Директор ставився до нього прихильно, відзначав його послуги, доручав йому переважно перед іншими складні справи: чом же йому не скористуватись із цієї ласки, щоб доступитись до директорського дому?
Одного дня, вставши раненько, він пішов на базар і купив за кільканадцять франків два десятки чудових груш. Старанно запакував їх у кошика, так ніби їх здалеку прислано, він одніс їх швейцарові патронеси зі своєю карткою, де написав:
"Жорж Дюруа
ласкаво просить пані Вальтер прийняти ці овочі, що він одержав уранці з Нормандії".
Другого дня знайшов у редакції, в своїй скриньці для листів, конверта з відповіддю пані Вальтер, котра "дуже дякувала панові Жоржу Дюруа" й сповіщала, що "буває вдома щосуботи".
Наступної суботи він з’явився.
Пан Вальтер жив на бульварі Мальзерба у великому власному будинкові, якого частину віддавав у найми ради ощадності. Між двома парадними стояв єдиний швейцар, що охороняв підступи й до господаря, і до пожильця, а його показна, як у церковного придверника, постать, грубі литки в білих панчохах і пишна ліврея з золотими ґудзиками та чорвоно-гарячими закотами на кожного справляла враження, що тут дім багатий і виборний.
Вітальні були на другому поверсі за передпокоєм з шпалерами на стінах і портьєрами на дверях. На стільцях дрімало два лакеї. Один із них узяв пальто Дюруа, другий забрав його ціпка, розчинив двері, провів трохи одвідувача й зник, викрикнувши його ім’я в порожнечу помешкання.
Молодик ніяково озирався навколо, аж ось побачив у дзеркалі людей, що сиділи, здавалось, дуже далеко. Спочатку він не туди втрапив — його ошукало свічадо, потім пройшов іще дві зали й опинився в маленькому будуарі, оббитому блакитним шовком з золотими цятками, де четверо паній тихо розмовляли між собою коло круглого столу з чайним посудом.
Дарма що набув певності в паризькому житті, зокрема в репортерському ділі, раз у раз маючи стосунки із особами значними, Дюруа трохи збентежився від поводження лакеїв та блукання по порожніх залах.
— Пані, я дозволив собі… — пробурмотів він, шукаючи очима господиню.
Вона подала йому руку, що її він узяв, уклонившись, мовила:
— Ви дуже ласкавий, пане, що навідали мене.
Й показала йому на крісло, де, сідаючи, він трохи не впав, бо воно здалося йому багато вищим.
Всі замовкли. Потім одна з жінок знову почала розмову. Говорили про холод, що лютішав дедалі, але не міг ще спинити пошесть тифоїдної пропасниці, ні на ковзанах не дозволяв бігати. І кожна висловила свої думки про паризький мороз, а також про те, яка пора року краща, наводячи затерті докази, що водяться в головах, як пил у помешканнях.
Рипнули тихенько двері, Дюруа обернувся й побачив крізь прозорі дверні шибки, що йшла пані. Коли вона з’явилась у будуарі, одна з відвідувачок підвелася, попрощалась і вийшла; Дюруа провів поглядом через порожні зали її чорну спину, де блищали штучні камінці.
Коли хвилювання від зміни осіб затихло, розмова зненацька, без жодного зв’язку, пішла про Марокканське питання, війну на сході та про труднощі Англії в Південній Африці.
Панії обговорювали ці важливі справи так, ніби грали добре вивчену світську, цілком пристойну комедію.
Прийшла ще маленька кучерява білявка, а за нею висока худа жінка середнього віку.
Заговорили про те, чи потрапить Ліне до академії. Нова гостя переконано доводила, що його переможе Кабанон-Леба, автор чудової віршової переробки "Дон-Кіхота" для сцени.
— Знайте, її ставлять в "Одеоні" цю зиму!
— От що! Неодмінно піду подивитись цю дуже цінну літературну роботу.
Пані Вальтер відповідала ласкаво, спокійно та байдуже, висловлювалась не вагаючись, бо думка її завжди була готова наперед.
У будуарі стало темно. Вона веліла засвітити лампи, але весь час слухала балачку, що котилась, як солодкий струмок, і згадувала, що забула до друкаря сходити по запросні квитки на майбутній обід.
Вона була трохи грубенька, вродлива ще, в тих небезпечних літах, коли занепад уже близький. Підтримувала себе доглядом, дбайливістю, гігієною та косметикою. Здавалась обережною у всьому, поміркованою й розважливою, належала до тих жінок, що душу мають підстрижену, як французький сад. Ходиш там без несподіванок, але почуваєш своєрідний чар. Мала гострий, спокійний, певний розум, що заступав їй фантазію, була добра, віддана і незмінно зичлива до всіх.
Вона постерегла, що Дюруа мовчить, що ніхто з ним не розмовляє, що почуває він себе, здається, трохи ніяково. А оскільки панії ті ніяк не могли покінчити з академією — ця цікава тема завжди надовго спиняла їхню увагу, — то вона спитала:
— Ви, пане Дюруа, певно, краще за всіх обізнані в цій справі — кому ж ви даєте перевагу?
Він відповів не вагаючись:
— У цьому питанні, пані, я цікавився б не заслугою кандидатів, про яку завжди можна сперечатись, а їхнім віком і здоров’ям. Питав би не за титули їхні, а за недуги. Не дошукувався б, чи зробили вони віршованого перекладу з Лопе де Вега, але довідався б про стан їхньої печінки, серця, нирок та спинного мозку. Про мене розширення серця, діабет, а ще краще початок м’язевої атрофії важили б у сто разів більше, ніж сорок томів довільних міркувань про патріотичні мотиви в поезії варварських народів.
