Всі. Прийде час, коли не залишиться людей, щоб пам'ятати, що люди взагалі колись існували і щось робили. Не залишиться нікого, хто пам'ятав би про Аристотеля чи Клеопатру, поминаючи вже тебе. Все, що ми зробили, побудували, написали, винайшли і відкрили, буде забуто. Все це, — я обвела рукою присутніх, — зникне без сліду. Може, цей час прийде скоро, може, до нього ще мільйони років, але навіть якщо ми переживемо згасання сонця, вічно людство існувати не може. Був час до того, як живі організми усвідомили себе, буде час і після. А якщо тебе турбує неминучість забуття, пропоную тобі ігнорувати цей страх. Боже правий, так усі роблять.
Я дізналася про це від вищезгаданого третього найкращого друга, Петера Ван Гаутена, письменника-самітника, автора "Царської немочі"1, що стала для мене другою Біблією. Петер Ван Гаутен єдиний з усіх моїх знайомих, схоже, а) розумів, що означає вмирати, і б) не помер.
Коли я скінчила, запала довга мовчанка. По обличчю Огастаса розпливлася усмішка — не та крива й сексуальна, одним кутиком рота, з якою він перед тим дивився на мене, а справжня, заширока для його обличчя.
— Чорт забирай, — тихо мовив Огастас. — А ти неабищо!
Ми з ним мовчали до кінця засідання групи. Наприкінці всі, як було заведено, взялися за руки, і Патрик почав читати молитву.
— Господи наш Ісусе, ми зібралися тут, буквально в серці Твоїм, всі поборювачі раку. Ти і тільки Ти знаєш нас, як ми знаємо себе; проведи ж нас до життя і світла крізь часи випробувань. Благаємо Тебе зцілити нас, дозволити відчути Твою любов і Твій Божий спокій, що перевершують усяке розуміння. В наших серцях ми зберігаємо пам'ять про тих, кого знали і любили і хто повернувся до Тебе...
Перелік був довгий. На світі, знаєте, дуже багато небіжчиків. Поки Патрик гугнявив, читаючи імена з аркуша паперу, бо список такої довжини неможливо запам'ятати, я сиділа з заплющеними очима, намагаючись налаштуватися на молитву, але мимоволі уявляла і той день, коли і моє ім'я потрапить у цей перелік — у сам кінець, коли ніхто вже не слухає.
Коли Патрик закінчив, ми повторили разом дурнувату мантру — ЖИВИ СЬОГОДНІ ПОВНИМ ЖИТТЯМ — і збори закінчилися. Огастас Вотерс, відштовхнувшись, підвівся зі свого дитячого стільчика і підійшов до мене. Нога у нього була крива, як і усмішка, — він накульгував. Він вивищувався наді мною, але не підходив занадто близько, щоб мені не довелося дивитися на нього знизу вгору.
— Як тебе звати? — запитав він.
— Е-е-е, Гейзел Грейс Ланкастер. Огастас Вотерс повернувся до мене.
— Чому ти на мене так дивишся? Огастас ледве всміхнувся.
— Тому що ти гарна. Мені подобається дивитися на гарних людей, і деякий час тому я вирішив не позбавляти себе простих радощів буття.
Запала коротка пауза, яку нарешті порушив Огастас.
— Надто ж після того, як ти гарно довела, що все закінчиться забуттям і все таке. Ти — як Наталі Портман Наталі Портман з фільму "V означає вендета". Короткострижена вродливиця не визнає авторитетів і несамохіть закохується в хлопця, від якого самі проблеми. Це ж твоя біографія, наскільки я розумію.
— Гаразд, — погодилась я. — Перегляну.
— Ні, зі мною. У мене вдома, — сказав він.
— Ми ж зовсім мало знайомі, Огастасе Вотерс. А ну ж бо ти маніяк з сокирою?
