Так звернувсь до Гаявати,
Усміхаючись, Мондамін.—
Ще поборемося завтра...
Будь увечері готовий".
І, сказавши, щез Мондамін.
Чи він хмаркою спустився,
Чи легким туманом знявся,
Гаявата не помітив.
Бачив тільки, що пропав він,
Залишив його самого,
Вкрай знесиленого боєм;
Що внизу в тумані ночі
Ледве озеро біліє,
А вгорі десь світять зорі.
Двічі ввечері,— як тільки
Опускалось тихо сонце,
Опускалося на води
І тонуло в них червоне,
Наче вугіль, що розпікся
В вічнім огнищі Владики,—
Перед ним з'являвсь Мондамін.
Непомітно він приходив,
Як роса, яку ми бачим
Тільки в час, коли торкнеться
До трави або до листя,
Але хто із нас помітить,
Як вона іде-зникає?
На лугу вони кружлялись
У вечірнім морі сонця,
Та спустились тіні ночі,
Прокричала на болоті
Сумно, жалісно Шух-шух-га,
І замислився Мондамін.
Молодий, стрункий, прекрасний,
Він стояв в своїм убранні.
Він стояв. Над головою
Пера маяли, гойдались,
На чолі його блищали,
Наче роси, краплі поту.
І він крикнув: "Гаявато!
Славно ти боровсь зо мною,
Тричі славно ти боровся,—
Хай же дасть тобі Владика
Перемогу надо мною!"
І сказав, додав, всміхнувшись:
"Іспит твій скінчиться завтра
Разом з постом, з боротьбою:
Приготуй для мене ліжко
Так, щоб міг весняний дощик
Відсвіжать мене, а сонце
Гріти цілий день до ночі.
Ти зніми убрання з мене,
Обірви для себе сміло
З голови моєї пір'я,
Поховай мене і землю
Розрівняй, зроби м'якою.
Бережи мій сон глибокий,
Щоб ніхто мене не рушив,
Щоб бур'ян, кукіль і трави
Не росли і не глушили
І щоб гайворон не падав
На мою могилу свіжу.
Бережи мій сон глибокий,
Доки я від сну прокинусь
І знімусь з землі до сонця!"
І, сказавши, зник Мондамін.
Спав спокійно Гаявата.
Чув він, як співав журливо
Серед ночі Вавонейса,
Як кричав він над вігвамом,
Як струмочок — Сібовіша
Вів розмову з темним лісом
І дзюрчав все тихше й тихше.
Слухав, як гілля зітхає
І гойдається поволі
З теплим, ніжним вітром ночі.
Але ледве-ледве чутно
Сей далекий шелест-шепіт
Долітав до Гаявати.
Спав спокійно Гаявата.
На зорі прийшла Нокоміс,
І на сьомий ранок їсти
Принесла для Гаявати,
І, ридаючи, казала,
Що його загубить голод,
Коли він не з'їсть нічого.
Але він не взяв нічого,
Ні до чого не торкнувся,
Тільки їй сказав: "Нокоміс!
Підожди, побудь зо мною,
Поки стемніє надворі
І Шух-шух-га над болотом
Прокричить, що день скінчився".
Мовчки, плачучи, Нокоміс л
І боялась за онука.
А онук шептав: "Мондамін!"
І від заходу поволі
Потяглись вечірні тіні
По лісах і по долинах.
Опустилось тихо сонце
На далекі тихі води,
Як спускається на воду
Восени листок червоний
І в воді, червоний, тоне.
Зирк! — уже стоїть Мондамін
На порозі з привітанням!
Голова його в блискучих,
У розкішних пишних пір'ях.
В його кучері злотисті
І зелено-жовтий убір.
Як вві сні, йому назустріч
Встав і вийшов Гаявата.
Був він змучений до краю,
Але знову став боротись.
І злились земля і небо,
Замигтіли перед ними.
Як спичак1 у сітці б'ється,
Скаженіє, щоб порвати
І шубовснути у воду,
Так у грудях Гаявати
1 Осетр.
Серце билося і рвалось.
Наче ободи вогняні,
Сяв-горів кривавий обрій
І кружлявся разом з ними,
Безліч сонців, розпалившись,
На смертельний бій дивились,
Коли враз один на герці
Опинився Гаявата.
Приголомшений борбою
І схвильований, тремтів він,
І стояв один у полі.
