Щоб стати її приятелем, треба було закохатися в неї; зате до закоханих вона виявляла надзвичайну запобігливість, чарівну уважність, безмежну ласкавість, щоб утримати коло себе всіх, кого вона полонила. Коли вже хтось потрапляв до почту її поклонників, то ніби належав їй по праву переможця. Вона керувала ними спритно й мудро, відповідно до їхніх вад, добрих прикмет і до характеру їхніх ревнощів. Хто вимагав занадто багато, того вона проганяла, коли хотіла; потім, як вони розумнішали, знову допускала їх, але на суворих умовах; і, немов розбещене дівча, так тішилася з тієї знадливої забави, що їй здавалося однаково цікаво і зводити з розуму старих панів, і крутити голови молодим.
Можна було б навіть сказати, що вона відмірювала свою прихильність відповідно до навіяної нею пристрасті; і гладун Френель, нікому непотрібний і неповороткий статист, був одним з її фаворитів, бо вона знала й відчувала, якою несамовитою пристрастю він охоплений.
Вона не була зовсім байдужа до чоловічих чарів, але вона зазнавала лише перших поривів захоплення, відомих їй-самій і погамованих тієї миті, коли вони могли б стати небезпечні.
Кожен новак приносив своїм любовним славослів’ям, нову ноту, а також щось невідоме у своїй натурі — особливо люди мистецтва; в них вона відчувала яскравіші й тонші відтінки, вишуканість і гостроту почуттів, що час від часу будили в ній нетривку мрію про велику пристрасть і довгі зв’язки. Але під тиском мудрого побоювання й обережності, вагання і недовіри вона завжди стримувала себе, поки нарешті поклонник переставав її хвилювати. До того ж вона, як дитя свого часу, була наділена тим скептичним баченням, що швидко позбавляло ореолу навіть найвидат-ніших людей. Як тільки вони закохувалися в неї і в душевному сум’ятті втрачали свої показні пози й величні звички, вони починали здаваггися їй усі однакові — бідні істоти, над якими лона панує силою своїх чарів.
Одне слово, щоб така довершена жінка, як вона, могла покохати чоловіка, він повинен був би мати неоціненні якості.
А проте вона дуже нудьгувала. Вона не любила світського товариства, де бувала, лише скоряючись звичаю, і де терпляче висиджувала довгі вечори, стримуючи позіхання і дрімоту; забавлялася там лише витонченим базіканням, власними задирливими примхами, мінливою цікавістю до тих чи інших речей і людей; захоплювалася тим, чим милувалася і що цінувала, лише настільки, щоб не занадто швидко відчути огиду до того, але й не стільки, щоб знайти справжню радість у прихильності чи в забаганці; змордована нервами, а не бажаннями, не знаючи тих почуттів, що до краю захоплюють душі прості й палкі, вона жила у веселій суєті, без наївної віри в щастя, шукаючи лише розваг і вже знемагаючи з утоми, дарма що вважала себе задоволеною.
Вона вважала себе задоволеною, бо гадала, що вона найпривабніша та найобдарованіша з усіх жінок. Горда своїми чарами, що їхню силу вона не раз випробувала, закохана в свою своєрідну, примхливу й звабливу красу, впевнена в дотепності своєї думки, що давала їй змогу вгадувати й розуміти силу речей, яких не бачать інші, пишаючися своїм розумом, що його так високо цінували стільки видатних людей, і не усвідомлюючи обмеженості свого світогляду, вона вважала себе за майже виняткову істоту, за рідкісну перлину в цьому банальному світі, який видавався їй порожнім і одноманітним, бо була для нього занадто гарна.
Ніколи у неї навіть не виникало підозріння, що вона сама — неусвідомлена причина своєї постійної нудьги, а звинувачувала в тому інших і покладала на них відповідальність за свій смуток. Коли їм не щастило розважити її, звеселити, а тим більше захопити, то лише тому, що їм бракувало привабливості й справжніх чеснот.
— Усі нудні до смерті,— казала вона сміючись. — Терпимі лише ті, що мені подобаються.
А подобалися їй переважно ті, що вважали її за незрівнянну. Добре знаючи, що нічого не здобудеш без зусиль, вона всіх старань докладала, щоб спокушати; на її думку, не було нічого приємнішого, як тішитися виявом захопленого погляду й розчуленого серця — цього несамовитого м’яза, що починає тріпотіти від одного слова.
Вона дуже дивувалася, що їй так важко підкорити собі Андре Маріоля, бо з першого ж дня відчувала, що подобається йому. Потім поволі збагнула його недовірливу'натуру, потаємно уражену, дуже ніжну та зосереджену, і, використовуючи ці його риси, виявила до нього стільки уваги, стільки щирої симпатії, що він нарешті скорився.
Особливо за останній місяць вона стала відчувати, що він захоплений, збентежений при ній, мовчазний і гарячково збуджений, але все ще втримується від освідчення. Ох, ті освідчення І Правду кажучи" вона не дуже-то їх любила, бо коли доки були занадто палкі, занадто відаерті, їй доводилося бути суворою. Двічі вона мусила навіть розгніватися і заборонити приходити до себе. Але ж дуже втішалася з боязких виявів кохання, з напівпризнань, з натяків скромних, з таємного поклоніння; і вона справді виявляла винятковий такт і вміння, домагаючись від своїх поклонників такої стриманості у виявленні почуттів.
Ось уже місяць, як вона чекала на вустах Маріоля слів, що полегшують пригнічене серце, виразні чи тільки як натяк, залежно від натури людини.
