І така зачарована тиша стояла навколо, — тільки одні солов'ї гриміли із кінця в кінець парку, — так солодко пахло і ялинами і жасмином, кущі якого звідусіль обступали дім, і таке велике – чиєсь чуже, давнє – щастя примарилось Миті у всьому цьому і так страшно виразно раптом уявилась йому на старому ветхому балконі, серед кущів жасмину, Катя в образі його молодої дружини, що він сам відчув, як смертельна блідість стягує його лице, і твердо сказав вголос, на всю алею:
— Якщо за тиждень не буде листа, — застрелюсь!
XVII
Другого дня він встав дуже пізно. По обіді він сидів на балконі, тримав на колінах книгу, дивився на сторінки, вкриті друком, і тупо думав: "Їхати чи ні на пошту?"
Було спекотно, білі метелики парами звивалися один за одним над гарячою травою, над бересклетом, що виблискував як скло. Він слідкував за метеликами і знову запитував себе: "Їхати чи відразу обірвати ці ганебні поїздки?"
З-під гори, у воротях, з'явився староста верхи на жеребці. Староста глянув на балкон і поїхав прямо до нього. Під'їхавши, він зупинив коня і сказав:
— Доброго ранку! Все читаєте?
І, посміхнувшись, озирнувся довкола.
— Мамаша сплять? – спитав він неголосно.
— Думаю, що спить, — відповів Митя. – А що?
Староста помовчав і раптом серйозно сказав:
— Що ж, паничу, книжка це добре, та на все треба знати час. Чом же ви монахом живете? Чи мало баб, дівок?
Митя не озвався і опустив очі у книгу.
— Ти де був? – спитав він, не дивлячись.
— Був на пошті, — сказав староста. – І, звичайно, листів ніяких там немає, крім одної газетки.
— Чому ж "звичайно"?
— Тому, що, значить, ще пишуть, не дописали, — відповів староста грубо й глузливо, ображений тим, що Митя не підтримав його розмови. – Ось візьміть, будь ласка, — сказав він, віддаючи Миті газету, і рушив геть.
"Застрелюсь!" — подумав Митя твердо, дивлячись у книгу і нічого не бачачи.
XVIII
Митя і сам не міг не розуміти, що неможливо уявити собі нічого більш дикого, як це: застрелитися, розтрощити собі череп, відразу обірвати биття міцного молодого серця, обірвати думку й почуття, оглухнути, осліпнути, зникнути з того невимовно прекрасного світу, який тільки тепер вперше весь відкрився перед ним, миттєво і навіки позбутися будь-якої участі в тому самому житті, де Катя і початок літа, де небо, хмари, сонце, теплий вітер, хліба в полях, села, дівки, мама, садиба, Аня, Костя, вірші в старих журналах, а десь там – Севастополь, Байдарські ворота, лілові спекотні гори в соснових і букових лісах, сліпуче біле шосе, сади Лівадії й Алупки, розпечений пісок біля сяючого моря, засмаглі діти, засмаглі купальниці – і знову Катя, в білій сукні, під білою парасолькою, яка сидить на гальці біля самісіньких хвиль, що засліплюють своїм блиском і викликають посмішку безпричинного щастя…
Він це розумів, та що ж було робити? Як і куди вирватися з того зачарованого кола, де було тим болючіше, тим нестерпніше, чим було краще? Саме це і не можливо було витримати – те щастя, яким пригнічував його світ і якому бракувало чогось найпотрібнішого.
От він прокидався вранці, і перше, що било йому в очі, було радісне сонце, перше, що він чув, був радісний, знайомий з дитинства дзвін сільської церкви – там, за росистим, повним тіні і блиску, птахів і квітів садом; радісні, милі були навіть жовтенькі шпалери на стінах, усе ті ж, що жовтіли і в його дитинстві. Але відразу ж, захватом і жахом, всю душу пронизувала думка: Катя! Ранкове сонце виблискувало її молодістю, свіжістю саду була її свіжість, все те веселе, грайливе, що було в церковному передзвоні, також грало красою, витонченістю її образу, дідівські шпалери вимагали, щоб вона розділила з Митею всю ту рідну сільську старовину, те життя, яким жили і вмирали, тут, у цій садибі, в цьому домі, його батьки і діди. І Митя відкидав геть ковдру, зіскакував з ліжка у одній сорочці, з розщепленим коміром, довгоногий, худий, та все ж міцний, молодий, теплий зі сну, швидко висував ящик письмового столу, хапав заповітну фотографічну карточку і ціпенів, жадібно і запитально дивлячись на неї. Вся чарівність, вся грація, все те незбагненне, привабливе, що є у дівочому, у жіночому, все було в цій трішки зміїній голівці, в її зачісці, в її ледь задирливому і разом з тим цнотливому погляді! Але загадково і з непохитним веселим мовчанням сяяв цей погляд – і де було взяти сили витримати його, такий близький і такий далекий, а тепер, можливо, навіть і навіки чужий, що відкрив таке невимовне щастя жити і так безсоромно і страшно обдурив?
