Р о з е н к р а н ц. В тому-то й справа, що ні.
Г а м л е т. Чому ж? Хіба вони стали гіршими?
Р о з е н к р а н ц. Ні, вони грають з колишнім блиском. Та у місті з'явився цілий виводок дітлахів, що ледве вилупились. Вони беруть найвищі ноти і зривають шалені оплески. Зараз вони в моді і так лають старі театри, що навіть військові не наважуються ходити туди, боячись бути висміяними у пресі.
Г а м л е т. Як, ці діти такі страшні? Хто їх утримує? Що їм платять? Це їх покликання, доки не згрубіють їх голоси? А пізніше, коли вони самі стануть акторами звичайних театрів, якщо їм не залишиться іншого вибору, чи не пожалкують вони, що їх примушували глумитися над своїм майбутнім?
Р о з е н к р а н ц. Правду кажучи, було багато галасу з обох боків, і народ не вважає за гріх підбурювати їх до сутичок. Один час за п'єсу нічого не давали, якщо в ній не розправлялись з літературним супротивником.
Г а м л е т. Невже?
Г і л ь д е н с т е р н. О, зіпсовано багато крові!
Г а м л е т. І хлопчаки перемагають?
Р о з е н к р а н ц. Так, принце. Навіть Геркулеса з його ношею.
Г а м л е т. Втім, це й не дивно. Наприклад, зараз мій дядько – данський король; і ті, що ледве говорили з ним, доки жив мій батько, тепер дають по двадцять, сорок, п'ятдесят і по сто дукатів за його зображення на мініатюрі. Чорт візьми, в цьому є щось надприродне, якби тільки філософія могла докопатися!
Г і л ь д е н с т е р н. Ось і актори.
Г а м л е т. Радий вам у Ельсинорі, панове. Ваші руки, друзі. В поняття гостинності входять тактовність і ввічливість. Обміняймося їх знаками, щоб після моєї зустрічі з акторами ви не подумали, що з ними я більш привітний. Ще раз, з приїздом! Але мій дядько-батько і тітка-мати помиляються.
Г і л ь д е н с т е р н. Відносно чого, принце?
Г а м л е т. Я схиблений лише у норд-норд-вест. При південному вітрі я ще відрізню сокола від чаплі.
Входить П о л о н і й.
П о л о н і й. Добридень, панове!
Г а м л е т. Слухайте, Гільденстерне, — і ви також, — на кожне вухо по слухачу. Оце старе немовля, яке ви бачите, ще не вилізло з пелюшок.
Р о з е н к р а н ц. Може, він в них потрапив повторно? Адже сказано: старе – як мале.
Г а м л е т. Пророкую, що і він зі звісткою про акторів. Ось побачите. – Ви маєте рацію, добродію; в понеділок вранці, як ви сказали.
П о л о н і й. Принце, у мене є для вас новини.
Г а м л е т. Принце, у мене є для вас новини. Коли Росцій був актором в Римі…
П о л о н і й. Актори приїхали, принце.
Г а м л е т. Та невже! Ах-ах-ах!
П о л о н і й. Їй-богу, принце!
Г а м л е т. "І кожен їхав на ослі…"
П о л о н і й. Кращі в світі актори на будь-який смак, як наприклад: для трагедій, комедій, хронік, пасторалей, речей пасторально-комічних, історико-пасторальних, трагіко-історичних, трагіко-коміко-історико-пасторальних та для сцен проміжного і непередбаченого виду. Поважність Сенеки і легкість Плавта для них не диво. Для писаних ролей і для експромтів це єдині люди.
П о л о н і й. Яким же був цей скарб, мілорде?
Г а м л е т. А як же:
"Дочку єдину він зростив,
Яку любив без міри".
П о л о н і й(на бік). Все норовить про дочку!
Г а м л е т. Га? Чи не так, старий Ієффаю?
П о л о н і й. Якщо Ієффай – це я, то правильно: є в мене дочка, яку я люблю без міри.
Г а м л е т. Зовсім це не правильно.
П о л о н і й. Що ж тоді правильно, мілорде?
Г а м л е т. А ось що:
"Удари долі –
У божій волі".
І далі самі знаєте:
"Що має бути,
Не відвернути".
Продовження – в першій строфі духовного вірша, тому що, як бачите, ми бу-
демо зараз розважатися.
Входять четверо чи п'ятеро акторів.
— Добридень, панове! Ласкаво просимо. Радий вам усім. Добридень, мої хороші.
— Старий друже! Чи ба, якою бородою завісився, відколи ми з тобою не бачились! Приїхав, прикрившись нею, підсміюватись наді мною в Данії? – Чи вас я бачу, панночко моя? Царице небесна! Та ви на цілий венеціанський каблук злетіли в небо від нашої останньої зустрічі! Сподіваюсь, що голос ваш не фальшивить, як золото, вилучене з обігу. – Ласкаво просимо, панове! Давайте, як французькі сокольничі, налетимо на перше, що нам трапиться. Будь ласка, який-небудь монолог. Покажіть нам взірець вашого мистецтва. Ну! Який-небудь пристрасний монолог.
П е р ш и й а к т о р. Який монолог, ласкавий принце?
