Навздогін з гори гукає:
"Хай дорога буде довга,
Хай важка дорога буде,—
Все здолає гнів мій лютий,
Не втекти тобі від помсти!"
Через скелі, через багна,
По кущах, по диких нетрях
Біг лукавий По-Пок-Ківіс,
Плигав він, неначе сарна,
І, нарешті, став, спинився
Над ставком в гаю, на гребл
На збудованій бобрами,
Серед тихої долини,
Над потоком нерухомим,
Над затоном сонним, мертвим,
Де в воді росли дерева,
Де росли лілеї жовті,
Де шуміли очерети.
Над затоном По-Пок-Ківіс
Став на гатці, а крізь неї,
Крізь сучки вода цідилась,
І текли по ній струмочки.
І бобер з затону виплив
І, угледівши на греблі
Несподіваного гостя,
Став здивовано дивитись,
Став він гостя розглядати.
Над затоном По-Пок-Ківіс
Перед ним стояв в задумі.
По ногах його точились
І лились струмочки срібні.
І з бобром заговорив він,
До бобра він так звернувся:
"Мій Аміку! Ти дозволиш
Відпочить в вігвамі в тебе,
В холодку води спочити?
Оберни мене в Аміка!"
Той замислився, подумав
І озвався обережно:
"Дай попереду пораджусь,
Поміркую з товариством".
І, сказавши, наче камінь,
Опустивсь, сховався в воду,
Зник в зелених очеретах,
Під лілеями, під листям.
Над затоном По-Пок-Ківіс
Довго ждав бобра на гатці.
Плюскотіли і точились,
Пробігали через греблю
І на камені скакали,
І, як срібло, розливались
Між камінням по долині.
Навкруги зеленим листям
Ліс шумів, гілля гойдалось,
І крізь його світло й тіні
По землі перебігали.
Тихо, мовчки, по одному
Попливли бобри до греблі:
Обережно зачорніла
Голова, за нею — друга.
Незабаром став широкий
Почорнів і ними вкрився,
Заблищав увесь від лиску.
І до них лукаво, хитро
Так звернувся По-Пок-Ківіс:
"Друзі любі! Як спокійно,
Тихо як у вас в вігвамах!
Всі досвідчені, розумні,
Всі на вигадки багаті,—
Оберніть же, любі друзі,
І мене в бобра, в Аміка!"
"Що ж, гаразд! — Амік озвався,
Цар бобрів, Амік озвався. —
Опускайся з нами в воду,
Опускайся в став з бобрами!"
Мовчки в тихий став з бобрами
Опустився По-Пок-Ківіс,
Чорним, рівним і блискучим
Стало все його убрання,
А хвости лисиць на п'ятах
Збіглись в хвіст товстий і чорний —
І бобром став По-Пок-Ківіс.
"Любі друзі! — знов сказав він.—
Хочу бути вищим, більшим,
Більшим всіх бобрів на світі!"
"Що ж, гаразд! — Амік озвався.—
Ось коли в оселю прийдем,
В наш вігвам на дні потоку,
Станеш вдесятеро більшим".
Так під темною водою
Йшов з бобрами По-Пок-Ківіс,
Під водою, де лежали
І прийшов до арки з ними,
Що вела в вігвам просторий.
Там він знову обернувся,
Став удесятеро більшим,
І бобри йому сказали:
"Ватажком ти будь над нами!
Будь отаманом над нами!"
Та недовго По-Пок-Ківіс
Міг пошаною втішатись:
Той бобер, що був на варті,
В гущині лілей ховався,
Нагло крикнув: "Гаявата!
Гаявата тут на греблі!"
І почулись незабаром
Крики, галас, тупотіння,
Хмизу тріск, чиїсь розмови,
А вода захвилювалась
І спадати тихо стала...
І бобри всі догадались,
Що вода прорвала греблю.
Завалилася покрівля
їх просторого вігваму,
І крізь неї сонце ясно
Загорілось, заблищало,
І бобри ховатись стали,
Де було в потоку глибше;
Та великий По-Пок-Ківіс
Не проліз за ними в двері:
Від пихи та від прожерства
Як пузир розпух, роздувся.