Перед ним в пом'ятих перах
І розірванім убранні,
Нерухомий і спокійний
На траві лежав Мондамін,
Мертвий в сяєві вечірнім.
Переможець Гаявата
Зняв з Мондаміна убрання,
Познімав пом'яті пера,
Поховав його і землю
Розрівняв, зробив м'якою.
В ту хвилину над болотом
Чапля сизая Шух-шух-га
Простогнала, прокричала
Криком туги, криком скарги.
В рідний край, в вігвам Нокоміс
Повернувся Гаявата.
Тиждень іспиту страшного
У сей вечір закінчився,
Але він не зміг забути
Ті місця, де він боровся,
І без догляду не кинув
Ту могилу, де спокійно
Спав похований Мондамін
Під дощем, гарячим сонцем,
Де його убрання блідло
Під дощем, гарячим сонцем.
День у день на ту могилу
Гаявата мій приходив,
Щоб вона була м'якою
І травою не покрилась.
І щодня прогонив з неї
Кагагі з його народом.
І стебло зелене, любе
Над могилою з'явилось,
Потім друге, потім третє.
І ще літо не скінчилось,
Як у всій своїй пишноті,
В дорогім своїм убранні,
В золотих шовкових косах
Встав стрункий, високий маїс.
І зраділий Гаявата
Крикнув: "Друг людський Мондамін!
Він се — друг людський Мондамін!"
Він позвав Нокоміс, Ягу,
Розказав їм про примари,
Боротьбу і перемогу,
Показав зелений маїс,
Дар небесний всім народам,
Сю майбутню для їх їжу.
А пізніше, в час осінній,
Як достиг пожовклий маїс
І пожовклі потверділи
Зерна маїса, як перли,
Качани його зібрав він,
Потім зняв посохле листя,
Як з Мондаміна убрання
Зняв давно колись,— і вперше
Урядив бенкет великий:
Дар новий Життя Владики
Показав усім народам.
VI
ДРУЗІ ГАЯВАТИ
Два було у Гаявати,
Два незмінних вірних друга.
Серце, душу Гаявати
Знали в радощах і в горі
Тільки двоє: дужий Квазінд
І музика Чайбаябос.
І до їх вігвамів стежка
Не вкривалася травою.
Плітки, брехні і намови
Не могли їх посварити
І зробити ворогами.
Тільки втрьох вони братались,
Щиро радилися вкупі
І ділилися думками.
Всі вони хотіли щастя
Всім країнам, всім народам.
Кращим другом Гаявати
Був прекрасний Чайбаябос,
Чарівний співець, музика
Незрівнянний, небувалий.
Як вояк, він був відважний
І як дівчина, був ніжний,
Як лоза, гнучкий, високий,
Як олень, ставний і красний.
І коли співав він пісню,
Уся вулиця збігалась,
А він піснею-жагою
Хвилював серця народні.
На сопілці з очерету
Так він грав чудесно, ніжно,
Що пташки німіли в лісі,
Замирав струмок веселий,
Затихала Аджидомо,
А Вабассо обережний
Присідав, дививсь і слухав.
Так! Спинився Сібовіша
І сказав: "О Чайбаябос!
Чом ти хвиль моїх не навчиш
Мелодійних, ніжних звуків?"
Так! Овейса йому заздрив
І казав: "О Чайбаябос!
Ти навчи мене співати
Так жагуче, так шалено!"
Так! І радісний Опечі
Говорив: "О Чайбаябос!
О, навчи мене, благаю,
Ніжно, весело співати!"
І крізь сльози Вавонейса
Говорив: "О Чайбаябос!
Ти навчи мене журливих
Повних смутку-туги звуків".
Вся природа прислухалась
І училася у його,
Всі серця, що в грудях бились,
Наче м'якшали від пісні,
Бо співав співець про волю,
Про красу, любов і згоду,
Про таємну смерть співав він,
Про життя посмертне, вічне,
Славив вічний Край Поніма,
Славив Селища Блаженних.
Любий серцю Гаявати
Тихий, ніжний Чайбаябос,
Чарівний співець, музика
Незрівнянний, небувалий.
Він любив його за ніжність,
За красу пісень жагучих.
Любий серцю Гаявати
Був і Квазінд, самий дужий,
Незлостивий, тихомирний.
Він любив його за силу,
За його дитячу щирість.
