Іноді витанцьовували навіть танець з шаллю [pas de chale] кращі учениці, з яких найкраща була Наташа, що відрізнялася своєю граціозністю; але на цьому, останньому балі танцювали тільки екосези, англез і мазурку, яка тільки що входить в моду. Залу було взято Іогелем в будинку Безухова, і бал дуже вдався, як говорили всі. Багато було гарненьких дівчаток, і панянки Ростови були з кращих. Вони обидві були особливо щасливі і веселі. У цей вечір Софійка, горда пропозицією Долохова, своєю відмовою і поясненням з Миколою, кружлялась ще вдома, не даючи дівчині дочесати свої коси, і тепер наскрізь світилася рвійною радістю.
Наташа, не менше горда тим, що вона в перший раз була в довгій сукні, на цьому балі, була ще щасливішою. Обидві були в білих, серпанкових сукнях з рожевими стрічками.
Наташа стала закохана з самої тієї хвилини, як вона увійшла на бал. Вона не була закохана ні в кого в особливості, але закохана була у всіх. У того, на кого вона дивилася в ту хвилину, як вона дивилася, в того вона і була закохана.
– Ах, як добре! – все говорила вона, підбігаючи до Софійки.
Микола з Денисовим ходили по залах, ласкаво і поблажливо оглядаючи танцюючих.
– Як вона мила, кг'асуня буде, – сказав Денисов.
– Хто?
– Гг'афіня Наташа, – відповідав Денисов.
– І як вона танцює, яка гг'ація! – помовчавши трохи, знову сказав він.
– Так про кого ти говориш?
– Про сестг'у пг'о твою, – сердито крикнув Денисов.
Ростов посміхнувся.
– Любий граф, ви один з кращих моїх учнів. Вам треба танцювати. [Mon cher comte; vous etes l'un de mes meilleurs ecoliers, il faut que vous dansiez, ] – сказав маленький Іогель, підходячи до Миколи. – Подивіться, скільки гарненьких дівчат! [Voyez combien de jolies demoiselles.] — Він з тим же проханням звернувся і до Денисова, теж свого колишнього учня.
– Ні, мій милий, я посиджу біля стінки, [Non, mon cher, je fe'ai tapisse'ie, ]— сказав Денисов. – Хіба ви не пам'ятаєте, як погано я користувався вашими уроками?
– О ні! – поспішно втішаючи його, сказав Іогель. – Ви тільки неуважні були, а ви мали можливості, так, ви мали можливості.
Заграли знову мазурку, що вводилася; Микола не міг відмовити Іогелю і запросив Софійку. Денисов підсів до стареньких і спершись на шаблю, притоптуючи такт, щось весело розповідав і смішив старих дам, поглядаючи на танцюючу молодь. Іогель в першій парі танцював з Наталею, своєю гордістю і кращою ученицею. М'яко, ніжно перебираючи своїми ніжками в черевичках, Іогель першим полетів по залі з полохливою, але старанно виробляючою па Наталею. Денисов не зводив з неї очей і пристукував шаблею такт, з таким видом, який ясно говорив, що він сам не танцює тільки від того, що не хоче, а не від того, що не може. В середині фігури він підкликав до себе Ростова, який проходив мимо.
– Це зовсім не те, – сказав він. – Хіба це польська мазуг'ка? А відмінно танцює. – Знаючи, що Денисов і в Польщі навіть славився своєю майстерністю танцювати польську мазурку, Микола підбіг до Наташі:
– Піди, вибери Денисова. Ось танцює! Чудо! – сказав він.
Коли прийшла знову черга Наташі, вона встала і швидко перебираючи своїми з бантиками черевичками, боячись, одна пробігла через залу до кута, де сидів Денисов. Вона бачила, що всі дивляться на неї і чекають. Микола бачив, що Денисов і Наташа посміхаючись сперечалися, і що Денисов відмовлявся, але радісно посміхався. Він підбіг.