І дививсь на його з греблі
Довго, довго Гаявата
І, нарешті, крикнув: "Годі!
Годі! Хитрощі даремні
І даремні обертання:
Ти від мене не спасешся!"
Лупцювали, молотили
По-Пок-Ківіса дубцями,
Молотили, наче маїс,
На шматки розбили череп.
Потім шість мисливців дужих
Понесли його на марах,
Понесли в село, додому.
Та не згинув По-Пок-Ківіс,
Джибі, дух його, не згинув.
Він крутився, борюкався,
Бився, гнувся і качався,
Як запонки дверні б'ються,
Вигинаються, тріпочуть,
Коли вітер дує в двері,
І набрався знову сили,
Обернувся у людину,
Підхопивсь і став тікати
По-Пок-Ківісом лукавим.
Та від зору Гаявати
Він не встиг сховатись в лісі;
В сутінь лагідну, блакитну
Під гіллям далеких сосон,
У прогалину за ними
Біг як вихор По-Пок-Ківіс,
Пригинав, летів по вітах,
Та й крізь шум їх чув, що ззаду,
Мов страшна, бурхлива злива,
Доганяє Гаявата.
Задихаючись, нарешті,
Став, спинився По-Пок-Ківіс
Перед озером широким.
А на ньому в очереті,
В гущині, між островами
Тихо паслись дикі гуси:
То ховались в очереті,
То блищали в сяйві сонця,
Піднімали вгору дзьоба,
Поринали в чисту воду.
"Пішнеке! Кохані друзі! —
По-Пок-Ківіс гусям крикнув,
Оберніть мене у гуску,
Тільки в гуску велетенську,
В гуску, вдесятеро більшу,
Ніж всі інші дикі гуси!"
Але ледве По-Пок-Ківіс
Обернувся в дику гуску,
В велетенську дику гуску,
Ледве груди закруглились,
Простяглись могутні крила,
Ледве виріс дзьоб широкий,
Як із лісу з криком вибіг
І спинився Гаявата.
І знялися з криком гуси
Із озерних трав і квітів,
Закричали, полетіли
Понад озером спокійним
І сказали: "По-Пок-Ківіс!
Будь тепер ти обережний!
Не дивись униз, на землю,
Щоб не сталося нещастя,
Не було якогось лиха!"
І летіли дикі гуси
Далі все, на дику Північ,
То ховалися в туманах,
То купались в сяйві сонця,
Паслись, спали, ночували
На воді боліт пустельних
І до світу знов знялися.
Свіжо дув Південний Вітер,
Легко ніс могутні крила.
Коли враз почувсь далекий,
Невловимий шум і гомін,
Донеслись людські розмови,
Донеслись з села під ними.
То з землі дивились люде,
Дивувалися на крила,
Велетенські крила гуски,
Що були удвоє ширші,
Ширші, ніж запонки дверні.
По-Пок-Ківіс слухав крики,
Слухав голос Гаявати,
Слухав дужий голос Ягу.
Він забув гусей пораду,
Подививсь згори на землю —
І в одну хвилину вітер
Покрутив його і кинув:
Завертівся По-Пок-Ківіс.
І даремно він хапався,
Сподівався затриматись!
Падав вихором на землю,
То її він часом бачив,
То гусей під синім небом,
Бачив, що земля все ближче,
А блакить небес все далі.
Став він чути вже ясніше
Сміх людський, розмови, гомін,
Загубив гусей в тумані,
Десь внизу вігвами вгледів
І на землю зразу гупнув,—
Так на землю з неба мертва
Впала гуска велетенська.
Та його лукавий Джибі,
Дух його, в одну хвилину
Знов в людину обернувся,
В Єнадізі, танцюриста,
І почав тікати знову,
А за ним побіг, погнався
Гаявата з диким криком:
"Хай дорога буде довга,
Хай важка дорога буде,—
Все здолає гнів мій лютий,
Не втекти тобі від помсти!"
