Аж ось з першого разу, з найменшого натиску, перша, котру він зустрів, віддалась йому так швидко, що він навіть здивувався.
"Вона п’яна була, — думав він, — завтра іншої заспіває. Матиму ще сліз". Ця думка непокоїла його, потім подумав: "Тим гірше, слово честі. Коли взяв її, то й удержу".
І в невиразному видиві, де полинули його надії, надії на велич, успіх, славу, гроші й любов, він побачив вервечки елегантних, багатих, могутніх жінок, що, мов ті статистки в якомусь театральному апофеозі, посміхаючись, зникали одна по одній у золотій хмарі, зітканій із його мрій.
Ту ніч його непокоїли сни.
Трохи схвильовано йшов він другого дня сходами до пані де Марель. Як вона прийме його? А коли зовсім не прийме? Коли заборонила його пускати? Коли розповіла?.. Та ні, нічого не могла вона розповісти, щоб не виказати всю правду. Отже, він був господарем становища.
Маленька покоївка відчинила двері. Виглядала вона як звичайно. Він заспокоївся, ніби чекав, що в прислуги буде схвильоване обличчя.
— Як ся пані має? — спитав він.
— Гаразд, пане, як завжди, — відповіла вона.
І провела його до вітальні.
Він підійшов просто до коминка, щоб оглянути свою зачіску та вбрання, і, оправляючи перед дзеркалом краватку, побачив у ньому молоду жінку, що дивилась на нього з порога кімнати.
Він удав, що не бачить її, і вони якусь мить роздивлялись одне на одного в свічаді, пильнували й стежили себе, перш ніж зійтися віч-на-віч.
Він обернувся. Вона не ворухнулась, ніби чекала. Він кинувся до неї й пробурмотів:
— Як я люблю вас! Як люблю!
Вона оповила його й упала йому на груди; потім, підвівши голову, припала до нього в довгім поцілункові.
Він подумав: "Вийшло куди легше, ніж я гадав. Усе дуже добре йде". І коли уста їхні роз’єднались, він усміхався й мовчав, силкуючись висловити своїм поглядом безмежну любов. Вона теж посміхалась тією усмішкою, якою жінки виявляють своє бажання, згоду й волю віддатися. Прошепотіла:
— Ми самі. Лоріну я вирядила снідати до подруги.
Він зітхнув, цілуючи їй руки:
— Дякую, я вас божествлю.
Тоді вона взяла його під руку, немов дружину, і повела до канапи, де вони сіли поруч.
Йому годилося б почати цікаву й чарівну розмову, але, не вигадавши нічого, він пробурмотів:
— Так ви не дуже на мене гніваєтесь?
Вона затулила йому рота рукою:
— Мовчи!
Якийсь час вони сиділи мовчки, не зводячи одне з одного очей, не рознімаючи гарячих пальців.
— Як я бажав вас! — сказав він.
Вона повторила:
— Мовчи!
За стіною покоївка стукотіла тарілками.
Він підвівся:
— Не можу сидіти так близько. Голову трачу.
Двері відчинились:
— Накрито, пані.
Він поважно подав господині руку.
Вони сиділи за столом навпроти, весь час поглядаючи одне до одного, й посміхались, заклопотані тільки собою, оповиті ніжним чаром нового кохання. Не звертали уваги, щó їли. Він раптом почув доторк ніжки, маленької ніжки, що блукала під столом. Піймав її між свої і щосили стиснув.
Покоївка байдуже входила, виходила, приносила й прибирала страву, так ніби нічого не помічала.
Після сніданку вернулись до вітальні й посідали знову на канапі.
Він потроху пригортався до неї й хотів обійняти. Та вона лагідно відпихала його:
— Обережніш, можуть зайти.
Він прошепотів:
— Коли ж я побачу вас саму, щоб висловити свою любов?
Вона схилилась до нього й тихенько промовила на вухо:
— Я сама прийду до вас цими днями.
Він почервонів:
— Та… у мене… в мене… дуже скромно.
Вона усміхнулась.
