"Мій коханий, мій єдиний!" — читав і перечитував він – і земля пливла у нього під ногами від цих звертань. Він підняв очі: над садом урочисто і радісно сяяло небо, навкруги сяяв сад своєю сніжною білизною, соловейко, вже відчуваючи передвечірній холодок, чітко і сильно, з усією пристрастю солов'їного самозабуття, тьохкав у свіжій зелені дальніх кущів – і кров відлила від його обличчя, мурашки побігли по волоссю…
Додому він ішов повільно – чаша його любові була повна до краю. І так само обережно носив він її в собі і наступні дні, тихо, щасливо чекаючи нового листа.
XIII
Сад різноманітно вбирався. Величезний старий клен, що височів над всією південною частиною саду, видний звідусіль, став ще більшим і виднішим, — одягнувся свіжою густою зеленню.
Вища і видніша стала й головна алея, на яку Митя постійно дивився із своїх вікон: верхівки її старих лип, які теж вкрилися, хоч ще прозоро, узором юного листу, піднялись і простягнулися над садом світло-зеленою грядою.
А нижче клена, нижче алеї лежало щось суцільне кучерявого, духмяного молочного кольору.
І все це: велична і пишна верхівка клена, світло-зелена гряда алеї, підвінечна білизна яблунь, груш, черемхи, сонце, синява неба і все те, що розросталось в низах саду, у вибалку, вздовж бічних алей і доріжок і під фундаментом південної стіни будинку, — кущі бузку, акації і смородини, лопухи, кропива, полин, — усе вражало своєю густотою, свіжістю і новизною.
На чистому зеленому дворі стало ніби тісніше від рослинності, що насувалася звідусіль, будинок став ніби меншим і красивішим. Він неначе чекав гостей – цілими днями були відкриті і двері і вікна у всіх кімнатах: в білій залі, у синій старомодній вітальні, в маленькій диванній, теж синій і увішаній овальними мініатюрами, і в сонячній бібліотеці, великій і порожній кутній кімнаті зі старими іконами в передньому куті і низькими книжковими шафами із ясена вздовж стін. І всюди у кімнати святково дивились, наблизившись до будинку, різноманітно зелені, то світлі, то темні, дерева з яскравою синявою поміж гілками.
Але листа не було. Митя знав нездатність Каті до листів і те, як важко їй завжди зібратися сісти за письмовий стіл, знайти перо, папір, конверт, купити марку… Та розумні міркування знову стали погано допомагати. Щасливе, навіть горде переконання, з яким він декілька днів чекав другого листа, зникло, — він нидів і тривожився все сильніше. Адже за таким листом, як перший, відразу повинне було надійти щось ще більш радісне і прекрасне. Але Катя мовчала.
Він рідше став ходити у село, їздити в поле. Він сидів у бібліотеці, перегортав журнали, що вже десятки років жовтіли і сохнули у шафах. В журналах було багато прекрасних віршів старих поетів, чудесних рядків, що майже завжди говорили про одне, — про те, чим наповнені всі пісні і вірші від початку світу, чим жила тепер і його душа і що незмінно він міг так чи інакше віднести до самого себе, до свого кохання, до Каті. І він цілими годинами сидів у кріслі біля розкритої шафи і мучив себе, читаючи і перечитуючи:
Люди спят, мой друг, пойдем в тенистый сад!