Квазінд млявий був в дитинстві,
Вічно мрійний і нсдбайлий,
Не скидався він на інших.
Він не грав ні з ким в дитинстві,
Не вудив на річці риби,
Не ходив на лови навіть,
Та зате постався Квазінд,
Палко Духові молився,
Оборонцеві своєму.
"Сину! — раз сказала мати,—
Мабуть, Квазінде, вже годі
Ждати помочі від тебе.
Влітку ходиш ти без діла
По лісах, полях, а зиму
Над огнем сидиш, зігнувшись.
І щоб риби наловити,
Мушу я сама в морози
Прорубати ополонку
І сама сушити сіті.
Посоромся, Єнадізі,
Раз хоч викрути як слід їх,
Бо вони намокли, змерзлись!"
Неохоче та спокійно
Квазінд з попелу підвівся,
Мовчки вийшов із вігваму,
Скинув з жерді мерзлі сіті,
Що сушились над порогом,
Стиснув їх, як жмут соломи,
І зламав, як жмут соломи.
Він не міг не поламати,
Бо ховав безмірну силу.
"Сину! — раз озвався батько,—
А збирайсь на полювання!
Сагайдак і стріли завжди
Ти ламаєш, як солому,
Так приносити хоч здобич
Мені будеш з полювання!"
По глибокому міжгір'ю,
Вдовж струмка вони спускались
По слідах бізонів, ланей,
Що відбилися на мулі,
І з препоною зустрілись.
Повалились сосни, впали
Вдовж і впоперек дороги,
Перехід собою вкрили.
"Ну,— сказав старий,— вертатись
Доведеться: тут не злізеш,
Ні байбак, ні жвава білка
Тут нізащо не пролізуть".
І, сказавши, вийняв люльку,
Запалив і сів в задумі,
І не встиг сховати люльки,
Як була дорога чиста.
Всі дерева із дороги
Квазінд кидав на всі боки,
Розкидав, як стріли, сосни,
Як списи, він кедри кидав.
"Квазінд! — граючись в долині,
Парубки озвались збоку.—
Що ж ти витрішки купуєш,
Обпираючись на скелю,
А виходь лишень боротись,
З пращі кидати каміння!"
Не сказав нічого Квазінд,
Він занадто був лінивий,
Тільки встав і, повернувшись,
Обхопив рукцми скелю,
Із землі її він вирвав,
Розгойдав над головою
І закинув прямо в річку.
Аж в Поветін кинув скелю,
Так вона там і лишилась.
Раз по пінявому вирі,
Розлютованій Поветін,
З товариством нісся Квазінд
І царя бобрів — Аміка —
Вгледів він в кипучих хвилях.
Вибивавсь бобер із сили
І боровся з течією.
І, не думаючи довго,
Квазінд мовчки кинувсь в річку
І пропав у чорториї.
На глибинах, між камінням,
Де киплять у шумі хвилі,
За бобром ганявся Квазінд
І пробув в воді так довго,
Що усі казати стали:
"Ну, тепер уже наш Квазінд
Більш не вернеться ніколи!"
Але виплив, виплив Квазінд!
На плечі його блискучім
Цар бобрів убитий висів,
І вода збігала з його.
Отакі у Гаявати
Два великих вірних друга.
Довго жив він з ними в згоді,
Говорив, і радивсь з ними,
І багато передумав
Дум про щастя всіх народів.
VII
ЧОВЕН ГАЯВАТИ
"Дай кори мені, Березо,
Кори жовтої, Березо,
Ти, що стала біля річки
І красуєшся в долині.
Я зв'яжу легку пірогу,
Човна я зроблю для себе,
По воді пливти він, буде,
Наче жовтий лист осінній,
Наче жовтая лілея.
Скинь свій білий плащ, Березо,
Скинь своє убрання біле,
Швидко красне літо прийде,
Палко сонце світить в небі,
І плаща тобі не треба".
Так в лісах густих, зелених
Над швидкою Такваміно
Говорив мій Гаявата,—
В час, коли пташки співали,
Вихваляли Місяць Листя.
І ясне весняне сонце
Говорило: "Ось я — Гізіс,
Я, великий Гізіс-Сонце!"
До коріння затремтіла,
Затрусилася Береза
І, скоряючись, сказала:
"Скинь плаща, о Гаявато!"
І обвів ножем Березі
Білу кору Гаявата
Під гілками над корінням —
Бризнув струмінь соку з неї.
