Вона дивилась на будинки, на людей, що їхали чи йшли, на омнібуси, але очі її були порожні й не бачили нічого, і ні про що вона не думала, немов давала собі перепочинок, відстрочку перед тим, як зважитись, щоб обміркувати те, що сталося.
Гостра на розум і смілива, вона подумала: "От я й пропаща жінка". І кілька хвилин вона була під впливом цього почуття, впевнена, що сталося непоправне лихо, жахаючись, як людина, що впала з даху й не ворушиться, здогадуючись, що зламала ноги, і не бажаючи в цьому переконуватись.
Та замість того, щоб збожеволіти від біди, якої вона чекала й наближення якої боялася, серце її після катастрофи було безтурботне й спокійне; після цього падіння, яке гнітило їй душу, воно билося тихо, поволі і, здавалось, не брало ніякої участі в тривозі її розуму.
Вона ще раз промовила вголос, немовби для того, щоб почути себе й допевнитись: "От я й пропаща жінка!" Але на цю скаргу її сумління не озвалася співчуттям її плоть.
На якийсь час вона віддалася погойдуванню карети, не думаючи про це болісне становище. Ні, вона не страждала. Вона тільки боялась думок, боялась усвідомлювати, розуміти й міркувати;.навпаки, в тому таємничому, непроникному бутті, що в нас утворюється безупинною боротьбою між нашими нахилами і нашою волею, вона відчувала глибокий, неймовірний спокій.
Минуло з півгодини в цьому дивному спочинку, і, зрозумівши нарешті, що накликане нею лихо не прийде, вона здолала приголомшення і прошепотіла:
— Дивна річ, я майже не почуваю горя.
Тоді вона почала дорікати собі.
Вона розуміла своє засліплення і свою слабість, і це її обурювало. Як же вона цього не передбачила? Як не розуміла, що час боротьби може настати, що Бертен подобається їй до нестями і що може довести її до гріхопадіння, що навіть у найчесніших людей бажання іноді уподібнюється поривові вітру і бере гору над розумом?
Осипавши себе цими суворими й зневажливими докорами, паці де Гійруа з жахом подумала: що ж буде далі?
Назавжди порвати з художником і ніколи більше з ним не бачитись!
(Такий був її перший намір).
Та тільки-но вона ухвалила це рішення, як проти нього відразу знайшлася тисяча заперечень.
Чим вона пояснить цей розрив? Що сказати чоловікові? Хіба не почнуть шушукатися, здогадуючись про правду, хіба потім не піде поголос?
Чи не краще — задля пристойності — зіграти з самим Бертеном лицемірну комедію байдужості та забуття й показати, що вона стерла ту хвилину з пам’яті й життя?
Та чи зможе вона це зробити? Чи стане в неї сили прикинутись, що нічого не пам’ятає, глянути з обуреним подивом на людину, з якою повністю поділяла раптове й грубе почуття, й спитати: "Чого вам треба від мене?"
Вона довго міркувала, проте зважилась на це, бо все інше здавалося їй неможливим.
Отже, завтра вона хоробро піде до нього й дасть йому зрозуміти, чого хоче й чого від. нього вимагає, щоб ніколи ні слово, ні натяк, ні погляд не нагадували їй про цю ганьбу.
Перестраждавши, — бо він теж страждає,— він на це пристане і буде надалі таким, яким був досі: адже він вихований і на вдачу порядний.
Зупинившись на цьому рішенні, пані де Гійруа назвала візникові свою адресу й вернулась додому знесилена, з єдиним бажанням — лягти в ліжко, не бачити нікого, заснути, забутися. Замкнувшись у своїй кімнаті, вона до обіду пролежала на канапі, не бажаючи збурювати душу цими небезпечними думками.
Зійшла вона в їдальню, сама дивуючись, що така спокійна і чекає чоловіка зі звичайним виразом на обличчі. Він з’явився з дочкою на руках, і вона потиснула йому руку й поцілувала дівчинку без найменшого хвилювання.
Пан де Гійруа спитав, що вона робила. Вона байдуже відповіла, що, як завжди, позувала.
—; А як портрет, гарний? — питав він далі.
— Має бути дуже гарним.
Граф і собі заговорив про справи, як любив це робити під час обіду, про засідання палати й дискусію з приводу законопроекту про фальсифікацію харчів.
Ця балаканина, яку пані де Гійруа слухала спокійно, тепер її дратувала й примусила пильніше придивитись до вульгарної, пишномовної людини, що цікавилась такими речами; але усміхалася, слухаючи, й відповідала на ці банальності ласкаво, навіть миліше, ніж звичайно, більш поблажливо. Вона думала, дивлячись на нього: "Я його обдурила. Це мій чоловік, а я його обдурила. Хіба не дивно це? Вже ніщо не може цьому перешкодити, ніщо цього не зітре! Я заплющила очі на мить, на якусь мить я віддалась поцілункам іншого чоловіка, — і я вже безчесна жінка. Якась мить у житті, мить, що її не знищиш, привела мене до дрібної, але непоправної події, важливої й коротенької, до найганебнішого для жінки злочину, — а я не відчуваю розпачу. Якби мені сказали це вчора, я б не повірила. Якби мене почали в цьому запевняти, я зразу б подумала про пекучі докори сумління, якими сьогодні мала б каратися. А в мене їх немає, майже немає".
Після обіду пан де Гійруа виікпов, як це він робив майже щодня.
Тоді вона взяла на коліна дочку й заплакала, цілуючи її. Вона плакала щирими сльозами, сльозами сумління, але це не були сльози серця.
Всю ніч вона не склепила очей.
У темряві кімнати її ще більше обсіли побоювання неприємностей, які могли виникнути через поведінку Берте-на; і страх огорнув її, коли вона подумала про завтрашню зустріч і про те, що скаже йому, дивлячись у вічі.
