Та скоро невідомо звідки, можливо з льоху, а може, з горища, почулося могутнє, одноманітне, розмірене хропіння, глухий і протяжний гул, ніби дрижала від кипіння покришка на паровому казані. Це спав пан Фоланві.
Вирішено було рушати другого дня о восьмій годині ранку, а тому на цей час усі зійшлися в кухні; проте карета, брезентова покрівля якої вкрилася сніговою шапкою, самотньо височіла посеред двору, без коней і кучера. Даремно шукали його в стайні, на сіннику, в сараї. Тоді чоловіки вирішили дослідити місцевість і вийшли. Вони опинилися на площі, в одному кінці якої стояла церква, а по боках — два ряди низеньких хаток, де виднілися прусські солдати. Перший, якого вони помітили, чистив картоплю. Другий, трохи далі, мив підлогу в перукарні. Третій, що заріс бородою по самісінькі очі, цілував немовля, що плакало, і колисав його на колінах, щоб заспокоїти; товсті селянки, чиї чоловіки були в "діючій армії", на мигах показували своїм слухняним переможцям роботу, яку ті мали зробити: нарубати дров, засипати суп, змолоти кофе; один з них навіть прав білизну своєї хазяйки, дряхлої й немічної старої.
Здивований граф звернувся з запитанням до паламаря, який вийшов з хати священика. Старий церковний щур відповів йому:
— Е-е, ці не злі; це, кажуть, не пруссаки. Вони звідкілясь далі, не знаю тільки звідки, і у всіх у них на батьківщині лишилися жінки й діти, їм якраз війна і не потрібна! Мабуть, і в них так само плачуть за чоловіками, ця війна для них — таке саме лихо, як і для нас. Тут поки що дуже скаржитися не доводиться, бо вони зла не роблять і працюють, як у себе вдома. Що не кажіть, пане, бідняки повинні допомагати одне одному. Адже війну затівають багатії.
Корнюде, обурений сердечною згодою, що встановилась між переможцями і переможеними, пішов, вважаючи за краще замкнутися в трактирі. Луазо пожартував:
— Вони сприяють розмноженню.
Пан Карре-Ламадон заперечив серйозно:
— Вони протидіють спустошенню.
Проте кучера ніде не було. Нарешті, його знайшли в селянському шинку, де він по-братньому розмістився за одним столом з денщиком офіцера. Граф спитав:
— Хіба вам не наказували запрягати на восьму годину?
— Наказували, але потім наказали інше.
— Що саме?
— Зовсім не запрягати.
— Хто ж вам дав такий наказ?
— Як хто? Прусський комендант.
— Чому?
— А я звідки знаю? Спитайте у нього. Заборонено запрягати, я й не запрягаю. От і все.
— Він сам сказав вам це?
— Ні, пане. Наказ мені передав від його імені трактирник.
— Коли ж це?
— Учора ввечері, до того, як я ліг спати.
Троє пасажирів повернулися дуже занепокоєні. Вирішили викликати пана Фоланві, але служниця відповіла, що через свою астму хазяїн ніколи не встає раніше ніж о десятій. Він навіть просто заборонив будити його раніше, хіба що на випадок пожежі.
Хотіли було побачити офіцера, але це виявилось зовсім неможливим, хоч, він і жив тут же в трактирі; тільки пан Фоланві мав право говорити з ним у цивільних справах. Тоді вирішили почекати. Жінки розійшлись по своїх кімнатах і зайнялись усякими дрібницями.
Корнюде влаштувався на кухні біля високого коминка, де палахкотів огонь. Він звелів принести сюди столик, пляшку пива й витяг свою люльку, яка користувалась серед демократів майже такою самою повагою, як і він сам, немовби, служачи Корнюде, вона служила й батьківщині. Це була чудова пінкова люлька, дуже добре обкурена, така сама чорна, як і зуби її власника, але пахуча, вигнута, блискуча, пристосована до його руки; вона доповнювала його обличчя. Він сидів нерухомо, втупивши погляд то в полум'я грубки, то в піну, яка вінчала пивний кухоль, і з задоволенням пригладжував після кожного ковтка худими пальцями масне довге волосся й обсмоктував бахрому піни з вусів.
Луазо, заявивши, що хоче розім'яти ноги, пішов продавати вино місцевим роздрібним торговцям. Граф і фабрикант почали розмову про політику. Вони передрікали майбутнє Франції. Один покладав надії на Орлеанську династію, другий — на невідомого рятівника, на якого-небудь героя, який з'явиться в хвилину повної безнадійності: на якого-небудь де-Геклена, на Жанну д'Арк — хто зна? Або на нового Наполеона І? Ех, якби наслідний принц не був такий молодий! Слухаючи їх, Корнюде посміхався з виглядом людини, якій відомі таємниці майбутнього. Дим його люльки наповнював усю кухню.
Коли пробило десяту годину, появився пан Фоланві. Усі почали його розпитувати, але він лише два-три рази підряд повторив одне і те ж, без усяких змін:
— Офіцер сказав мені так: "Пане Фоланві, скажіть, що я заборонив завтра запрягати карету для цих пасажирів. Я не хочу, щоб вони поїхали без мого дозволу. Зрозуміли? Це все".
Тоді вирішили поговорити з офіцером. Граф надіслав йому свою візитну картку, на якій пан Карре-Ламадон написав і своє прізвище з усіма своїми титулами. Пруссак наказав відповісти, що прийме їх обох після того, як поснідає, тобто після першої години.
Дами знову з'явились, і всі поїли, хоч були занепокоєні. Пампушка, здавалося, була хвора й дуже схвильована.
Коли допивали каву, за графом і фабрикантом прийшов денщик.