І по стовбуру донизу
Потім кору він розрізав,
І, клинком їьпіднявши,
Обережно зняв з Берези.
"Кедре! Дай гілок зелених,
Дай сучків міцних для мене,
Поможи мені зробити
Човна доброго, міцного!"
На верхів'ї Кедра листя
Застогнало, зашуміло
І зважалося боротись,
Та, схиляючись, сказав він:
"На, рубай, о Гаявато!"
І, зрубавши віти Кедра,
Він зв'язав для човна раму,
Як два лука, він зігнув їх,
Як два лука, він зв'язав їх.
"Дай, о Темраку, коріння,
Дай мені свого коріння,
Я зв'яжу свою пірогу.
Так зв'яжу її корінням,
Щоб води не пропускала,
Не набралася водою".
І до кореня затрясся,
Затремтів від жаху Темрак.
Та, схиляючись додолу,
Тяжко, глибоко зітхнув він:
"Всі візьми, о Гаявато!"
Вирвав він з землі коріння,
Волокно із його витяг,
Міцно зшив з Берези кору,
Приладнав до неї раму.
"Дай смоли мені, Ялино!
Дай смоли мені і соку,
Засмолю я ними човна,
Щоб води не пропустив він,
Не набрався він водою".
Як шумить пісок бережний,
Так Ялина зашуміла,
І в своїм убранні чорнім
Застогнала тихо-тихо,
І крізь сльози одказала:
"На, бери, о Гаявато!"
І набрав він сліз Ялини,
І набрав смоли із неї,
Позамазував щілини,
Захистив від хвиль пірогу.
"Дай мені колючих голок,
Всі віддай мені, їжачку,
І повішу я намисто,
Двома зорями оздоблю
Груди пишної піроги".
Із дупла їжак сердитий
Глянув сонними очима
І, немов блискучі стріли,
Голки викинув на землю.
І сказав їжак понуро:
"Позбирай їх, Гаявато!"
Позбирав він голки-стріли:
Соком ягід і коріння,
Синім, жовтим і червоним,
Потім їх пофарбував він,—
І пірогу оперезав
Дорогий блискучий пояс,
А на грудях у красуні
Засвітились, загорілись
Дві зорі ясні, яскраві.
Так пірога збудувалась
Понад річкою в долині,
В гущині лісів зелених.
І життя лісів було в ній,
Всі їх тайни, всі їх чари:
Гнучкість темної Модрини,
Легкість білої Берези
І сучків кедрових міцність.
На воді ж вона гойдалась,
Наче жовтий лист осінній,
Наче жовтая лілея.
Весел мудрий Гаявата
Не робив, бо замість весел
Вже були у його думи,
А бажання направляли
Серед хвиль його пірогу.
І вона плила, слухняна.
Тихо, швидко, на всі боки,
Як хотілось Гаяваті.
Раз він Квазінда покликав:
"Гей, а де ти, добрий друже?
Поможи очистить річку
Від піску та від коріння!"
Швидко Квазінд плигнув в річку,
Наче видра, плигнув в річку,
Як бобер, почав ховатись,
Опускаючись по пояс
То по саму шию в воду.
Поринав, кричав і кидав
Із води бруски на берег,
Викидав пісок руками,
А ногами мул і трави.
І поплив мій Гаявата
Вниз по річці Такваміно,
По бурхливих білих хвилях,
Через мілини і вири
Вслід за Квазіндом могучим.
І, пропливши вниз і вгору,
Побували скрізь на річці,
Де лежать дерева мертві,
Острови пісків, коріння,
І розчистили дорогу,
Рівну, вільну і безпечну,
Від початків у міжгір'ях
Аж до самих вод Поветін,
До затоки Такваміно.
VIII
ГАЯВАТА І МІШЕ-НАМА
По затоці Гітчі-Гюмі,
По ясних, спокійних водах
На березовій пірозі
Плив відважний Гаявата.
Він скрутив кедрову кору
І зробив із неї вудку,
Щоб піймати Міше-Наму.
У воді, в прозорих хвилях,
Під пірогою легкою
Пробігали швидко риби.
Ясно бачив Гаявата,
Як блищав і грався Сава,
Наче злотний промінь сонця,
Як над білим дном піщаним
Шогаші повзе ліниво,
Павуком повзе ліниво.
