Сонце осявало їх. Корова іноді оглядалася на них і мукала.
Звичайної години вони підвелись і пішли назад.
Люк чухрав гілку. Жан ніс порожню пляшку. Він оддав її безонському винареві. Потім вони вийшли на міст і, як завжди в неділю, спинилися на кілька хвилин посередині подивитись, як виграє вода.
Жан чимраз нижче перехилявся через залізне поруччя, немов бачив у хвилях щось привабливе. Люк сказав йому:
— Ти що, водиці сьорбнути захотів, чи що?
Він не доказав: майнули ноги, обвівши коло в повітрі, синьо-червоний солдатик полетів сторч головою, і вода поглинула його.
Даремно Люк намагався кричати: йому перехопило горло. Він побачив, як унизу, вже трохи далі, щось борсається, потім на поверхні води показалась голова товариша, але зараз же сховалася знову.
А ще згодом він угледів руку, саму тільки руку — вона випірнула з річки й знову пропала. І то було по всьому.
Збіглися човнярі, але не знайшли тіла.
Люк бігцем вернувся до казарми, один, у нестямі, і розповів про пригоду, вмиваючись слізьми й раз по раз сякаючись;
— Він нахилився… нахилився так, так… так, що голова перетягла… і… і… раптом полетів… полетів…
Більше він нічого не міг сказати; хвилювання душило його.
Якби тільки він знав!