Всі здивовано мовчали.
Пані Вальтер спитала посміхаючись:
— Чому ж це?
Він відповів:
— Бо в усьому я шукаю тільки втіхи для жінок. Справді ж, академія цікавить вас, пані, тільки тоді, коли помре якийсь академік. Що більше їх помиратиме, тим буде для вас приємніше. А щоб вони швидше помирали, треба вибирати старих та недужих.
Але всі були ще трохи здивовані, і він додав:
— Та й я не кращий за вас, і мені теж дуже приємно прочитати про смерть академіка в паризькій хроніці. Я зразу ж думаю: "А хто його заступить?" І перебираю кандидатів. Ця гра, дуже мила гра, в яку грають по всіх паризьких салонах після кожного сконання безсмертного: гра в смерть та сорок дідів.{7}
Панії ті, трохи ще збентежені, починали вже посміхатись, бо зауваження його було дуже правдиве.
Він підвівся й закінчив:
— Ви ж їх, панії, призначаєте і призначаєте тільки на те, щоб вони вмирали. Отже, вибирайте старих, старезних, якнайстаріших і ні на що більше не зважайте.
І, невимушено вклонившись, Дюруа пішов собі.
— Цікавий хлопець, — скоро він вийшов, сказала одна пані. — Хто це?
Пані Вальтер відповіла:
— Співробітник наш. Поки він провадить у газеті дрібну роботу, але я певна, що швидко висунеться.
Дюруа весело, швидко пританцьовуючи, йшов униз бульваром Мальзерба, задоволений своєю спритністю, і бурмотів: "Початок непоганий!"
Того вечора помирився з Рашеллю.
Наступного тижня йому трапилось дві події. Його призначено на завідувача хроніки й запрошено на обід до пані Вальтер. Він зразу ж добачив зв’язок між обома новинами.
"Французьке життя" було передусім газетою для грошей, бо патрон був грошовитий, і преса й депутатство правили йому тільки за знаряддя. Прикидаючись добрягою, він завжди орудував під щирою личиною, але до всякої роботи брав тільки людей, яких добре дізнав та випробував, здібних на хитрощі, нахабство й крутійство. Дюруа, призначений на завідувача хроніки, здавався йому хлопцем цінним.
Обов’язки ці досі виковував секретар редакції Буаренар, старий журналіст, точний, ретельний і несміливий, як урядовець. Тридцять років секретарював він по редакціях одинадцяти різних газет, але не змінився аж ніяк ні в праці своїй, ні в думках. Переходив з редакції до редакції, мов ресторан міняв, майже не помічаючи, що кухня не всюди однакова. Питання політики й релігії його не обходили. Був відданий газеті незалежно від її напрямку, тямущий у роботі й цінний своїм досвідом. Працював, як сліпий, що нічого не бачить, як глухий, що не чує, як німий, що ніколи не розмовляє. Проте з професійного боку був дуже чесний і ніколи не йшов на справу, що йому з ділового погляду незаконною або непристойною здавалася.
Пан Вальтер цінував його, але не раз уже збирався передати хроніку комусь іншому, бо це, казав, осередок газети. Якраз хронікою пускаєш новини, збуджуєш шелест і впливаєш на публіку та на біржу. Між двома дописами про світські вечірки треба вміть притулити, ніби ненароком, якусь важливу звістку, точніше — тільки натякнути на неї. Треба, щоб з натяків догадувались, у чім річ, треба спростовувати таким чином, щоб підтвердити здогади, й потверджувати так, щоб жодна душа написаному не повірила. Треба подавати в хроніці щодня хоч один цікавий для будь-кого рядок, і тоді всі її читатимуть. Треба думати за все й за всіх, за всі верстви суспільства, за Париж і за провінцію, за армію і за малярів, за духовенство й за університет, за магістрати й за куртизанок.
Керівник цього відділу — командир загону репортерів — мусить завжди матись на осторозі, бути обережний, завбачливий, спритний та викрутний, бути всіма способами лукавий і мати непомильний нюх пізнавати брехливі новини з першого погляду, розуміти, що добре сказати, а що замовчати, тямити, що саме читачів зацікавить, ще й подати його так, щоб враження збільшити якомога.
Буаренарові, хоч і мав він велику практику, бракувало певності й блиску, а найбільше бракувало йому природжених хитрощів, щоб передчувати раз у раз таємні патронові думки.
Дюруа міг повести справу досконало й був чудовим надбанням для редакції газети, що "плавала на глибокому в комерції і на мілкому в політиці", як казав Норбер де Варен.
Натхненниками й справжніми редакторами "Французького життя" були з півдесятка депутатів, зацікавлених у всіх спекуляціях, що розпочинав або підтримував директор. У парламенті їх звали "Вальтеровою бандою" і заздрили їм, бо вони, певно, гроші заробляли з ним і через нього.
Політичний редактор, Форестьє, був маріонеткою для тих дільців, виконавцем їхньої волі. Вони накреслювали передові статті, він писав удома, в спокійних обставинах, як казав він, але за їхніми вказівками.
А щоб надати газеті столичного розмаху, завербовано було двох відомих письменників, майстрів у своїй царині, — Жака Ріваля, злободенного фейлетоніста, та Норбера де Варена, поета й автора художніх нарисів чи, певніш, оповідань, написаних у новій манері.
Крім того, з численної зграї писарчуків на всі руки задешево поєднано художніх, музичних і театральних критиків, а також судового та спортивного репортерів.