В човен з вудкою із кедра
Сів відважніш Гаявата,
І, як гілочки цикути,
Колихав вітрець поволі
Над чолом у Гаявати
Кольорові пишні пера.
Тут же, спереду на човні,
Посадив він Аджидомо,
І, немов травичку ніжну,
Роздимав вітрець на білці
її хутречко маленьке.
На піщанім дні на білім
Ліг, дрімає Міше-Нама,
Розкриває зябра тихо,
Тихо плавцями поводить
І хвостом пісок шпурляє.
В бойовій блискучій зброї,—
Під щитами костяними
На широкім лобі, плечах,
В бойових розкішних барвах —
В синіх, жовтих і рожевих —
Він лежить на дні піщанім.
І над ним спинився мовчки,
Став із вудкою, чатує
На пірозі Гаявата.
"Встань, візьми мою принаду,—
Крикнув в воду Гаявата,—
Встань зо дна, о Міше-Намо,
До мого наблизься човна,
І побачимо — хто дужчий!"
І закинув він на воду
Свою вудочку кедрову.
Довго відповіді ждав він,
Довго ждав її даремно
І кричав йому все дужче:
"Царю риб! Візьми ж поживок!"
Але той мовчав уперто,
Тихо плавцями поводив
І дививсь спокійно вгору
На пірогу Гаявати.
Довго слухав без уваги
Його голос нетерплячий
І до щуки — Маскенози —
Він озвавсь нарешті згорда:
"Скористайся, з'їж поживок,
Обірви у блазня вудку!"
В дужих пальцях Гаявати
Враз зігнулось і схилилось
В воду вудлище кедрове,
І щасливий Гаявата
Так сіпнув до себе вудку,
Що підвівсь угору човен.
Мов Берези білий стовбур,
З Аджидомо на верхів'ї.
Та коли понад водою,
Наближаючись, забилась,
Затремтіла Маскеноза,
Гаявата так розгнівавсь,
Що на всю затоку крикнув,
Закричав їй: "Іза! Іза!
Сором, сором, Маскенозо!
І ти зважилась дурити,
Удавати з себе Наму?!"
Засоромилась, пірнула
І на дно вернулась щука,
А могучий Міше-Нама
Знов озвавсь до Угодвоша:
"Угодвошу! Місяць-рибо!
Скористайся, з'їж поживок,
Обірви у блазня вудку!"
Наче місяць повновидий,
Заблищав і захитався
Угодвош важкий, незграбний
І, схопивши вудку, з нею
Так скажено завертівся,
Що вгорі заколихалась,
Завертілася пірога
І розбіглись з плеском хвилі,
І пішли по всій затоці.
А на березі далекім,
На пісках сріблясто-білих
Закивали, зашуміли
Очерет і довгий півник.
А як вгледів Гаявата
Понад синьою водою
Біле коло Угодвоша,
Крикнув голосно до його:
"Іза! Сором, Угодвошу!
І ти зважився дурити,
Удавати з себе Наму?!"
Наче місяць повновидий,
Загойдавсь і вниз сховався
Угодвош прозоро-білий.
А могучий Нама знову
Нетерплячий голос чує,
Чує виклик, що лунає
На усе Велике Море.
Сам тоді він з дна підвівся,
Весь тремтить від люті, гніву,
І гримить на йому зброя.
Швидко плигнув він до човна,
Швидко вискочив всім тілом
На блискучу срібну воду
І, розкривши чорну пащу,
Проковтнув в одну хвилину
Гаявату і пірогу.
Як брусок по водоспаду,
По страшних, бурхливих хвилях,
Як в печеру, впала в пащу
Гаяватина пірога.
Та, прокинувшись неначе,
Безнадійно озирнувшись,
Враз натрапив Гаявата
На велике серце Нами:
Тяжко билось серце Нами
І тремтіло серед ночі.
І здавив рукою гнівно
Дуже серце Гаявата,
Так здавив, що Міше-Нама
Затремтів увесь, забився,
Скаламутив воду чисту
І знемігся враз від муки,
Від страшного болю в серці.
Швидко поперек свій човен
Тут поставив Гаявата,
Щоб із черева як-небудь
В хвилюванні і турботі
Не упасти і не згинуть.
Поруч білка — Аджидомо
Жваво бігала, кричала,
Помагала Гаяваті
І боролася відважно.
І сказав їй Гаявата:
"Мій товаришу маленький!
Ти завзято працювала!
