Сонце нагадувало пустуна, який відмовляється вкладатися спати: о пів на дев'яту було ще видно.
Огастас раптом ні з того ні з сього запитав:
— Ти віриш у загробне життя?
— Я вважаю вічність помилковою концепцією, — відповіла я.
— Ти й сама — помилкова концепція, — самовдоволено зауважив він.
— Знаю. Тому мене і вилучили з кругообігу життя.
— Не смішно, — заявив Гас, задивившись на вулицю. На велосипеді проїхали дві дівчини, одна сиділа боком на багажнику.
— Та облиш, — відмахнулася я. — Я пожартувала.
— Думка про те, що тебе вилучили з кругообігу життя, не смішить мене, — сказав він. — Але серйозно: загробне життя?
— Ні, — відповіла я, але відразу ж уточнила: — Ну, може, не дуже категоричне "ні". А ти?
— Так, — сказав він упевнено. — Беззаперечно.
Вірю не в рай, де можна їздити на єдинорогах, грати на арфі й жити на хмарі, а вірю у Щось із великої літери "Щ". І завжди вірив.
— Правда? — здивувалася я. Віра в рай у мене завжди асоціювалася з якоюсь розумовою неповноцінністю, а Гас дурнем не був.
— Так, — мовив він тихо. — Я вірю в рядок з "Царської немочі": "Сонце на сході надто яскраве в її згасаючих очах". Коли сходить сонце, я розумію Бога: світло його нестерпно яскраве, але очі згасають не до кінця. Я не вірю, що ми повертаємося, щоб переслідувати або втішати живих, але, гадаю, з нами обов'язково щось відбувається далі.
— Але ти боїшся забуття.
— Звісно. Я боюся земного забуття. Не подумай, що я копіюю своїх батьків, але я вірю, що у людей є душі, і вірю у збереження душі. Страх забуття — це Щось інше, це страх від того, що я не зможу віддати нічого в обмін на своє життя. Якщо ти не прожив У служінні вищому добру, можна принаймні послужити йому своєю смертю, розумієш? А я боюся, Що не зможу ні прожити, ні вмерти заради чогось значимого.
Я тільки головою похитала.
— Що таке? — запитав Гас.
— Ти просто одержимий ідеєю за щось віддати життя і залишити докази свого героїзму абощо. Це дивацтво.
Кожен хоче прожити неординарне життя.
— Не кожен, — сказала я, не в змозі приховати роздратування.
— Ти розгнівалася?
— Просто... — почала я і не змогла договорити, — Просто... — знову мовила я. На столі блимав вогник свічки. — Негарно так казати: мовляв, важливі тільки ті життя, які прожиті й віддані заради великої мети А тим більше низько казати таке мені.
І я, немов маленька дівчинка, запхала до рота повну ложку збитих вершків, начебто мені взагалі байдуже.
— Вибач, — перепросив Гас. — Я не це мав на увазі. Я тільки про себе думав...
— Атож! — мовила я. Але відчула таке переповнення, що не змогла закінчити. Злякалася, що мене знудить — мене часто нудить після їжі. (Це не булімія, це рак). Я підсунула тарілку з десертом Гасу, але він похитав головою.
— Вибач, — повторив і потягнувся через стіл до моєї руки, якої я не прибрала. — Я й гіршим буваю.
— Наприклад? — піддражнила я.
— Наприклад, над моїм унітазом висить каліграфічний напис: "Купайся щодня в утісі слів Господніх", Гейзел. Отож я буваю набагато гіршим.
— Звучить негігієнічно, — зауважила я.
— Кажу ж тобі, буваю й гіршим.
— Буваєш, — посміхнулася я. А я йому справді подобаюся! Може, я нарцис, та коли там, в "Ораньє", я це усвідомила, Огастас почав мені подобатися ще більше.
Забираючи тарілки з десертом, офіціант мовив:
— Вашу вечерю оплатив пан Петер Ван Гаутен. Огастас усміхнувся.
