Слабкий мій розум. Я турботу вашу
У книгу серця вніс, щоб повсякчасно
Читать про неї. Йдем до короля.
(Тихо до Банко)
Обдумай все, що відбулося тут,
І потім після роздумів тверезих
Відверто поговоримо про це.
Б а н к о
(Тихо Макбету)
З охотою.
М а к б е т
(Тихо до Банко)
А поки що мовчи. –
Ходімо, друзі!
Ідуть геть.
Сцена четверта
Форрес. Палац.
Сурми. Входять Д у н к а н, М а л ь к о л ь м,
Д о н а л ь б а й н, Л е н о к с і почет.
Д у н к а н
Чи страчено Кавдора? Де ті люди,
Яким була доручена ця справа?
М а л ь к о л ь м
Володаре, вони ще не з'явились;
Та знаю я від очевидця страти,
Що тан зізнався повністю у зраді.
Розкаювався гірко і молив,
Щоб ви його пробачили. Зі смертю
Чекав на зустріч з нею незворушно,
Відкинувши, як забавку нікчемну,
Найвище з благ земних.
Д у н к а н
Не вмію я,
На жаль, думки читати по обличчю.
В його незаперечне благородство
Я вірив сліпо.
Входять М а к б е т, Б а н к о, Р о с с і А н г у с.
Гідний мій кузене!
Гріх чорної невдячності лежить
На совісті моїй. Не наздогнати
Тебе моїм безкрилим нагородам.
Таке здійснив ти, що безсила вдячність
Зрівнятися з безмірністю заслуг.
Плоди її невмілих намагань
Не відповідні до твоїх діянь.
М а к б е т
Обов'язок служити королю –
Це вже неоціненна нагорода.
Належить вам, володаре, від нас,
Своїх синів і вірних слуг престолу,
Приймати різні послуги, а нам –
Робити те, що честі вашій служить.
Д у н к а н
Щасливим будь! Вирощувать почавши,
Доб'юся я, щоб пишно ти розцвів. –
Мій благородний Банко! Ти не менше
Нам послужив, хай буде всім відомо.
Дозволь тебе до серця пригорнуть!
Б а н к о
Коли у ньому визрію, ужинок
Належить вам.
Д у н к а н
Такий щасливий я,
Що надмір почуттів я виливаю
В оцих сльозах. – Сини, брати і тани,
Усі, хто поруч з троном, вам скажу,
Що свій престол заповідаю нині
Малькольму, сину старшому, і титул
Носить він буде принца Кемберленда.
Та не один відзначений він буде:
Неначе зорі. Щоб скріпити дружбу,
Ми до Макбета їдем в Інвернес.
М а к б е т
Відпочивать від служби вам – тягар.
Я мушу сам гінцем туди помчати,
Щоб швидше ощасливити дружину.
Прощайте, мій король.
Д у н к а н
Кавдоре славний!
М а к б е т
(на бік)
Принц Кемберлендський – ось він, той поріг,
Що на шляху, неначе камінь, ліг!
Як подолати? Зорі променисті,
Не викривайте задуми нечисті!
Хай згасне зір, коли його лякає
Те, що рука будь-що зробити має!
(Іде геть.)
Д у н к а н
Мій добрий Банко, він такий відважний,
Що похвала йому – немов бенкет
Для вуст моїх. Рушаймо вслід за тим,
Хто поскакав, щоб гідно нас зустріти.
Який безцінний і надійний друг!
Сурми. Всі ідуть геть.
Сцена п'ята
Інвернес. Замок Макбета.
Входить л е д і М а к б е т, читаючи листа.
Л е д і М а к б е т
"Я зустрів їх у день моєї перемоги і незабаром переконався, що знання їх перевершують людські. Я загорівся бажанням розпитати їх докладніше, та вони перетворились на повітря і розтанули в ньому. Я ще не опам'ятався, як вже з'явились посланці короля поздоровити мене з Кавдорським танством, титулом, яким вітали мене перед тим віщі сестри, що напророкували мені навіть більше словами: "Хай славиться Макбет, король майбутній!" Я вирішив сповістити тобі про це, дорога співучаснице моєї величі, щоб ти не втратила своєї частки ра-дості, не знаючи, яка слава тобі уготована. Закарбуй це в своєму серці, а поки що прощавай".