— Щира правда, Гейзел Грейс, — кивнув він, обігнав мене, з прямою спиною, випроставши плечі у своїй плетеній тенісці. Він лише трохи накульгував на праву ногу, але ступав упевнено і рівно — на протезі, як я зрозуміла.
Я повільно рушила за Огастасом нагору, поступово відстаючи: сходи не в компетенції моїх легень.
Із серця Ісуса ми вийшли на стоянку; весняне повітря ідеально холодило, а пообіднє сонце у своїй згубності було просто божественним.
Мами на стоянці я не побачила, а це було незвично — вона майже завжди мене чекала.
Поки Гейзел чекала маму, Огастас взяв у зуби цигарку. Дівчину це обурило: людина, яка хворіла на рак, віддає гроші тютюновій компанії в обмін на можливість набути інший різновид раку.
Мене охопило дивне почуття — зсередини підіймалося розчарування впереміш з обуренням. Я навіть точно не поясню його, скажу лише, що воно було потужне; мені кортіло поцілувати Огастаса Вотерса і поміняти свої легені на інші, які хочуть працювати легенями. Отак і стояла на краю тротуару в своїх кедах, прикута до візка з кисневим балоном, мов каторжник до ядра, і в ту мить як мама вже під'їжджала, я відчула, як хтось ухопив мене за руку.
Руку я висмикнула, але обернулася.
— Вони не вбивають, якщо їх не запалювати, — сказав Огастас, коли мама загальмувала біля узбіччя. — А я в житті жодної не запалював. Це метафора, ось дивися: ти тримаєш у зубах смертельно небезпечну річ, але не даєш їй можливості виконати своє смертельне призначення.
— Метафора? — засумнівалася я. Матінка чекала, не вимикаючи двигуна.
— Метафора, — підтвердив Огастас.
— Ти вибираєш лінію поведінки на підставі метафоричного резонансу... — почала я.
— О так; — всміхнувся він. — Я вірю в метафору, Гейзел Грейс. Обернувшись до авта, я постукала по шибці. Вона поїхала вниз.
— Я йду в кіно з Огастасом Вотерсом, — сказала я. — Будь ласка, запиши для мене кілька серій "Топ-моделі".
РОЗДІЛ ІІ
Гейзел розповіла Огастасу, що у тринадцять років у неї виявили рак щитовидки на четвертій стадії. Метастази поширилися на легені, які почали наповнюватися рідиною. Дівчина потрапила в експериментальну групу, де лікували фаланксифором. І метастази перестали рости, але легені так і не запрацювали. Дівчина навчається в Громадському коледжі. У домівці хлопця, якого батьки звали Гасом, скрізь були якісь повчання, які звалися "підбадьореннями": "Домівка там, де серце" тощо. Гейзел і Гас спустилися в підвал, щоб подивитися фільм. Дівчина помітила на поличці статуетки баскетболістів: хлопець захоплювався баскетболом, поки йому не ампутували ногу. Гас поцікавився, чим Гейзел захоплюється. Дізнавшись, що вона любить читати, поцікавився улюбленою книжкою.
Моя улюблена — з великим відривом — це "Царська неміч", але я не хочу говорити про неї людям. Іноді прочитаєш книжку, і вона наповнює тебе майже євангелічним запалом, аж гадаєш, що зруйнований світ ніколи не відновиться, поки все людство її не прочитає. Існують твори на кшталт "Царської немочі", про які не хочеться говорити вголос: це книжки настільки особливі, рідкісні та твої, що сказати про свої уподобання здається зрадою.
Це навіть не блискуче написаний твір. Просто автор, Петер Ван Гаутен, немовби дивним чином зрозумів мене. "Царська неміч" — моя книжка, так само як моє тіло — це моє тіло, а мої думки — це мої думки.
Зважившись, я сказала Огастасові:
— А улюблена, либонь, "Царська неміч".
