Я сказав:
— Вона заповіла віддати вам свої заощадження — дві тисячі триста франків. Але оскільки моє повідомлення було вам, очевидно, дуже неприємним, то, може, краще віддати ці гроші бідним?
Подружжя глянуло на мене, задубівши з несподіванки.
Я вийняв з кишені мізерні гроші — з усіх країв і всіх номіналів, золото впереміш з мідяками, — й спитав:
— Як ви вирішите?
Перша заговорила пані Шуке:
— Ну, коли це остання воля цієї жінки, то, мені здається, нам важко відмовитись.
Чоловік трохи зніяковіло підтримав:
— Ми могли б за ці гроші купити щось нашим дітям.
Я сухо сказав.
— Воля ваша.
Він відповів:
— То давайте, як вона вам це доручила; ми знайдемо спосіб пустити їх на якесь добре діло.
Я віддав гроші, попрощався й вийшов.
Другого дня Шуке прийшов до мене й гостро сказав:
— Адже вона… ця жінка лишила тут ще й свого возика. Що ви з ним зробите?
— Нічого. Беріть його, коли хочете.
— Гаразд, це мені підходить: я зроблю з нього курінь на своєму городі.
Він збирався йти. Я покликав його:
— Вона лишила ще стару шкапу й двох собак. Може, ви візьмете їх?
Він спинився, вражений.
— Та що ви! Тільки цього ще бракувало! Що мені з ними робити? Розпорядіться ними на свій розсуд.
Він засміявся, далі подав мені руку, і я її потиснув. Що ви хочете? Не можна лікареві з аптекарем в одній окрузі ворогувати.
Я лишив собак у себе… Священик, у якого був великий двір, узяв коняку. З воза Шуке зробив собі курінь, а за гроші купив п’ять облігацій залізниці.
Оце єдине глибоке кохання, що я зустрів за все життя.
Лікар замовк.
Тоді маркіза зі слізьми на очах зітхнула:
— То правда, тільки жінки вміють кохати!