Гламіс ти, і Кавдор, і станеш тим,
Ким названо в пророцтві. Та боюся –
Ти вихований в дусі милосердя
І найкоротший шлях не обереш.
Ти любиш велич, маєш честолюбство,
Та злості недостатньо у тобі.
Піднятись хочеш високо, та підеш
Пологою дорогою. Лишитись
Ти хочеш чесним, вигравши обманом.
Ти чуєш клич: "Зроби – і все твоє!"
Та страх зробить сильніший за бажання
Не діяти. До мене поспішай!
Я дух твердий вдихну тобі у вуха,
Здолаю перешкоди язиком
На нелегкій дорозі до корони,
Якою доля й сили неземні
Тебе уже вінчали.
Входить слуга.
Ну, що скажеш?
С л у г а
Король до ночі буде тут.
Л е д і М а к б е т
Ти мариш!
З ним твій господар. Він би попередив,
Щоб зустріч я могла підготувать.
С л у г а
Але ж це – правда. Тан уже в дорозі.
Поперед себе він послав гінця.
Той вже прибув, знесилившись настільки,
Що ледве зміг сказати кілька слів.
Л е д і М а к б е т
Займися ним. Приніс він цінну звістку.
Слуга іде геть.
Захрипнув навіть ворон, що прокаркав
Про прибуття безпечного Дункана.
До мене, духи смерті! Поміняйте
Жіночу стать на чоловічу. Влийте
У мене лють, щоб загустіла кров
І жалості дорогу перекрила,
Щоб голосом розкаяння природа
Не похитнула мій жорстокий задум.
Летіть до мене, демони убивства,
Де б злу ви не служили! Припадіть
Жадібно до сосків моїх – смоктати
Не молоко, а смертоносну жовч!
Спустись на землю, безпросвітна ніч,
Закутавши себе пекельним димом,
Щоб ніж не бачив ран, які він зробить,
Щоб небо, вниз поглянувши крізь морок,
Не заволало: "Стій!"
Входить М а к б е т.
Гламісе славний!
Кавдоре гідний! Згодом – наш король!
Була я над безвісним існуванням
Листом твоїм піднесена і нині
Живу майбутнім.
М а к б е т
Радосте моя!
Дункан приїде на ніч.
Л е д і М а к б е т
А коли
Поїде?..
М а к б е т
Завтра вранці.
Л е д і М а к б е т
Хай ніколи
Не буде ранку для такого "завтра"!
Твоє лице, немов жахлива книга.
Її читати легко. Ти повинен,
Щоб обманути, стати як усі:
Надати жестам, поглядам і мові
Ласкавості, постійно виглядати,
Немов невинна квітка, та змією
Між пелюстків сховатися її.
Прийми привітно гостя. Покладись
На мене у тяжких турботах ночі,
Щоб всі наступні ночі, як і дні,
Корону й владу мали ми одні.
М а к б е т
Про це – пізніше.
Л е д і М а к б е т
Видавайся гречним:
Хто хмурий, той здається небезпечним.
А з рештою я впораюсь!
Ідуть геть.
Сцена шоста
Перед замком Макбета.
Сурми і смолоскипи.
Входять Д у н к а н, М а л ь к о л ь м, Д о н а л ь б а й н,
Б а н к о, Л ен о к с, М а к д у ф, Р о с с, А н г у с і почет.
Д у н к а н
Приємне місце вибране для замку.
Повітря ніжить наші почуття –
Таке прозоре.
Б а н к о
Ось і ці стрижі,
Ці серпокрилі мешканці карнизів,
Ручаються присутністю своєю,
Що все тут миром дихає. У замку
Нема кутка чи виступу стіни,
Де б не звили вони висяче житло.
А я помітив: стриж гніздитись любить
Там, де повітря чисте.
Входить л е д і М а к б е т.
Д у н к а н
Господине!
Любов, хоч би й обтяжлива вона,
Ми з вдячністю глибокою сприймаєм.
Тож дякуйте ви богу за труди,
А за турботи – нам.
Л е д і М а к б е т
Турботи наші,
Хоч би було їх двічі вдвоє більше,
Ніщо у порівнянні з тою честю,
Якою нас вшановує монарх,
Ввійшовши в дім. За милості минулі
І за нові ми вічно будем бога
Молить за вас.
Д у н к а н
А де ж Кавдорський тан?
За ним услід скакали ми щодуху,
Щоб наздогнать. Та він – чудовий вершник.