— Дарма. Я ж вас хочу побачити, а не помешкання.
Тоді він почав допитуватись, коли вона прийде. Вона призначила день, наприкінці того тижня, а він благав прискорити побачення, бурмотів їй невиразні слова, палко дивився на неї, стискував і крутив їй руки з почервонілим, гарячковим обличчям, перекошеним від бажання, того поривного бажання, що виникає після спільної їжі.
Її тішило, що він так палко її просить, і вона поволі поступалась день по дню. Та він домагався:
— Завтра… скажіть… завтра.
Вона погодилась зрештою:
— Гаразд. Завтра. О п’ятій.
Він радісно зітхнув, і вони розмовляли далі майже спокійно й так інтимно, ніби зналися вже років з двадцять.
Подзвонив дзвінок, вони здригнулись і мерщій розсунулись.
Вона шепнула:
— Це, певно, Лоріна.
Дівчинка ввійшла, спинилась здивовано, потім підбігла до Дюруа, плескаючи в захопленні, що бачить його, і скрикнула:
— А, Любий друг!
Пані де Марель засміялась:
— Любий друг! Лоріна охрестила вас! Це дуже гарне приятельське прізвисько для вас; я теж вас зватиму Любим другом.
Він узяв дівчинку на руки і мусив гратися з нею в усі ігри, яких її навчив.
За двадцять третя він попрощався й вирушив до редакції, та на сходах крізь непрочинені двері ще раз шепнув:
— Завтра, о п’ятій.
Молода жінка відповіла: "Так", посміхнулась і зникла.
Кінчивши газетну роботу, він став думати, як упорядкувати свою кімнату до зустрічі з коханою та приховати скільки можна убозтво помешкання. Йому спало на думку прикрасити стіни японським безділлям, і він купив за п’ять франків цілу колекцію малюнків, маленьких віял і рамок та й прикрив ними найпомітніші плями на шпалерах. На шибки повісив прозорі образки, де змальовано річкові кораблі, птахів на червоному небі, барвистих паній на балконах та гурти маленьких чорних чоловічків серед снігових долин.
Кімнатка його, де місця було тільки спати та сісти, незабаром стала схожа на розмальований паперовий ліхтар. Враження було, на його думку, задовільне, і він цілий вечір ліпив до стелі птахів, вирізаних із кольорових аркушів, що в нього лишились.
Потім заснув, заколисаний свистками потягів.
Другого дня він рано вернувся додому з пакунками тістечок та пляшкою мадери, купленою в бакалійні. Мусив ще раз вийти, щоб придбати пару тарілок та шклянок, і розставив своє частування на туалетному столі, застеливши брудну дошку серветкою, а миску й глечика для води сховав під столом.
Потім став чекати.
Вона прийшла о п’ятій з чвертю і скрикнула, зачарована барвистою рябизною малюнків.
— А у вас гарно! Тільки багацько люду на сходах.
Він обійняв її і пристрасно поцілував їй крізь вуаль волосся між чолом і капелюхом.
Через півтори години він одвіз її до візничої біржі на Римській вулиці. Посадивши в карету, шепнув:
— Вівторок, у той самий час.
Вона сказала:
— В той самий час, вівторок.
Було вже темно, і вона притягла його голову крізь дверці й поцілувала його в уста. А коли візник ударив коня, крикнула: "Прощайте, Любий друже!", і стара карета, запряжена білою шкапиною, покотилась по вулиці.
Три тижні Дюруа приймав отак пані де Марель що два-три дні, коли вранці, коли ввечері.
Якось чекаючи її по обіді, він почув на сходах галас і підійшов до дверей. Ревіла дитина. Обурений чоловічий голос крикнув:
— А чого там заводить оте байстря?
А жіночий розпачливий голос відповів верескливо:
— Та це та шлюха, що до журналіста бігає, звалила Ніколя на сходах. Повилазило їй, що й дитини не бачить.
Дюруа спантеличено відступився, бо почув шелест спідниць та хапливі кроки на сходах поверхом нижче.