— А цей Петер Ван Гаутен непоганий дядько.
Коли посутеніло, ми прогулювалися вздовж каналу. За квартал від "Ораньє" ми зупинилися біля лави, оточеної старими іржавими велосипедами, причепленими до велосипедних стійок і один до одного, сіли обличчям до каналу, й Гас пригорнув мене.
— Повірити не можу, що завтра ми з ним зустрінемося, — сказала я. —Петер Ван Гаутен розповість нам ненаписаний епілог найкращої на світі книжки.
— А він ще й заплатив за нашу вечерю, — втулив Огастас.
— Я собі все уявляю, як він спершу нас обшукає — чи не принесли ми диктофон. А потім сяде поміж нами на канапі у вітальні й пошепки розповість, чи вийшла Аннина мама заміж за Голландського Тюльпанника.
— Ну, а які твої версії? — запитав Огастас.
— Не знаю, їй-богу. Тисячу разів про це думала. Щоразу, перечитуючи, уявляю щось інше, розумієш? — (Він кивнув). — А у тебе є версія?
— Ага. Я не думаю, що Голландський Тюльпанний виявиться шахраєм, але він напевно не такий заможний, як переконує Анну з матір'ю. Мені здається по смерті Анни її мати поїде з ним у Голландію, щоб жити там довго і щасливо, але нічого не вийде, — її тягтиме туди, де дочка.
Я й не здогадувалася, що він так багато думав про цю книжку і що "Царська неміч" багато для нього означає — незалежно від того, що я теж багато чого значу для Гаса.
Вода тихо хлюпала в кам'яні стіни каналу; проїхала галаслива компанія, перегукуючись швидкою і різкою нідерландською мовою; напівзатоплені човни були не більші за мене; линув запах застояної води, Гасова рука лежала в мене на плечі; його здорова нога торкалася моєї ноги від самого стегна аж до ступні... Я трохи дужче притислася до Гаса. Він здригнувся.
— Вибач. Усе о'кей?
Він видихнув "так", але скривився від болю.
— Перепрошую, — сказала я. — Кістляве в мене плече.
— Все о'кей, — мовив він. — Навіть приємно.
Ми сиділи довго. Зрештою його рука сповзла з мого плеча і лягла на спинку лавки. Ми дивилися на канал. Я думала про те, як примудряються голландці зберігати своє місто, хоча цій території належить бути під водою, і що для лікарки Марії я свого роду Амстердам — напівзатонула аномалія, і ця думка змусила мене згадати про смерть.
— Можна запитати тебе про Кароліну Матерс?
А ще кажеш, що не віриш у загробне життя, — відгукнувся Гас, не дивлячись на мене. — Так, можна, певна річ. Що ти хочеш дізнатися?
Я хотіла знати, чи Гас витримає, якщо я помру. Не воліла бути живою гранатою, не бажала бути злою силою в житті коханих людей.
— Ну... просто... що сталося.
Гас так глибоко зітхнув, що моїм паскудним легеням це здалося хвастощами. Він застромив до рота нову цигарку.
— Знаєш, як кажуть: місце, де ніхто не грається, це лікарняний гральний майданчик? — (Я кивнула). — Я лежав у "Меморіалі" тижнів зо два, коли мені відрізали ногу і почали хімію. Лежав я на п'ятому поверсі з овидом на гральний майданчик, який завжди був порожній. Я купався в метафоричному резонансі порожнього грального майданчика у лікарняному дворі. Аж раптом туди почала виходити дівчина. Щодня вона гойдалася на гойдалках сама, як у кіно. Я попросив одну з найчуйніших медсестер дізнатися про неї більше, а вона привела дівчину знайомитися. Це виявилася Кароліна, і я пустив у хід всю мою непереборну харизму, щоб її зачарувати... — Гас замовк, і я вирішила щось сказати.