– Будь ласка, Василь Дмитрович, –говорила Наташа, –ходімо, будь ласка.
– Так, що, вибачте, гг'афіня, –говорив Денисов.
– Ну, годі, Васю, –сказав Микола.
– Неначе кота Васька уговог'юють , – жартома сказав Денисов.
– Цілий вечір вам буду співати, – сказала Наташа.
–Чарівниця все зі мною зробить! – сказав Денисов і відстебнув шаблю. Він вийшов з-за стільців, міцно взяв за руку свою даму, підняв голову і відставив ногу, чекаючи такту. Тільки на коні і в мазурці не видно було маленького зросту Денисова, і він представлявся тим самим молодцем, яким він сам себе відчував. Зачекавши такт, він з боку, переможно і жартівливо, глянув на свою даму, несподівано пристукнув однією ногою і, як м'ячик, пружно відскочив від підлоги і полетів уздовж по колу, захоплюючи за собою свою даму. Він нечутно летів половину зали на одній нозі, і, здавалося, не бачив стільців, що стояли перед ним і прямо нісся на них; але раптом, цокнув острогами і розставивши ноги, зупинявся на підборах, стояв так секунду, з гуркотом острогів стукав на одному місці ногами, швидко крутився і, лівою ногою підляскуючи праву, знову летів по колу. Наташа вгадувала те, що він мав намір зробити, і, сама не знаючи як, стежила за ним – віддаючись йому. То він кружляв її, то на правій, то на лівій руці, то падаючи на коліна, обводив її навколо себе, і знову скочив і пускався вперед з такою швидкістю, як ніби він мав намір, не переводячи духу, перебігти через всі кімнати; то раптом знову зупинявся і робив знову нове і несподіване коліно. Коли він, жваво закрутивши даму перед її місцем, клацнув острогою, кланяючись перед нею, Наташа навіть не присіла йому. Вона з подиві дивився на нього очі, посміхаючись, як ніби не впізнаючи його.
— Що ж це таке? – промовила вона.
Незважаючи на те, що Іогель не визнавав цю мазурку справжньою, всі були захоплені майстерністю Денисова, безперестанку стали вибирати його, і люди похилого віку, посміхаючись, стали розмовляти про Польщу і про добрі старі часи. Денисов, зашарівшись від мазурки і витираючи хустинкою, підсів до Наташі і весь бал не відходив від неї.
Глава 13
Два дні після цього, Ростов не бачив Долохова у своїх і не заставав його вдома; на третій день він отримав від нього записку. "Так як я в будинку у вас бувати більше не маю наміру за відомих тобі причин і їду в армію, то сьогодні ввечері я даю моїм приятелям прощальну гулянку – приїжджай в англійський готель". Ростов в 10-й годині, з театру, де він був разом з своїми і Денисовим, приїхав в призначений день в англійський готель. Його одразу ж провели в краще приміщення готелю, зайняте на цю ніч Долоховим. Чоловік двадцять товпилося біля столу, перед яким між двома свічками сидів Долохов. На столі лежало золото і асигнації, і Долохов метав банк. Після пропозиції і відмови Софійки, Микола ще не бачився з ним і відчував замішання при думці про те, як вони побачаться.
Світлий холодний погляд Долохова зустрів Ростова ще біля дверей, як ніби він давно чекав його.
– Давно не бачились, – сказав він, – спасибі, що приїхав. Ось тільки домечу, і з'явиться Іллюша з хором.
– Я до тебе заїжджав, – сказав Ростов, червоніючи.
Долохов не відповідав йому. — Можеш поставити, – сказав він.
Ростов згадав в цю хвилину дивну розмову, який він мав якось з Долоховим. — "Грати на щастя можуть тільки дурні", сказав тоді Долохов.