Доганяв вже Гаявата,
Був в руках вже По-Пок-Ківіс,
Але раптом завертівся,
Завертів круг себе листя
І пропав в дуплі дубовім,
Перекинувся змією,
Зник змією під корінням.
Швидко правою рукою
Покришив весь дуб, розкидав
Гаявата, та даремно:
Знов лукавий По-Пок-Ківіс
Обернувся у людину
І понісся, наче вихор,
До Червоних Скель над морем,
Що вартують-оглядають
Цілий край і Гітчі-Гюмі.
І Владика Гір могучий,
Гірський Маніто могучий,
Розчахнув Червону Скелю,
Розчинив йому провалля —
І сховав від Гаявати
В кам'яній міцній оселі,
Ввів його з ясним привітом
У пітьму печер похмурих.
А знадвору Гаявата
Рукавицею своєю
Розбивав Червоні Скелі,
Пробивав в горі печери
І кричав, і стукав гнівно:
"Відчини! Я — Гаявата!"
Та Владика Гір не слухав,
Не озвавсь до Гаявати
Із своїх печер похмурих,
Із безодні кам'яної.
І простяг він руки вгору,
І покликав Енімікі
І Вевесімо на поміч.
І прийшли вони на землю
З ніччю, з вихором, вітрами,
Пронеслись над Гітчі-Гюмі
З Верхогір'я Громового,
І злякався По-Пок-Ківіс
Грому, гуркоту страшного,
І злякався стріл вогняних,
Стріл Вевесімо страшної,
Затремтів, припав, зігнувся.
Кам'яні Червоні Скелі
Раптом блискавка розбила,
Над печерними дверима
Вдарив грім і крикнув гнівно:
"Де тут, де тут По-Пок-Ківіс?!"
І розсипалися скелі,
І звалився на руїни,
Впав лукавий По-Пок-Ківіо,
Баламут і Єнадізі.
Нахилився Гаявата,
Вийняв дух його із тіла
І сказав: "О По-Пок-Ківіс!
Ну, людиною тепер ти
Вже не зробишся ніколи,
Вже не будеш безтурботно
Танцювати і сміятись.
Тільки високо під небом
Будеш плавати, шугати,
Будеш ти Кіню на небі,
Бойовим орлом могучим!"
А перекази в народі,
А пісні, казки і досі
Ще живуть про Єнадізі.
І коли в селі зимою
Завірюхи затанцюють
І у димарі вігваму
Заспіває буйний вітер,—
"Се лукавий По-Пок-Ківіс
Так танцює, так шаліє!" —
Кажуть люде між собою.
XVIII
СМЕРТЬ КВАЗІНДА
Слава Квазінда далеко
Розлетілася по світу,
Вінхуперників не бачив,
Не стрівав для себе рівних.
І лукаве, хитре плем'я
Лютих гномів і пігмеїв,
Лютих духів Пок-Веджис
Вбити Квазінда поклало.
"Та коли відважний Квазінд,
Всім ненависний нам Квазінд,
Поживе на світі довше,
Все руйнуючи без жалю,
Всі дивуючи народи
Духом-силою своєю,—
Що ж з самими нами буде? —
Говорили Пок-Веджис.—
Він розтопче нас, роздавить,
Він підводним лютим духам
Всіх нас кине на поживу!"
Так, зібравшись на нараду,
Говорили Пок-Веджис
І його поклали вбити,
Так, убити і навіки
Світ позбавити від його.
Сила Квазінда і кволість
Тільки в тімені ховались;
Так, його у тім'я тільки
Можна ранити смертельно,
Але зброєю чудною:
Тільки шишкою з ялини.
І ніхто не знав на світі
Тайни дивної сієї.
Знали тільки Пок-Веджис,
Знали тільки злі пігмеї,
Як їм ворога згубити.
І з ялин блакитних шишок
По лісах над Такваміно
Назбирали злі пігмеї
І на березі сховали,
На Червоних диких Скелях,
Що звисають над водою.
