Тоді вона розповіла слухачам усе, як було, з початку до кінця, від похоронної і до останнього зойку людей, що згоріли разом з її хатою. Розповіла все, що почувала, все, що робила.
Потім вона вийняла з кишені два папірці і, надівши окуляри, щоб роздивитися їх при останніх відблисках вогню, промовила, показуючи на один з них:
— Оцей про смерть мого Віктора.
А показуючи другого, пояснила, хитнувши головою в бік червоної руїни:
— А це їхні імена, щоб написати до них додому.
Вона спокійно простягла білі аркушики офіцерові, що
тримав її за плечі, й додала:
— Напишіть, як це сталось, і скажіть їхнім батькам, що зробила це я, Віктуара Сімон, на прізвисько Соваж. Не забудьте!
Офіцер вигукнув німецькою мовою команду. Стару схопили й поставили біля теплих іще стін її оселі. Потім дванадцять чоловік швидко вишикувались проти неї, на віддалі двадцяти метрів.
Вона не ворухнулась. Вона зрозуміла, вона чекала.
Пролунала команда, й одразу гримнув залп, потім одиноко покотився запізнілий постріл.
Стара не впала. Вона присіла, немовби їй підкосило ноги.
Прусський офіцер підійшов до неї. Її майже перебило навпіл; в стиснутому кулаці вона тримала залитого кров’ю листа.
Мій друг Серваль додав:
— Отож, щоб помститися, німці зруйнували тоді замок у моєму маєтку.
А я думав про матерів чотирьох славних хлопців, спалених отут, і про жорстоке геройство іншої матері, розстріляної біля цих стін.
І я підняв маленький камінчик, ще чорний од вогню.