Так прийми ж мою подяку,
Вірний друже Аджидомо,
І ім'я те, що сказав я...
Сим ім'ям тебе вже вічно
Називатимуть всі діти".
І забився знову Нама,
Затремтів, захріп в конанні
І замовк, затих...— і хвилі
Понесли його спокійно.
А коли під трупом Нами
Зашарудів рум бережний,
Зрозумів мій Гаявата,
Що лежить на побережжі
Уже мертвий Міше-Нама.
І почув він над собою
Якийсь шум, сполох і крики,
Лопотіння крил пташиних,
І угледів смужку світла,
Що крізь ребра Міше-Нами
Ледве-ледве пробивалась.
1 Пісок.
І Кайошк — чайок крикливих
Що блискучими очима
Приглядалися до його
І казали між собою:
"О, се брат наш, Гаявата!"
І, зрадівши, Гаявата
Крикнув їм, як із печери:
"О Кайошк! Брати і сестри,
Вірні друзі Гаявати!
О Кайошк! Чайки крилаті!
Переміг я Міше-Наму,—
Поможіть же мені вийти
На світ білий із неволі,
Швидше клюйте, розривайте
Бік широкий Міше-Нами.
І довіку з сього часу
Величатимуть вас люде
Тим ім'ям, що вас назвав я".
І чайок весела зграя
Заходилась біля Нами,
Заходилася клювати,
Розривати біле тіло,—
І із черева-печери,
Із могили під водою
Встав і вийшов Гаявата.
Біля рідного вігваму
Опинився Гаявата,
Зараз викликав Нокоміс,
Щоб стара пішла на берег,
Подивилася на Наму:
Мертвий він лежав, спокійний
І його чайки клювали.
"Переміг я Міше-Наму!
Я убив його! — сказав він.—
Ось над ним чайки вже в'ються,
То мої, Нокоміс, друзі!
Ти не руш їх, не розгонюй,
Бо вони мені дорогу
Показали із печери.
Хай вони добенкетують,
Хай наповнять свої вола,
А як ввечері, наївшись,
Полетять вони на гнізда,
Принеси миски для жиру,
Заготуй його на зиму".
І просиділа Нокоміс
Аж до вечора над морем*
Ось і місяць — сонце ночі —
Загорівся над водою,
Ось уже й чайки крикливі,
Повечерявши, знялися,
Полетіли до далеких
Островів на Гітчі-Гюмі,
І крізь заграву червону
Довго їх мигтіли крила.
Спав спокійно Гаявата,
А Нокоміс терпеливо
За роботою сиділа,
В сяйві місяця сиділа
До зорі, аж доки стало
Червоніти синє небо.
А як сонце заступило
Білий місяць,— знов з далеких
Островів на Гітчі-Гюмі
Повернулась біла зграя
І на Міше-Наму впала.
Три доби отак по черзі
З трудівницею Нокоміс
З Нами жир чайки зривали.
А коли крізь голі ребра
Плюскотіти стали хвилі,
Понеслись чайки і зникли,
І одні кістки лишились
Над Великим Гітчі-Гюмі.
IX
ГАЯВАТА І ПЕРЛИСТЕ ПЕРО
Там, де ллється Гітчі-Гюмі,
Де шумить Велике Море,
Стала там стара Нокоміс
І до хмар на захід сонця,
До вечірніх, пурпурових,
Простягла сердито руку.
Гнівно сонце опускалось
І палило за собою
Небо полум'ям червоним,
Як степи отаман палить,
Коли ворог настигає.
Нагло місяць, сонце ночі,
Вилітає із-за хмари
І вдогін за ним женеться
По слідах його кривавих
В дикім полум'ї пожежі.
І на захід сонця руку
Простягаючи, Нокоміс
Говорила Гаяваті:
"Там живе ворожбит лютий,
Меджисогвон — Дух Багатства,
Той, кого Пером Перлистим
Називають всі народи;
Там до заходу самого
Смоляні озера ллються,
Там гадюки в трясовинах,
Як огонь, червоні в'ються,
Змії люті се— Кінебік!
Охоронці, вірні слуги
Відьмака і душогуба.
Він се вбив лукаво батька,
Коли з місяця на землю
Той спустивсь мене шукати
І розшукував усюди.
Се ворожий Меджисогвон
Посилає нам хвороби,
Посилає лихоманки,
Білим дихає туманом
І смертельним паруванням
Трясовин гнилих і вогких.