Вставши рано, пані де Гійруа довго сиділа на канапі, готуючись до всяких несподіванок, намагаючись передбачити, чого їй боятися, що відповідати.
Вийшла вона завчасу, щоб поміркувати ще по дорозі.
Бертен не чекав її і питав себе ще з учорашнього дня, як йому тепер поводитися з нею.
Після того, як вона пішла, після її втечі, якій не зважився перешкодити, він лишився сам, і, хоч вона була вже далеко, чув її кроки, шелестіння сукні, грюкіт дверей, зачинених схвильованою рукою.
Він стояв, сповнений палкої, глибокої, п'янкої радості. Він її взяв! Це трапилось між ними! Чи можливо ж це? Після першого подиву перемоги він почав смакувати її і, щоб краще відчути, сів, майже ліг на диван, на якому оволодів нею вчора.
Сидів довго, впиваючися думкою, що вона — його коханка, і що ця жінка, яка запалила його такою жагою, і він тепер з’єднані між собою тим таємничим зв’язком, який з’єднує дві істоти. Все пройняте спогадом про ту мить, коли зустрілися їхні уста, коли тіла сплелися в одне, щоб здригнутися великим трепетом життя.
Цього вечора він нікуди не ходив і, безтямний від щастя, рано ліг, щоб натішитись своїми думками.
Прокинувшись уранці, спитав себе: "Що ж мені робити?" Якій-небудь кокотці чи актрисі він послав би квіти, навіть коштовності, але в цьому новому для нього становищі він зовсім розгубився.
Звичайно, він напише їй листа… Але що написати?..
Він написав листів з двадцять, перекреслював їх, рвав і починав знову, бо всі вони здавалися йому образливими, бридкими, сміховинними.
Йому хотілось у витончених, чарівних висловах вилити всю вдячність своєї душі, запал шаленої ніжності, відданості, але, щоб передати всі ці палкі почуття з усіма відтінками, він не знаходив нічого, крім уже давно відомих фраз та банальних, грубих, непристойних виразів.
Тоді він облишив думку про лист і вирішив піти до неї, тільки-но мине час сеансу: він був певен, що вона не прийде.
Замкнувшись у майстерні, він завмер у екстазі перед портретом, його губи горіли — так їм кортіло притулитися до полотна, на якому було втілено щось від неї. І він щохвилини підходив до вікна й виглядав на вулицю. Коли вдалині показувалась нсіноча сукня, серце його починало калатати. Багато разів здавалося йому, що це вона, а потім, коли жінка проходила мимо, він сідав на хвилину, розчарований і знесилений.
І раптом побачив її. Він не повірив власним очам, узяв бінокль, впевнився, що це вона, і, весь охоплений бурхливим хвилюванням, сів, чекаючи на неї.
Коли вона увійшла, він упав навколішки і хотів взяти її за руки, але вона швидко відняла їх, а що він не підводився і дивився на неї схвильованими очима, то вона гордовито мовила:
— Що ви робите, не розумію такого поводження…
— О пані, благаю вас… — пробурмотів він.
— Підведіться, ви смішний, — урвала вона суворо.
Бертен ніяково підвівся, шепочучи:
— Що з вами? Не поводьтесь так зі мною, я кохаю вас…
Тоді кількома швидкими, сухими словами вона висловила йому свою волю й визначила становище:
— Не розумію, що ви хочете сказати! Ніколи не говоріть мені про своє кохання, а то я назавжди покину вашу майстерню. Якщо ви хоч раз забудете, що я знаходжусь тут тільки за цієї умови, ви мене більше не побачите.
Він дивився на неї, вражений цією жорстокістю, якої не передбачав; потім зрозумів і шепнув:
— Скоряюсь, пані.
— Дуже добре, цього я від вас і сподівалась! — відповіла вона. — Тепер працюйте, бо ви занадто довго малюєте цей нортрет.
Він спробував розмовляти з нею; вона ледве відповідала.
А коли він зважився сказати їй комплімент щодо кольору її обличчя, вона так різко його спинила, що його охопила властива закоханим буйність, яка обертає ніжність у ненависть.
Він усією душею й тілом відчув сильне нервове збудження, і відразу ж, без всякого переходу, зненавидів її. Так, г*к, ось вони, жінки І Вона така сама, як і інші, така сама! Хіба ні? Фальшива, мінлива, малодушна, як усі жінки. Вона звабила його, спокусила хитрощами повії, намагаючись закрутити йому голову й нічого не дати, надячи його, щоб потім відштовхнути, вдаючись до всіляких заходів підлих кокеток, які, здається, завжди ладні роздягтися, поки чоловік, як той вуличний пес, не почне задихатись від жаги.
Тим гірше, зрештою, для неї; адже він володів нею, він узяв її! Хай миє своє тіло губкою, хай відповідає йому зухвало — вона нічого не зітре, а він її забуде. Справді, безумством було б зв’язуватись з такою коханкою, що сточила б його життя вередливими зубами красуні жінки.
Йому захотілося свистіти, як він робив це в присутності натурщиць; але нервовість його зростала, він боявся накоїти дурниць і скоротив сеанс, мотивуючи якимсь побаченням. Прощаючись, вони, безперечно, почували себе більш чужими, ніж того дня, як були в герцогині де Мортмен.
Тільки-но вона пішла, Бертен узяв капелюха, пальто і вийшов. Холодне сонце з синього неба, вкритого пеленою туману, кидало на місто бліде, трохи штучне й сумне світло.
Деякий час він простував швидко й роздратовано, штовхаючи перехожих, щоб не відхилятись від прямої лінії, і його нестямний гнів проти пані де Гійруа потроху заступали скорбота й жаль.