— Ти не такий і харизматичний, — заявила я. Він недовірливо пирхнув. — Ти просто вродливий, от і все, — пояснила я.
Він розреготався.
— Штука з мерцями в тому... — почав він, але зупинився. — Штука в тому, що ти здаєшся негідником, якщо не романтизуєш небіжчиків, але як по правді... це складно, мабуть. Ну, ти ж знаєш цей імідж стоїчної, незламної жертви раку, яка героїчно бореться з хворобою, опирається їй з нелюдською силою, ніколи не скаржиться і не припиняє усміхатися навіть перед смертю?
— О так, — підхопила я. — Вона добросерда й великодушна, кожен її подих надихає всіх нас! Яка сильна людина, як ми нею пишаємося!
— Так, але насправді — нас із тобою я не маю на увазі — за статистикою хворі на рак діти співчутливі або наполегливі не більше, ніж здорові. Кароліна вічно ходила похмура і нещасна, але мені це подобалося. Мені подобалося усвідомлювати, що з-поміж усіх людей на світі вона вибрала мене як найменш ненависного. Ми проводили час, разом дратуючи всіх підряд. Доводили до сказу медсестер, інших дітей, наших батьків — хто тільки під руку трапиться. Не знаю, в чому була біда: в Кароліні чи в її пухлині. Одна медсестра сказала мені якось, що захворювання Кароліни на медичному жаргоні називається "пухлиною злобності", тому що перетворює людину на чудовисько. Отож дівчина, у якої видалили п'яту частину мозку і тільки-но виявили рецидив "пухлини злобності", аж ніяк не була зразком стоїчного дитячо— онкологічного героїзму. Вона була... Чесно зізнатися, вона була стервом. Але так говорити не можна, тому що, по-перше, у Кароліна була специфічна пухлина, а по-друге, вона померла. У неї була купа причин поводитися неприязно, розумієш?
Я розуміла.
— Знаєш, у тому розділі "Царської немочі", Анна йде через футбольне поле на фізкультуру абощо і як стій падає в траву, розуміючи, що рак повернувся, що метастази вже в нервовій системі; вона не може підвестися, і її обличчя на дюйм від трави на футбольному полі, і вона застигає, дивлячись на травинки поблизу, помічаючи, як освітлює їх сонце... Я не пам'ятаю далі, але там щось про те, як на неї сходить Вітменівське осяяння: людську суть можна визначити як можливість дивуватися величі творення. Пам'ятаєш цей розділ?
— Пам'ятаю цей розділ, — сказала я.
— І потім, коли мені все нутро випалили хімією, чомусь я вирішив плекати надію. Не конкретно надію на виживання; мене, як Анну, охопило глибоке хвилювання і почуття вдячності за просту можливість захоплюватися всім, що нас оточує. Але Кароліні день у день гіршало. Незабаром її відпустили додому, і були хвилини, коли мені здавалося, що у нас можуть скластися справжні, ну, стосунки, але в дійсності цього бути не могло, тому що вона в розмові не фільтрувала своїх думок, а це було неприємно і навіть прикро. Але не можна ж кидати дівчину з пухлиною мозку! І її батькам я сподобався, і молодший брат Кароліни виявився чудовим хлопчаком, як же можна було її покинути? Адже вона вмирала! Тривало все це цілу вічність. Тривало це майже рік, і майже рік я зустрічався з дівчиною, яка ні з того ні з сього починала реготати, тицяти в мій протез і обзивала мене Кикотем.
— О ні, — сказала я.
— Так. Це, звісно, все пухлина, що з'їла її мозок. А може, й не пухлина, чорт її розбере. Я не мав способу з'ясувати, вони ж були нероздільні, Кароліна і пухлина. Хвороба брала своє, і Кароліна взяла за звичку повторювати ті самі історії і сміятися зі своїх коментарів, і так по сто разів на день. Вона тижнями повторювала жарт: "У Гаса прегарні ноги.