Він не сказав ні слова, зате написав їй. Лист був довгий; цілих чотири сторінки! Вона тримала його в руках, тремтячи від задоволення. Потім простяглася на канапі, скинула на килим свої маленькі пантофлі, щоб умоститися зручніше, і взялася до читання. Вона була здивована. У поважних висловах він писав їй, що не бажає через неї страждати, бо вже занадто добре знає її, щоб погодитися стати її жертвою. У дуже чемних фразах, сповнених компліментів, де всюди проривалося стримуване кохання, він давав їй зрозуміти, що йому відома її манера поводитися з чоловіками, що він також захоплений, але поклав собі звільнитися від цього рабства, віддалившись від неї. Він просто вертається до свого колишнього мандрівного життя. Він їде геть.
То було прощання, красномовне й рішуче.
Вона щиро здивувалася, читаючи, перечитуючи й знов вертаючись до цих чотирьох сторінок такої ніжно-зворушливої й палкої прози. Вона підвелася, взула пантофельки й заходила по кімнаті, відкинувши назад рукава та засунувши голі руки в кишені халата, бгаючи листа.
Збентежена таким несподіваним освідченням, вона думала: "А він пише дуже гарно: щиро, зворушливо. Пише краще, ніж Ламарт, від його листа не віє романом".
їй захотілося курити; вона підійшла до столика з парфумами і взяла сигарету з саксонської порцелянової табакерки. Закуривши, вона рушила до дзеркала і побачила в трьох стулках трьох молодих жінок. Підійшовши зовсім близько, зупинилася, злегка вклонилася сама собі, всміхнулася, приязно хитнула головою, немов кажучи: "Дуже гарна! Дуже гарна!" Вона придивилася до своїх очей, помилувалася зубами, підняла руки, поклала їх на стегна й повернулася боком, нахиляючи трохи голову, щоб добре роздивитися на себе в усіх трьох дзеркалах.
Так вона завмерла в закоханому спогляданні, стоячи навпроти самої себе, оточена потрійним відбитком свого тіла, що здавалося їй чарівним; вона захоплювалася собою, огорнута себелюбною й плотською втіхою від своєї краси, і смакувала її з радістю майже такою ж чуттєвою, як у чоловіків.
Так милувалася вона собою щодня, і її покоївка, що часто заставала її перед дзеркалом, казала ущипливо: "Пані так дивиться в дзеркала, що скоро їх наскрізь продивиться по всьому домі".
Але в цій любові до самої себе і був секрет її чарів й її влади над чоловіками. Вона так милувалася собою, так дбала про вишуканість свого образу й елегантність усієї своєї постави, шукаючи й знаходячи все те, що могло ще більше відтінити її, так добирала невловимих відтінків, які робили її красу ще невідпорнішою, а її очі ще дивнішими, і так уміло вдавалася до всіх способів, які прикрашали її для неї самої, що знаходила звичайно все те, що могло найбільше подобатися й іншим.
Коли б вона була ще прекрасніша, але байдужіша до своєї вроди, то не мала б тієї привабливості, що навіювала кохання майже всім, хто з самого початку не опирався силі її чар.
Незабаром, трохи втомившись стояти, вона сказала своєму зображенню, що все ще всміхалося до неї (і зображення у потрійному дзеркалі поворушило вустами, повторюючи її слова): "Гаразд, добродію, ми ще побачимо, як то буде". Потім, перейшовши кабінет, сіла за письмовий стіл.
Ось що вона написала:
"Дорогий пане Маріоль, зайдіть до мене побалакати завтра о четвертій годині. Я буду сама і, сподіваюся, переконаю Вас, що страшної для Вас небезпеки нема.
Я Ваш друг і доведу Вам це.
Мітель де Бюрн"
Як просто вона вбралася другого дня, щоб прийняти Андре Маріоля! Сіра сукня, ясно-сіра, з бузковим відтінком, — журлива, як смеркання, і зовсім гладенька; * комір облягав шию, рукави — руки, корсаж — груди й стан, спідниця — стегна й ноги.
Коли він увійшов з трохи поважним виразом на обличчі, вона пішла йому назустріч, простягши обидві руки. Він поцілував їх, і вони посідали; якусь мить вона мовчала, щоб упевнитися в його збентеженні.
Він не знав, що казати, й чекав, щоб вона заговорила.
Нарешті вона зважилася:
— Ну що ж! Давайте зразу по суті. Що сталося? Ви мені написали, знаєте, дуже зухвалого листа.
Він одповів:
— Знаю й дуже прошу вибачити. Я буваю тепер і завжди був з усіма надмірно, до брутальності щирий. Я міг собі піти без тих непотрібних та образливих пояснень, з якими до вас звернувся. Та зважив, що краще повестися відповідно до своєї вдачі й покластися на ваш розум, добре мені відомий.
Вона заговорила з жалем, але в душі задоволена:
— Стривайте, стривайте! Що це за шаленство?..
Він перебив її:
— Краще про це не говорити.
Тут вона жваво перебила його, не давши йому говорити далі:
— А я і покликала вас якраз для того, щоб поговорити про це; і ми говоритимемо про це доти, доки ви зовсім переконаетеся, що для вас нема ніякої небезпеки.
Вона засміялася, мов школярка, і її скромна сукня надавала тому сміхові чогось дитячого.
Він пробурмотів:
— Я вам написав правду, щиру правду, страшну правду, що лякає мене.
Вона знов споважніла й відказала:
— Хай так, мені це відомо, через це проходять усі мої друзі.