жінку собі до пари — і все у вас налагодиться,— мовила війтова жінка і почала прибирати із стола.

— Добра жона — чоловіковій голові корона,— додав дід, обмацуючи миску, яку поставила перед ним господиня.

Борина противився, але водночас питав себе, як йому самому не спало це на думку.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(