А самі в кущах засіли
І плавця чекати стали.
Се було опівдні влітку;
Не гойдалося повітря,
Нерухомо спали тіні,
І застигла наче річка.
А над нею пробігали,
Сяли іскрами комахи,
І розносилось далеко
їх дзижчання стоголосе,
Бойові пісні і крики.
Плив по річці дужий Квазінд,
Вниз по річці плив ліниво,
По дрімливій Такваміно.
Спека дня його стомила,
Тиша дня його приспала.
І спустився непомітно
Понад ним Дух Сну, Непавін,
По гілках беріз плакучих,
Що схилялись над водою.
Він спустився разом з військом
На чолі незримих духів;
По гілках зійшов Непавін,
Став він бабкою літати,
Став кружляти Деш-кво-ніші
Над плавцем безсилим, сонним.
Квазінд чув неясний шепіт,
Мов зітхання тихе сосон,
Мов далекий плескіт моря,
Мов далекий шум прибою —
І відчув удари Квазінд,
Томагауків удари,
Що у тім'я прямо били,
Що уміло керувались
Військом Духів Сну, Непавін.
І від першого удару
Підтяла його дрімота,
А від другого — безсило
Кинув він весло в пірогу,
А від третього покрилась
Вся околиця пітьмою,
І заснув, забувся Квазінд.
Так і плив він вниз по річці,
Як сліпий, сидів в пірозі,
Сонний плив по Такваміно
Під зеленими лісами,
Під берізками стрункими,
Мимо засіди пігмеїв,
Мимо табору пігмеїв.
А ялин блакитні шишки
Градом з берега летіли,
В тім'я Квазінда летіли.
"Смерть йому!" — почувся голос,
Наглий поклик Пок-Веджис.
І упав на бік піроги,
І звалився в воду Квазінд,
Головою вниз, як видра,
В воду сонну він звалився.
Перекинулась пірога,
Поплила кудись, безвільна,
Вниз по річці Такваміно.
Так могучий Квазінд згинув,
Та ім'я його ще довго
Береглося у народу.
І коли в лісах зимою
Лютували, вили бурі,
З тріском гнули і ламали
На деревах голих віти,
"Квазінд,— люде говорили,—
Се на огнище збирає
Хмиз сухий для себе Квазінд!"
XIX
ПРИВИДИ
Ой один орел ніколи
Не спускається в пустелі
Над пораненим бізоном,
А за ним летить і другий,
А за другим в синім небі
Зараз з'явиться і третій,
І повітря незабаром
Потемніє, почорніє
Від широких крил орлиних.
І біда одна не ходить,
А одна пильнує другу,—
Не пройшло одно ще лихо,
А ідуть уже і другі
І над здобиччю кружляють,
В'ються, наче птахи чорні,—
І від розпачу, скорботи
Білий світ аж почорніє.
На похмуру Північ знову
Дужий Пібоан вернувся!
Крижаним своїм диханням
Обернув він воду в камінь
На річках і на озерах.
З кіс струсив він платки снігу,
І поля укрились білим
Рівним килимом блискучим,
Наче їх зрівняв рукою
Гітчі-Маніто могучий.
По лісах у завірюху
Звіролов бродив на лижах,
А в селі, в вігвамах теплих,
Скрізь жіноцтво працювало,
Молотило кукурудзу
І вичинювало шкіри,
А безжурна молодь грала,
Забавлялась, танцювала,
Жваво бігала на лижах.
Раз увечері в вігвамі
З Міннегагою Нокоміс
За роботою сиділа
І уважно прислухалась,
Чи не чути, чи не йде ще
З полювання Гаявата.
Сяйво огнища лилося,
Червонило їх обличчя
І в очах Нокоміс грало
Блиском місяця блідого,
А в очах у Міннегаги —
Блиском сонця над водою.
Дим, збираючись клубками,
Вилітав в димар над ними,
А за ними вигинались
По кутках вігваму тіні.