Незабаром у двері, що він допіру причинив, постукали. Він одімкнув, і до кімнати вбігла задихана, безтямна пані де Марель.
— Ти чув? — ледве вимовила вона.
Він прикинувся, що нічого не знає.
— Ні, а що?
— Як вони лаяли мене?
— Хто саме?
— Мерзота, що живе внизу.
— Та ні! Що трапилось, кажи?
Вона заридала й не могла говорити.
Він мусив зняти з неї капелюха, розшнурувати її, покласти на ліжко й змочити їй скроні; вона захлиналась; потім, заспокоївшись трохи, зайнялась гнівом і образою.
Хотіла, щоб він зразу ж пішов униз, налупцював їх, повбивав.
Він казав:
— Та це ж робітники, мужва. Подумай, що може дійти до суду, тебе пізнають, заарештують, загублять. На таких не варт зважати.
Її вже інша думка клопотала:
— Що ж нам тепер робити? Я сюди більше не прийду.
Він відповів:
— Дуже просто, я виберусь.
— Так, але це довго, — прошепотіла вона.
Потім раптом добрала способу й промовила, зразу прояснівши:
— Ні, слухай, я вже вигадала, здайся на мене і ні про що не думай. Завтра вранці пришлю тобі синього папірця.
"Синіми папірцями" вона звала закриті телеграми, що ходили в Парижі.
Вона вже усміхалась, захоплена своєю вигадкою, але викривати її не хотіла і безтямно його пестила.
А проте дуже хвилювалась, коли вийшли на сходи, і щосили спиралась на руку коханцеві, бо ноги їй зовсім підгинались.
Вони не перестріли нікого.
Встав він пізно і другого дня об одинадцятій годині був ще в ліжкові, коли листоноша приніс обіцяного синього папірця.
Дюруа розліпив його і прочитав:
"Побачення сьогодні, о п’ятій, на Константинопольській вулиці, 127. Спитаєш помешкання, що найняла пані Дюруа. Кло цілує тебе".
Рівно о п’ятій він зайшов до великого мебльованого дому й запитав у швейцара:
— Тут найняла помешкання пані Дюруа?
— Тут, пане.
— Проведіть мене, будь ласка.
Швейцар, що звик, мабуть, до делікатних ситуацій, де треба бути обережним, глянув йому в вічі й спитав, вибираючи з низки ключа:
— Ви ж пан Дюруа?
— Звичайно.
І одімкнув маленьке помешкання з двох кімнат на першому поверсі, проти швейцарської.
У вітальні, обклеєній новенькими барвистими шпалерами, були меблі червоного дерева, оббиті зеленавим репсом з жовтим малюнком, та лихенький килим у квітки, такий тонкий, що ногою чути було під ним підлогу.
Спальня була така манісінька, що ліжко відбирало в ній три чверті місця. Воно стояло в глибині кімнати, від стіни до стіни, велике ліжко мебльованого дому, прикрите синіми, важкими, теж репсовими завісами й застелене пуховою ковдрою з червоного шовку, де темніли непевні плями.
Дюруа занепокоївся і подумав невдоволено: "Це помешкання коштуватиме мені грошей силу. Знову треба буде позичати. Та й дурницю ж вона вчинила!"
Двері розчинились, і Клотільда влетіла, як вихор, зашелестівши сукнею, простягуючи руки. Вона була захоплена:
— Гарно, скажи, гарно? І сходами не треба ходити, зразу над вулицею, на першому поверсі! Можна влізати й вилізати у вікно, а швейцар навіть не бачитиме. Як же ми любитимемось тут!
Він холодно поцілував її, не вважаючись висловити питання, що крутилось йому на язиці.
Вона поклала великий пакунок на столика посеред кімнати. Розв’язала його й витягла мило, пляшку любенської води, губку, скриньку з пришпильками, гачок для черевиків та маленькі щипці завивати кучері на чолі, що раз у раз у неї розплітались.
І гралась у входини, весело вибираючи місце на кожну річ.
Казала, висовуючи шухляди:
— Треба трохи білизни принести, щоб переодягтись можна було при нагоді.