Луазо приєднався до них; спробували завербувати й Корнюде, щоб надати візитові більше урочистості, але він гордо заявив, що не має наміру заходити з німцями в будь-які зносини і, зажадавши ще пляшку пива, знову сів на своє місце біля коминка.
Троє чоловіків піднялись на другий поверх, і їх ввели в найкращу кімнату трактиру, де офіцер прийняв їх, розкинувшись у кріслі і задерши ноги на камін; він курив довгу фарфорову люльку й кутався в халат вогняного кольору, який був, безумовно, привласнений в покинутому будинку якого-небудь буржуа, що не відзначався добрим смаком. Він не підвівся, не привітався з ними, не подивився на них. Він являв собою прекрасний зразок хамства, властивого солдафону-переможцеві.
Через деякий час він, нарешті, сказав:
— Що фи хошете?
Граф узяв слово:
— Ми хотіли б їхати, пане.
— Ні.
— Насмілюся запитати про причину цієї відмови?
— Тому що мені не хошеться.
— Дозволю собі, пане, шанобливо зауважити, що ваш командуючий дав нам дозвіл на проїзд до Дьєппа, і мені здається, ми не зробили нічого такого, що могло б викликати такі суворі заходи з вашого боку.
— Мені не хошеться... це фсе... мошете йти.
Вони вклонилися й вийшли.
Кінець дня пройшов сумно. Примха німця була зовсім незрозуміла; кожному приходили в голову всілякі несподівані думки. Усі сиділи на кухні й без краю сперечалися, висловлюючи найнеймовірніші здогади. Може, їх хочуть затримати як заложників? Але з якою метою? Або відвезти як полонених? Або, вірніше, зажадати з них викуп? При цій думці їх охопила паніка. Більш за всіх перелякалися найбагатші; вони уже уявляли собі, як їм доведеться для врятування життя висипати повні мішки золота в руки цього зухвалого солдафона. Вони сушили собі голови, намагаючись вигадати яку-небудь правдоподібну брехню, щоб приховати своє багатство, прикинутися бідними, дуже бідними людьми. Луазо зняв ланцюжок від годинника й сховав його в кишеню.
Наближення ночі посилило їх тривогу. Засвітили лампу, а через те, що до обіду лишилося ще дві години, пані Луазо запропонувала зіграти партію в тридцять одно. Це хоч трохи розважить усіх. Пропозицію прийняли. Навіть Корнюде, погасивши з чемності люльку, взяв участь у грі.
Граф стасував карти, роздав їх, і в Пампушки зразу ж вийшло тридцять одно очко; інтерес до гри скоро заглушив побоювання, які тривожили розум. Але Корнюде помітив, що подружжя Луазо змовилося й шахрує.
Коли зібрались обідати, знову з'явився пан Фоланві й прохрипів:
— Прусський офіцер наказав спитати у мадемуазель Елізабет Руссє, чи не змінила вона ще свого рішення?
Пампушка завмерла на місці, вся пополотнівши; потім вона зразу почервоніла й захлинулася від злості так, що не могла говорити. Нарешті її прорвало:
— Скажіть цій гадині, цій паскуді, цій прусській сволоті, що я нізащо не погоджусь; чуєте — нізащо, нізащо, нізащо!
Товстий трактирник вийшов. Тоді всі оточили Пампушку, почали її розпитувати, вмовляти відкрити таємницю своєї зустрічі з офіцером. Спочатку вона опиралась, проте роздратування взяло гору:
— Чого він хоче?.. Чого хоче? Він хоче спати зі мною! — вигукнула вона.
Нікого не шокірували ці слова — так усі були обурені. Корнюде з такою люттю стукнув кухлем по столу, що він розбився. Піднявся дружний крик обурення проти цього підлого солдафона, усі палали гнівом, усі об'єднались для опору, ніби в кожного з них просили частину тієї жертви, якої вимагали від неї. Граф з огидою заявив, що ці люди поводяться не краще стародавніх варварів. Особливо жінки висловлювали Пампушці гаряче й ласкаве співчуття. Черниці, які виходили з своєї кімнати тільки до столу, схилили голови й мовчали.
Коли перший порив обурення минув, взялися до обіду, але говорили мало: усі були замислені.
Дами рано порозходились по кімнатах, а чоловіки, що залишились покурити, затіяли гру в екарте і запросили взяти в ній участь пана Фоланві, маючи намір спритно випитати в нього, яким чином можна подолати опір офіцера. Але трактирник думав лише про карти, нічого не слухав, нічого не відповідав і тільки раз у раз повторював:
— Граймо ж, панове, граймо ж!
Він так захопився грою, що забув навіть плюватися, через що в грудях у нього час від часу наче протяжне гуділи органи. Його легені з свистом відтворювали всю гаму астми, починаючи з урочистих басових нот і закінчуючи хрипким криком молодого півня, що пробує співати.
Він навіть відмовився йти спати, коли його жінка, що аж падала від утоми, прийшла за ним. І вона пішла сама, бо була ранньою пташкою і підіймалася завжди разом з сонцем, тоді як чоловік її був опівнічником і радий був просидіти з приятелями до ранку. Він гукнув їй: "Постав мій гогель-могель біля вогню", — і продовжував гру. Коли стало ясно, що нічого випитати в нього не вдасться, вирішили, що час уже спати, і всі розійшлися по своїх кімнатах.
Другого дня повставали знову досить рано, невиразно сподіваючись, а ще більш бажаючи швидкого від'їзду, страхаючись думки, що доведеться перебути ще день в цьому жахливому маленькому трактирі.
Та ба! Коні стояли в стайні, кучера не було видно. Знічев'я всі почали блукати навколо карети.
Сніданок минув сумно; відчувалось ніби певне збайдужіння до ^ Пампушки, бо під впливом нічних міркувань погляди дещо змінились.