І одсунулась запонка
Непомітно над порогом;
Розгорілося в вігвамі,
Дужче дим розхвилювався,
І дві жінки, не озвавшись,
Без звичайного привіту
Тихо стали на порозі,
Перебігли по вігваму
І в кутку найдальшім, темнім
Сіли враз і затаїлись.
По обличчю, по убранню
Се були жінки-чужинки:
Блідолиці і похмурі,
Повні смутку, повні туги,
Із кутка вони дивились
І трусились, наче мерзли.
Чи не Вітер се Північний
Виє в комині вігваму?
Чи сова се, Куку-кугу,
Застогнала в темнім лісі?
І озвавсь таємний голос:
"Се воскресли душі мертвих,
Се вони прийшли на землю
Із ясних Країн Поніма,
Із ясного Того Світу".
Незабаром з полювання
Повернувся Гаявата,
Запорошений снігами
І з оленем за плечима.
І під ноги Міннегаги
Він поклав свого оленя
І ще кращим, ще милішим
Здався їй у сю хвилину,
Ніж в той час, коли за нею
Він прийшов у край Да котів,
Скинув здобич перед нею,
Щоб без слів сказати любій
Про свою любов і намір.
А коли назад оглянувсь
І жінок-чужинок вгледів,
Що сиділи затаївшись,
Він сказав до себе: "Хто се?..
Дивні гості Міннегаги!"
Та розпитувать не став їх,
Тільки лагідно, привітно
Запросив їх гостювати,
Поки схочуть, поки можна.
Та чужинки не озвались,
Не промовили ні слова,
А коли дали вечерю
І розрізали оленя,
Із кутка вони схопились
І накинулись на страву.
З'їли частку Міннегаги,
Не питаючи, забрали
Ніжний білий жир оленя,
Як голодні звірі, з'їли
І в куток сховались знову,
У найдальший, найтсмніший
Не озвалась Міннегага,
Не озвався Гаявата,
Не озвалась і Нокоміс,
42
Не поремствували навіть,
Все промовчали, стерпіли.
Тільки журно Міннегага
Тихим голосом сказала:
"їх жорстокий голод мучить,
Хай беруть усе, що хочуть,
Хай їдять,— їх голод мучить".
В синім небі зір багато
Засвітилось і погасло,
І багато днів струсили
З себе темні, чорні ночі,
Як дерева платки снігу.
День за днем сиділи мовчки
Дивні гості у вігвамі,
А вночі,— в негоду навіть,
В ближній ліс вони ходили,
Щоб набрать шишок соснових,
Щоб набрать гілля для топки,
А коли світало, знову
Повертались до вігваму.
І щодня, як Гаявата
Повертався з полювання
І вечерю подавали,
Із кутка свого, як звірі,
Гості кидались на страву,
Не питаючись, хапали
Ніжний білий жир оленя,
їли частку Міннсгаги
І в куток ховались знову.
І не кинув Гаявата
Навіть погляду докору,
Не розсердилась ні разу,
Не обурилась Нокоміс,
І ніколи не сказала
Навіть слова Міннегага:
Все вони терпіли мовчки,
Щоб ні поглядом, ні словом
Не образити чужинок,
Не зламати права гостя.
Раз вночі, коли журливо
Гасло огнище червоне,
Ледве блимало, тремтіло
В тихій сутіні вігваму,
Враз прокинувсь Гаявата
І почув чиїсь зітхання
І скорботні голосіння.
З ліжка встав він обережно,
З волохатих шкур бізона,
І, одкинувши завісу
Із оленячої шкури,
Він угледів, що се тіні,
Гості стогнуть і зітхають,
Гірко плачуть в тиші ночі!
І озвався він: "О гості!
Що шматує ваше серце?
Що примушує ридати?
Може, в час лихий Нокоміс
Вас образила як-небудь
І забула Міннегага
Обов'язки господарки?"