Того вечора, коли він їхав з пошти через Шаховське, через цю старовинну порожню садибу з чорною ялиновою алеєю, він дуже точно висловив своїм несподіваним навіть для самого себе вигуком ту крайню знемогу, якої він досягнув. Стоячи під вікном пошти, дивлячись із сідла, як поштар даремно риється в купі газет і листів, він почув позад себе шум поїзду, що підходив до станції, і цей шум і запах паровозного диму приголомшили його щасливим спогадом про Курський вокзал і взагалі про Москву. Їдучи селом з пошти, в кожній дівці невеликого зросту, що йшла попереду, у русі її стегон він злякано впізнавав щось Катине. В полі він зустрів чиюсь трійку, — в тарантасі, який хутко мчала вона, промайнули два капелюшки, один дівочий, і він мало не скрикнув: "Катя!" Білі квіти на межі миттєво поєднувалися з думкою про її білі рукавички, сині ведмежі вушка – з кольором її вуалі… А коли він на заході сонця в'їжджав у Шаховське, сухий і солодкий запах ялин і розкішний запах жасмину дали йому таке гостре відчуття літа і чийогось старовинного життя у цій багатій і прекрасній садибі, що, поглянувши на червоно-золоте світло в алеї, на дім, що стояв у її глибині, у вечірній тіні, він раптом побачив Катю, яка сходила, у всьому розквіті жіночої чарівності, з балкону в сад, майже так само виразно, як бачив дім і жасмин. Вже давно він втратив життєву уяву про неї, і вже з'являлась вона йому з кожним днем все більш незвичною, перетвореною – в цей же вечір її перетворення досягло такої сили, такої торжествуючої переможності, що Митя жахнувся ще більше, аніж того полудня, коли раптово закувала над ним зозуля.
XIX
І він припинив їздити на пошту, примусив себе обірвати ці поїздки відчайдушним, крайнім зусиллям волі. Перестав і сам писати. Адже все вже було випробуване, все написане: і палкі запевнення у своїй любові, такій, якої ще не бувало на землі, і принизливі моління про її любов чи хоча б про "дружбу", і безсовісні вигадки, що він хворий, що він пише, лежачи у постелі, — з метою викликати до себе хоч би жалість, хоч яку-небудь увагу, — і навіть загрозливі натяки на те, що йому лишається, здається, одне: звільнити Катю і своїх "більш щасливих суперників" від своєї присутності на землі. І, переставши писати і домагатися відповіді, усіма силами примушуючи себе не чекати нічого ( а все-таки потайки надіючись, що лист прийде саме тоді, коли або обдуриш долю, дуже добре прикинувшись байдужим, або коли справді доб'єшся байдужості), всіляко намагаючись не думати про Катю, всіляко шукаючи порятунку від неї, він знову став читати що трапиться під руку, їздити зі старостою по господарським справам в сусідні села і подумки без упину торочити собі: "Все одно, хай буде що буде!"
І от якось повертались вони зі старостою з хутора, їхали на бігунках і, як завжди, хутко. Обидва сиділи верхи, староста попереду, — він правив, — а Митя позаду, обидва підскакували від поштовхів, особливо Митя, який міцно тримався за подушку і дивився то в червону потилицю старости, то на поля, що стрибали перед очима. Під'їжджаючи до дому, староста відпустив віжки, поїхав кроком, став крутити цигарку і, усміхаючись у розгорнутий кисет, сказав:
— Ось ви тоді, паничу, образились на мене, а даремно. Хіба я не правду вам казав? Книжка добра, чому й не почитати на дозвіллі, та ж вона не втече, на все треба знати час.
Митя зашарівся і несподівано для самого себе відповів з вдаваною простотою і ніяковою усмішкою:
— Та щось нікого немає на прикметі…
— Як так? – сказав староста. – Стільки баб, дівок!
— Дівки тільки манять, — стверджував Митя, намагаючись говорити в тон зі старостою. – На дівок надії мало.
— Не манять, а поводження ви не знаєте, — сказав староста вже повчально. – І знову ж – скупитесь. А суха ложка рот дере.
— Я б не став скупитися, коли б діло було путнє і надійне, — відповів раптом Митя безсоромно.
— А не станете, то все і буде якнайкраще, — сказав староста, закурюючи, і продовжуючи нібито дещо ображено: — Мені не карбованець, не дарунок ваш дорогий, а мені хочеться задоволення вам зробити. Гляну, гляну: нудьгує панич! Ні, думаю, цього діла не можна так полишити. Я своїх господарів завжди беру в розрахунок. Я от у вас другий рік живу, а ні від вас, ні від пані, слава богу, поганого слова не чув. Іншим, приміром, навіщо панська скотина? Сита – добре, ні – чорт з нею. А в мене такого нема. Мені скотина дорожча за все. Я і хлопцям кажу: мені як хочете, а щоб у мене скотина була сита!
Митя вже став думати, що староста хмільний, та староста раптом відкинув ображено-задушевний тон і сказав, запитально поглянувши на Митю через плече:
— Та ось чим погана Альонка? Жіночка ядуча, молоденька, чоловік на шахтах… Тільки і їй, звичайно, треба якусь дурничку сунути. Ну, витратите, скажімо, на все про все п'ятірку. Карбованець, скажімо, їй на частування, два – на руки. Ну, мені на тютюнець скільки-небудь…
— За цим діло не стане, — відповів Митя, знову проти волі. – Тільки про яку Альонку ти говориш?
— Зрозуміло, про лісникову, — сказав староста. – Та чи ви її не знаєте? – Невістка нового лісника. Ви її, думаю, минулої неділі в церкві бачили… Я тоді ж прямо подумав: от би нашому паничу якраз! Всього другий рік заміжня, ходить чисто…
— Ну і що ж, — відповів Митя, усміхаючись, — ну от і влаштуй.
— Тоді я, значить, буду старатися, — сказав староста, беручись за віжки. – Я, значить, днями спитаю її. А ви й самі поки що не дрімайте. Завтра вона у нас із дівками вал у саду підправляти буде, от ви і приходьте в сад… А книжка ця ніколи не втече, в Москві ще начитаєтесь…
Він хльоснув коня, і дрожки знову затряслись і застрибали. Митя міцно тримався за подушку і, намагаючись не дивитись на червону товсту шию старости, дивився вдалину, через дерева свого саду і лозини села, що лежало на схилі до річки, до річкових лук.