Люди спят, одни лишь звезды к нам глядят…
Усі ці чарівні слова, всі ці заклики були ніби його власними, звернені були тепер ніби тільки до одної, до тої, кого невідступно бачив у всьому і всюди він, Митя, і звучали часом майже грізно:
Над зеркальными водами
Машут лебеди крылами –
И колышется река:
О, приди же! Звезды блещут,
Листья медленно трепещут,
И находят облака…
Він, заплющивши очі, холодіючи, по кілька разів підряд повторював це благання, поклик серця, переповненого любовною силою, що прагнула свого торжества, блаженного вирішення. Потім довго дивився перед собою, слухав глибоке сільське мовчання, що оточувало дім, — і гірко хитав головою. Ні, вона не озивалась, вона безмовно сяяла десь там, в чужому і далекому московському світі! – І знову відливала від серця ніжність – знову росло, розширялося це грізне, зловісне, закличне:
О, приди же! Звезды блещут,
Листья медленно трепещут,
И находят облака…
XIV
Якось, подрімавши після обіду, — обідали в полудень, — Митя вийшов з дому і не поспішаючи пішов у сад. В саду часто працювали дівки, обкопували яблуні. Працювали вони і нині. Митя ішов посидіти біля них, побалакати з ними, — це вже входило у звичку.
День був гарячий, тихий. Він ішов у наскрізній тіні алеї і далеко бачив круг себе кучеряві білосніжні гілки. Особливо сильний, густий був квіт на грушах і суміш цієї білизни і яскравої синяви неба давали фіолетовий відтінок. І груші і яблуні цвіли і осипались, розрита земля під ними була вся всіяна збляклими пелюстками. В теплому повітрі відчувався їх солодкуватий, ніжний запах разом із запахом нагрітого і зіпрілого гною біля скотарні. Іноді набігала хмаринка, синє небо голубіло, і тепле повітря і ці запахи тління робилися ще ніжніші і солодші. І все духмяне тепло цього весняного раю дрімотно і блаженно гуділо від бджіл і джмелів, що зарилися у його медовий кучерявий сніг. І весь час, блаженно нудячись, по-денному, то там, то тут тьохкав то один, то інший соловейко.
Алея закінчувалась вдалині воротами на тік. Ліворуч, у куті садового валу, чорніли ялини. Коло них серед яблунь пістрявіли дві дівки. Митя, як завжди, повернув із середини алеї до них, — нагинаючись, пішов серед низьких і розлогих гілок, що ніжно торкалися його лиця і пахли і медом, і начебто лимоном. І, як завжди, одна із дівок, руда, худа Сонька, тільки-но побачивши його, зареготала і закричала.
— Ой, господар іде! – закричала вона з удаваним переляком і, скочивши із товстого сука груші, на якому вона відпочивала, кинулась до лопати.
Друга дівка, Глашка, навпаки, зробила вигляд, що зовсім не помічає Митю, і, не поспішаючи, міцно ставлячи на залізну лопату ногу в м'якій чуні з чорної повсті, за яку набились білі пелюстки, енергійно врізаючи лопату в землю і перевертаючи відрізаний шматок, голосно заспівала сильним і приємним голосом: "Уж ты сад, ты мой сад, для кого ж ты цветешь!" Це була дівка росла, мужня і завжди серйозна.
Митя підійшов і сів на місце Соньки, на старий грушевий сук, що лежав на розсосі. Сонька зблиснула поглядом на нього і голосно, з вдаваною розв'язністю і веселістю спитала:
— Невже тільки встали? Дивіться, діла не проспіть!
Митя подобався їй, і вона всіляко намагалася це приховати, але не вміла, трималася при ньому незручно, говорила що попало, завжди, однак, натякаючи на щось, неясно здогадуючись, що неуважність, з якою Митя постійно приходив і йшов геть, не проста. Вона мала підозру, що Митя живе з Парашею або, в крайньому разі, домагається цього, вона ревнувала і говорила з ним то ніжно, то різко, дивилась то млосно, даючи зрозуміти свої почуття, то холодно і вороже. І все це надавало Миті дивне задоволення. Листа не було й не було, він тепер не жив, а тільки з дня на день існував в безперервному чеканні, все більше змучуючись цим чеканням і неможливістю ні з ким поділитися таємницею своєї любові і муки, поговорити про Катю, про свої надії на Крим, і тому натяки Соньки на якусь його любов були йому приємні: адже все-таки ці розмови немов би торкались того заповітного, чим мучилася його душа. Хвилювало його і те, що Сонька закохана в нього, а отже, почасти близька йому, що робило її немов би таємною співучасницею любовного життя його душі, навіть давало інколи дивну надію, що у Соньці можна знайти чи то повірницю своїх почуттів, чи то деяку заміну Каті.