– Чи ти боїшся зі мною грати? – сказав тепер Долохов, наче вгадавши думку Ростова, і посміхнувся. Через посмішку його Ростов побачив в ньому той настрій духу, який був у нього під час обіду в клубі і взагалі в ті часи, коли, як би скучивши щоденним життям, Долохов відчував необхідність якимось дивним, здебільшого жорстоким, вчинком виходити з нього.
Ростову стало ніяково; він шукав і не знаходив в розумі своєму жарту, який відповів би на слова Долохова. Але перш, ніж він встиг це зробити, Долохов, дивлячись прямо в обличчя Ростову, повільно і з розстановкою, так, що все могли чути, сказав йому:
– А пам'ятаєш, ми говорили з тобою про гру ... дурень, хто на щастя хоче грати; грати треба напевно, а я хочу спробувати.
"Спробувати на щастя, або напевно?" подумав Ростов.
– Та й краще не грай, – додав він, і тріснувши розірваною колодою, додав: – Банк, панове!
Присунувши вперед гроші, Долохов приготувався метати. Ростов сів біля нього і спочатку не грав. Долохов поглядав на нього.
– Чому ж не граєш? – сказав Долохов. І дивно, Микола відчув необхідність взяти карту, поставити на неї незначний куш і почати гру
– Зі мною грошей немає, – сказав Ростов.
— Повірю!
Ростов поставив 5 рублів на карту і програв, поставив ще й знову програв. Долохов вбив, тобто виграв десять карт підряд у Ростова.
– Панове, – сказав він, прометавши трохи часу, – прошу класти гроші на карти, а то я можу сплутати в рахунках.
Один з гравців сказав, що, він сподівається, йому можна повірити.
– Повірити можна, але боюся сплутати; прошу класти гроші на карти, – відповідав Долохов. – Ти не соромся, ми з тобою розрахуємося, –додав він Ростову.
Гра тривала: лакей, не перестаючи, розносив шампанське.
Всі карти Ростова билися, і на нього було написано до 800-т рублів. Він надписав було над однією картою 800-т рублів, але в той час, як йому подавали шампанське, він роздумав і написав знову звичайний куш, двадцять рублів.
– Залиш, – сказав Долохов, хоча він, здавалося, і не дивився на Ростова, –швидше відіграєшся. Іншим даю, а тобі б'ю. Чи ти мене боїшся? – повторив він.
Ростов скорився, залишив написані 800 і поставив сімку черв'яків з відірваним куточком, яку він підняв з землі. Він добре її після пам'ятав. Він поставив сімку чирву, надписавши над нею відламаною невеличкою крейдою 800, круглими, прямими цифрами; випив подану склянку зігрітого шампанського, посміхнувся на слова Долохова, і з завмиранням серця чекаючи сімки, став дивитися на руки Долохова, який тримав колоду. Виграш або програш цієї сімки черв'яків означав багато для Ростова. У Воскресінні минулого тижня граф Ілля Андрійович дав своєму синові 2 000 рублів, і він, який ніколи не любив говорити про грошові труднощі, сказав йому, що гроші ці були останні до травня, і що тому він просив сина бути на цей раз поекономніше. Микола сказав, що йому і це занадто багато, і що він дає чесне слово не брати більше грошей до весни. Тепер з цих грошей залишалося 1 200 рублів. Стало бути, сімка черв'яків означала не тільки програш 1 600 рублів, а й необхідність зради даному слову. Він із завмиранням серця дивився на руки Долохова і думав: "Ну, скоріше, дай мені цю карту, і я беру кашкет, їду додому вечеряти з Денисовим, Наталею і Софійкою, і вже певно ніколи в руках моїх не буде карти". В цю хвилину сімейне життя його, жарти з Петром, розмови з Софійкою, дуети з Наташою, пікет з батьком і навіть спокійна постіль в кухарському будинку, з такою силою, ясністю і красою представилися йому, як ніби все це було давно минувше, втрачене і неоціненний щастя.