Любов, напевне, шпорила його,
І ми відстали. Мила господине,
Ми – ваші гості.
Л е д і М а к б е т
Ми ж, як ваші слуги,
Себе, своє добро і слуг своїх
Вважаємо надбанням королівським
І доручаєм вам.
Д у н к а н
Дозвольте руку.
Ходімо до господаря. Його
Не обминемо милістю своєю.
Прошу вас, господине.
Ідуть геть.
Сцена сьома
Замок Макбета.
Сурми і смолоскипи.
Проходять через сцену слуги зі стравами
і винами. Потім виходить М а к б е т.
М а к б е т
Коли б кінець і справді став кінцем,
Я покінчив би з ним. Якби злодійство
Сховало всі сліди і безперечно
До успіху вело, одним ударом
Все вирішивши тут – хоча би тут,
На мілині життя у морі часу,
Хто став би думать про життя майбутнє?
Та суд чекає вже на цьому світі.
Урок убивчий падає назад
На голову учителя. Відплата
Підносить невмолимою рукою
Отруту нашу нам же… Королю
Повинен я подвійну охорону
Гарантувать: як родич і підданий
Буть захистом йому і як господар –
Шлях заступити вбивці, а не ніж
Підносити на гостя. А до того ж,
Дункан так м'яко правив, так безгрішно
Тримав себе, що всі його чесноти,
Як ангели господні, затрублять
До помсти за смертельний гріх убивства,
І співчуття, мов голе немовля,
Яке несуть вітри, чи херувим
На скакуні повітряному, людям
Війне, як пил, жахливу звістку в очі
І злива сліз мене зіб'є із ніг.
Не знаю, чим пришпорити рішучість?
В сідло не може скочить честолюбство
І падає на землю.
Входить л е д і М а к б е т.
Що там чути?
Л е д і М а к б е т
Кінчає він вечеряти. Навіщо
Пішов ти?
М а к б е т
Він питав про мене?
Л е д і М а к б е т
Так.
М а к б е т
Облишмо справу цю. Він вшанував
Мене так щиро, що в очах народу
Я огорнувся чистим злотом слави.
У ньому хочу я покрасуватись,
А не скидать його.
Л е д і М а к б е т
Невже була
Твоя надія п'яною, а зараз
Проспалася й дивується, зелена,
Рішучості колишній? Я віднині
Не вірю навіть у твою любов.
Чи ти боїшся в діях буть таким же,
Як у бажаннях? Хочеш володіти
Тим, що в житті вважаєш вищим благом,
Та боягузтво власне визнаєш?
Чи ти, мов кіт з відомого прислів'я,
В якого "хочу" слабше, ніж "не смію"?
М а к б е т
Я смію все, на що людина здатна.
На більше здатен тільки хижий звір.
Л е д і М а к б е т
Який же звір відкрив тобі свій план?
Людиною ти був, коли задумав,
Піднятись вище. А для цього треба
Лише посміти. Випадок зручний
Тобі все не з'являвся. І тепер,
Коли він сам собою надійшов,
Ти відступаєш?! Солодко тримати
Своє маля, приклавши до грудей,
Коли воно всміхається до тебе,
І все ж би я з його беззубих ясен
Безжалісно забрала свій сосок
І голову сама йому розбила,
Коли б тобі я присягнулась так,
Як ти мені.
М а к б е т
А як не вийде?
Л е д і М а к б е т
Вийде!
Лише напни рішучість, як струну, —
І вийде все. Коли Дункан засне, —
Бо він таки стомився у дорозі, —
Двох слуг його я добре підпою
Міцним вином і брагою хмільною,
Щоб пам'ять стала парою, а розум,
Залишений без нагляду її,
На перегінний куб перетворився.
Здолає їх тяжкий свинячий сон,
І їх тіла лежатимуть як трупи.
Тоді із королем роби, що хочеш!
Ми зможемо на п'яних слуг звалить
Усю відповідальність за убивство.
М а к б е т
Синів мені народжуй! Із твого
Безстрашного металу відливати
Потрібно тільки воїнів. Хто зможе
Провину заперечить п'яних слуг,
Якщо їх руки вимажемо кров'ю
І їх кинджали пустимо у хід?
Л е д і М а к б е т
А хто посміє не повірить нам,
Коли ми плач піднімемо над мертвим?
М а к б е т
Я зважився, напружився.