Тепер Сонька, сама того не підозрюючи, знову торкнулася його таємниці: "Дивіться, справи не проспіть!" Він подивився навкруг. Суцільна темно-зелена хаща ялин, що стояла перед ним, здавалася від яскравості дня майже чорною, і небо проглядало в її гострих верхівках особливо чудовою синявою. Молода зелень лип, кленів, в'язів, наскрізь світла від сонця, що всюди проникало крізь неї, робила над усім садом легкий радісний навіс, сипала строкатість тіні і яскравих плям на траву, на доріжки, на галявини; гарячий і духмяний квіт, що білів під цим навісом, здавався фарфоровим, сяяв, світився там, де сонце теж проникало крізь нього. Митя, мимоволі усміхаючись, спитав Соньку:
— Яке ж діло я можу проспати? В тому й горе, що ніяких діл у мене немає.
— Мовчіть-бо вже, не божіться, і так повірю! – крикнула Сонька у відповідь весело і грубо, знову надаючи йому задоволення своєю недовірою до відсутності у Миті любовних справ, і раптом закричала, відмахуючись від рудого, з білою кучерявою шерсткою на лобі теляти, яке повільно вийшло з хащі, підійшло до неї ззаду і стало жувати оборку її ситцевої сукні:
— Ох, мара б тебе взяла! От іще синочка бог послав!
— Правда, кажуть, тебе сватають? – сказав Митя, не знаючи, що сказати, та бажаючи продовжити розмову. – Кажуть, двір багатий, парубок красивий, а ти відмовила, батька не слухаєшся…
— Багатий, та дурнуватий, в голові рано смеркається, — завзято відповіла Сонька, дещо втішена. – У мене, може, про іншого думки йдуть…
Серйозна і мовчазна Глашка, не перериваючи роботи, похитала головою:
— Ох, і несеш ти, дівко, і з Дону, і з моря! – неголосно сказала вона. – Ти тут брешеш, що попало, а по селу слава піде…
— Мовчи, не кудахкай! – крикнула Сонька. – Я, може, не ворона, знайдеться оборона!
— А про кого ж іншого в тебе думки йдуть? – спитав Митя.
— Так я і зізналась! – сказала Сонька. – Он у вашого діда-пастуха закохалась. Як побачу, то до п'ят гаряче! Я, не гірше за вас, все на старих конях їжджу, — сказала вона з викликом, натякаючи, вочевидь, на двадцятирічну Парашу, яка на селі вважалася вже старою дівкою. І, раптом кинувши лопату, зі сміливістю, на яку вона буцімто мала деяке право внаслідок своєї таємної закоханості у панича, сіла на землю, витягнула і злегка розсунула ноги в старих грубих чобітках і в шерстяних рябих панчохах і безпомічно зронила руки.
— Ох, нічого не робила, а зморилася! – крикнула вона, сміючись, і пронизливо заспівала:
Сапоги мои худые,
Носки лаковые, —
і знову закричала зі сміхом:
— Ходіть зі мною відпочивати у курінь, я на все згідна!
Цей сміх заразив Митю. Широко і ніяково посміхаючись, він скочив на землю і, підійшовши до Соньки, ліг і поклав їй голову на коліна. Сонька скинула її – він знову поклав, знову думаючи віршами, яких він начитався за останні дні:
Вижу, роза, — счастья сила
Яркий свиток свой раскрыла
И увлажила росой –
Необъятный, непонятный,
Благовонный, благодатный
Мир любви передо мной…
— Не чіпайте мене! – закричала Сонька вже зі щирим переляком, намагаючись підняти і відкинути його голову.