— Я прочитаю цю моторошну книжку з нудною назвою, —посміхнувся Огастас, — у якій навіть немає штурмовиків, — пообіцяв він. Я відразу пошкодувала про свою відвертість. Огастас обернувся до стосу книжок на тумбочці біля ліжка. Взявши одну, в м'якій обкладинці, він заніс над нею ручку і написав присвяту на титульному аркуші, кажучи:
— Все, про що я прошу навзамін, — прочитай цей блискучий роман за мотивами моєї улюбленої відеоігри.
Він подав мені книжку "Ціна світанку". Я зі сміхом узяла її. Наші долоні затрималися на книжці, зіткнулися, й Огастас узяв мене за руку.
— Холодна, — сказав він, притиснувши палець до мого блідого зап'ястя.
Це не холод, а брак кисню, — сказала я.
The Hectic Glow.
Страх як люблю, коли ти говориш як медичка, — Огастас підвівся і потягнув мене за собою; він не відпускав моєї руки, поки ми не підійшли до сходів.
Фільм ми дивилися, сидячи на канапі за кілька Дюймів одне від одного. Почуваючись геть як у середній школі, я поклала долоню на канапу між нами, натякаючи — я не від того, щоб він узяв мене за руку, але він навіть не спробував. За годину після початку фільму увійшли його батьки і принесли нам енчилади, які ми з'їли просто сидячи на канапі, й вони і справді виявилися дуже смачними.
Фільм був про героя в масці, що мужньо гине за Наталі Портман, тією ще лярвою, яка не мала нічого спільного з моїм набряклим від стероїдів обличчям.
Коли пішли титри, Огастас сказав:
— Класно, правда?
— Класно, — погодилася я, хоча так не вважала. Це фільм для хлопців. Не розумію, чому вони хочуть, щоб нам подобалися їхні фільми. Ми ж не хочемо, щоб їм припало до вподоби жіноче кіно. — Мені додому час. Зранку лекція.
Я сиділа на канапі, поки Огастас шукав ключі. Його мати, підсівши до мене, мовила:
— Мені воно дуже подобається, ні?
Я зловила себе на тому, що витріщаюся на підбадьорення над телевізором, де зображено янгола з підписом "Без болю як пізнати радість?"
(Це давній аргумент у галузі Міркувань Про Страждання, його дурість і банальність доведено вже століття тому; обмежуся нагадуванням, що існування броколі жодним чином не впливає на смак шоколаду).
— Так, — сказала я. — Гарна думка.
Тепер за кермо сіла я, всадовивши Огастаса на пасажирське місце. Він поставив свій улюблений гурт "Гарячковий блиск"1, і пісні були гарні, але я слухала їх уперше, тож мені вони не так сподобалися, як Огастасові. Я поглядала на його ногу чи радше на те місце, де була його нога, намагаючись уявити, який вигляд має протез. Я не хотіла про це думати, але чомусь думала. А Огастас, напевно, думав про мій кисневий балон. Хвороба відштовхує. Я давно це зрозуміла, і, підозрюю, Огастас теж.
Коли я загальмувала біля свого будинку, Огастас вимкнув стерео. В повітрі повисло напруження. Хлопець, напевно, думав про те, поцілувати мене чи ні, а я вирішувала, хочу я цього чи не дуже. Я цілувалася з хлопцями, але це було давно. До Дива.
Я ввімкнула паркувальне блокування і зиркнула на Огастаса. Він був таки красень. Хлопцям необов'язково бути красенями, але він був.
— Гейзел Грейс, — мовив він, і моє ім'я, вимовлене його голосом, було нове й наче краще. — Надзвичайно приємно було познайомитися з вами.
Аналогічно, пане Вотерс, — підтримала гру я, не наважуючись поглянути на нього. Я не могла витримати пильного погляду його блакитних як вода очей.
— Можу я знову з вами побачитися? — схвильовано запитав він.
— Терпіння, стрибунчику, — порадила я. — Ти ж не хочеш здаватися настирливим.
— Не хочу, тому й пропоную завтра, — сказав Огастас.