Лук візьми свій, Гаявато!
Гострих стріл візьми з собою.
Томагаук — Поггевогон,
Рукавиці — Мінджикевон,
І березову пірогу.
Жовтим жиром Міше-Нами
Боки їй намаж, щоб легше
Поплила вона по багнах;
І убий ти душогуба,
Злого ворога Нокоміс,
Злого ворога народу!"
І озброївсь, і зібрався
У дорогу Гаявата,
Зсунув він пірогу в воду
І, поплескавши рукою,
Проказав: "Вперед, пірого,
Друже вірний і коханий,
На озера чорні плиньмо!
До вогняних змій — Кінебік!"
Вдалечінь летить пірога,
І лунає над водою
Грізно пісня Гаявати.
А над ним Кіню могучий,
Бойовий орел могучий,
Ватаг птахів, з диким криком
Попід хмарами кружляє.
Швидко він і змій угледів,
Велетенських змій — Кінебік,
Що лежали на болоті,
Гнулись, корчились, ряхтіли,
В злотні овиди1 звивались
І, підводячись, повітря
1 — Ободи.
Гріли полум'ям-диханням,
Щоб ніхто іти не зваживсь
В Меджисогвона оселю.
Та відважний Гаявата
Прогримів до їх сердито:
"Геть з дороги, о Кінебік!
Геть з дороги Гаявати!"
А вони в зневазі лютій
Одказали Гаяваті:
"Відступися, Шогодайя!
Геть додому, до Нокоміс!"
І тоді підводе вгору
Гнівно лука Гаявата,
З пліч скидає гострі стріли
І стріляти починає.
Кожний звук стріли міцної —
Крик конання, стогін смерті,
Кожний свист стріли дзвінкої
Пісня смерті, перемоги!
У воді кривавій тяжко
Мертві змії колихались,
Гаявата ж поміж ними
Плив, кричав своїй пірозі:
"О, вперед, моя пірого,
Далі, далі, на озера!"
Потім взяв він жиру Нами
І помазав густо жиром
Боки човна, щоб плилося
Йому легше по болотах.
І до світу він самотньо
Плив по сонних водах моря,
По воді, густій і чорній,
Вкритій сизою корою
Із лілей гнилого листу,
Із гнилого очерету.
І похмуро, сонно, мертво
Перед ним вода блищала
В сяйві місяця блідого,
В сяйві вогників маленьких,
Що засвічують на багнах
Душі мертвих в час таємний,
В час журливий, в тихі ночі.
Сяйва місяця блідого
Напилось повітря тихе;
Навкруги лежали чорні
Тіні ночі по болотах,
А москіти Гаяваті
Бойову співали пісню;
Світляки крутились, грались,
Щоб його з дороги збити.
І в густій воді Дагінда
Підвелась, заворушилась,
Тихо жовтими очима
Подивилась на пірогу,
Заридала і пропала.
І рознісся в ту хвилину
Стоголосий свист навколо,
І Шух-шух-га десь далеко
З побережжя, з очерету
Прокричала довгим криком,
Що прибув нарешті лицар.
Так по сонних водах моря
Плив на Захід Гаявата,
Плив всю ніч, аж доки місяць
Повновидий не сховався,
А коли пригріло сонце,
Припекло промінням плечі,
Вгледів він перед собою
На шпилі Вігвам Перлистий,
Меджисогвона господу.
Знов тоді своїй пірозі
Він сказав: "Вперед, пірого!"
І крізь півники, лілеї
Урочисто, переможно
Понеслась вона по морю.
І на берег Гаявата
Вийшов, ніг не замочивши.
Зараз взяв він лук свій вірний,
Закріпив в піску, коліном
Посередині притиснув
І тугою тятивою
Запустив стрілу співучу,
Запустив в Вігвам Перлистий,
Мов послав гінця з листами,
З гордим викликом боротись:
"Ну, виходь на бій кривавий,
Гаявата вже чекає!"
Швидко вийшов Меджисогвон
Із Перлистого Вігваму,
Швидко вийшов він, могучий,
І високий, і плечистий,
Мовчазний, страшний, похмурий,
З голови до ніг у зброї,
І оздобами покритий,
В фарбах жовтих і червоних,
Наче ранок на світанні,
А на ньому мають пера
З крил широких, крил орлячих.
"А! Неначе...