Тіні стихли, перестали
Гірко скаржитись, ридати
І сказали тихо-тихо:
"Ми покійних, мертвих душі,
Що жили колись між вами,
Ми прийшли з Країн Поніма —
З Того Світу ми вернулись,
Щоб живих вас напутити.
Стогін туги, плач скорботи
Чути в Селищах Блаженних:
То живі зовуть покійних,
Прикликають знов на землю,
Мучать нас плачем даремним.
І вернулись ми на землю,
І угледіли, що скрізь ми
Непотрібні, скрізь ми зайві,
Що чужими скрізь ми стали,
Що для нас, мерців, немає
На землі уже куточка.
Пам'ятай же, Гаявато,
І скажи усім народам,
Щоб ніколи більше слізьми
Не засмучували мертвих,
Що пішли у Край Поніма,
В тихі Селища Блаженних.
І покійним у могили
Не кладіть важкої ноші,
Не потрібні для їх хутра,
Казани, миски і Вампум —
Ся поклажа мучить духів.
Дайте тільки на дорогу
їм огню і трохи їжі.
Дух чотири темних ночі
І чотири дні проходить
По дорозі в Край Поніма;
Через те ви і повинні
Над могилами покійних
Всі чотири дні і ночі
Ясно огнища палити.
Осявати їм дорогу,
Світом радісним, веселим
Осявати їх ночівлі.
А тепер прощай навіки,
Благородний Гаявато, >
І тебе ми спокушали, ^лл^
І твоє терпіння довго
Та даремно спокушали,—
Ти таким, як був, лишився:
І шляхетним, і великим.
Будь же дужим, Гаявато,
Не вдавайся в смуток-тугу:
Ждуть тебе ще більші, важчі
Боротьба і спокушення!"
І пітьма раптово впала,
І наповнила оселю;
І почув убрання шелест
Гаявата серед тиші,
І почув він, що запонку
Хтось одкинув над дверима,
І на небі зорі вгледів,
І відчув дихання ночі,
Подих холоду-морозу,
Але вже не бачив духів,
Тіней мертвих, душ скорботних
Із ясних Країн Поніма,
Душ самотніх з Того Світу.
XX
Голод
Зимо, зимо! Люта зимо!
Завірюхи і морози!
Що не день, то крига товща
Все ставала на озерах.
Білий сніг все більше й більше
Замітав степи і луки,
Голосніш шуміла хуга
Круг осель людських по лісі.
Ледве-ледве із вігваму,
Густо вкритого снігами,
Міг пройти у ліс мисливець!
В рукавицях, в мокасинах
Дарма він бродив по лісі,
Дарма здобичі шукав він!
Ні пташок ніде, ні звіра,
Ні оленячого сліду,
Ні маленького Вабассо.
Був страшний, як привид білий,
Ліс блискучий і пустельний,
І від голоду, морозу
Зомлівав мисливець в лісі
І в снігах, зомлівши, гинув.
О всесильний Бюкадевін!
О могучий Акозівін!
О безмовний, грізний Погок!
О страшні, жорстокі муки
І сирітське голосіння!
Всю прибиту горем землю
Заморив проклятий голод,
Небеса й само повітря
Лютим голодом нудились,
І горіли в небі зорі,
Як вовків голодних очі.
Знов в вігвамі Гаявати
Оселилося два гості,
Також мовчки і похмуро,
Як і гості попередні.
Без усмішки і привіту
Увійшли в вігвам спокійно,
Сіли побіч Міннегаги
І запалими очима
Уп'ялися хижо в неї.
І один сказав їй: "Бачиш —
Бюкадевін я! Я — голод".
А другий сказав їй: "Бачиш —
Я гнітючка — Акозівін!"
1 Лихоманка.
І від слів страшних, від зорів
Бідне серце Міннегаги
Затремтіло, стислось жахом.
Не сказавши, впала в ліжко
І забилась Міннегага.
І на ліжку вона довго
І холола, і горіла
Від страшенних слів і зорів.
Як шалений, в ліс понісся
В мокасинах Гаявата,
Зціпив зуби, затаїв він
В серці біль страшної туги
І летів...