Г а м л е т. Пам'ятаю, ти колись читав мені один уривок; цю річ ніколи не ставили або не більше одного разу – п'єса не сподобалась. Для натовпу це був, як кажуть, не в коня корм. Але, як зрозумів я та інші, ще кращі судді, це була чудова п'єса, добре розбита на сцени і написана просто і вміло. Здається, заперечували, що віршам не вистачає гостроти, а мова не достатньо вигадлива, але вважали роботу добротною, з ознаками здоров'я і грунтовності, що приємна і без прикрас. Один монолог із неї я особливо любив: це була розповідь Енея Дідоні, і особливо те місце, де він говорить про убивство Пріама. Якщо ти пам'ятаєш його, почни ось з якого рядка. Чекай, чекай. "Жорстокий Пірр, що наче звір Гірканський…" Ні, щось не так. Але починається з Пірра.
"Жорстокий Пірр, чия душа і зброя
Були іще чорнішими за ніч,
Коли ховались греки у коні,
Тепер зафарбував свій чорний одяг
Рудою кров'ю вбитих ним троянців.
Тепер він з голови до ніг в крові
Чоловіків, жінок, синів і дочок,
Що запеклась на ньому від пожежі,
Яка йому освітлює дорогу
Між мертвих тіл. В кривавому вбранні,
Вогнем і злістю дихаючи, Пірр,
Карбункулами вирячивши очі,
Шука Пріама…"
Продовжуй сам.
П о л о н і й. Їй-богу, добре, принце! Прочитано виразно і з належним почуттям.
П е р ш и й а к т о р
"…Пірр його знаходить.
Насилу меч здіймаючи, Пріам
Від немочі впустив його на землю.
Йому назустріч підбігає Пірр,
З розгону замахнувся на Пріама,
Але цього уже і свист клинка
Збиває з ніг. Та раптом Іліон
З жахливим тріском хилиться додолу
І вбивцю оглушає. Піррів меч
Над головою так і залишився,
Раптово припинивши свій політ.
Хвилину, наче нелюд на картині,
Стоїть без руху непритомний Пірр
Над бідним старцем.
Та, як буває це перед грозою, –
Мовчання в небі, хмари непорушні,
Безвітря, і земля, як смерть, принишкла, –
І звідки не візьмись, раптовий грім
Повітря роздирає… Так і Пірр,
Отямившись, у дикому шаленстві
Іще сильніше помсти зажадав.
Напевне, молот в кузні у Циклопів,
Коли кував для бога Марса лати,
Не плющив так безжалісно залізо,
Як піррів меч скривавлений упав
На бідного Пріама.
Геть, геть, Фортуно! Дайте їй відставку,
Боги безсмертні; колесо розбийте,
Зламайте обід, виламайте спиці
І вісь його, скотивши з-поза хмар,
Закиньте в пекло!"
П о л о н і й. Надто довго.
Г а м л е т. Це пошлють до цирульні разом з вашою бородою. – Продовжуй, будь ласка. Для нього існують лише танці і непристойні анекдоти, від іншого він засинає. Продовжуй. Перейди до Гекуби.
П е р ш и й а к то р
"Та хто б впізнав зневажену царицю?"
Г а м л е т. Зневажену царицю?
П о л о н і й. Гарно! "Зневажену царицю" — це гарно!
П е р ш и й а к т о р
"Босоніж, заливаючи сльозами
Вогонь пожежі, у брудній пов'язці
На голові, що звикла до вінця,
Вона блукала, обмотавши стан,
Весь зморщений, подертим простирадлом.
Побачивши таку страшну наругу,
Як вірити у правоту Фортуни,
Як не проклясти витівки її?
Якби боги із неба подивились,
Як зловтішався із цариці Пірр,
Шматуючи убитого Пріама,
Вони навіки втратили б свій спокій
Із співчуття до бідної Гекуби,
І очі б їх наповнились слізьми".
П о л о н і й. Дивіться, він змінився в обличчі і весь у сльозах! Будь ласка, досить.
Г а м л е т. Добре. Потім доскажеш мені решту. Шановний, прослідкуйте, щоб про акторів попіклувались. Ви чуєте, ввічливіше з ними, оскільки вони – короткий огляд нашого часу. Краще вам після смерті одержати погану епітафію, аніж їх недобрий відгук за життя.
П о л о н і й. Принце, я прийму їх відповідно до заслуг.
Г а м л е т. Чорта з два, люб'язний, значно краще! Якщо з кожним обходи-тися згідно з заслугами, хто уникне батога? Обійдіться з ними в міру вашої великодушності. Чим менше вони заслуговують, тим більше слави вашій доброті. Проведіть їх.
П о л о н і й. Ходімо, добродії.
Г а м л е т. Ідіть за ним, друзі. Завтра у нас вистава.
Полоній і всі актори, крім першого, ідуть геть.
Скажи, старий друже, можете ви зіграти "Вбивство Гонзаго"?
П е р ш и й а к т о р. Так, мілорде.
Г а м л е т. Ми поставимо це завтра ввечері. Скажи, чи можливо, при необхідності, завчити монолог рядків на дванадцять-шістнадцять, який би я написав?
П е р ш и й а к т о р. Так, мілорде.
Г а м л е т. Чудово! Іди за тим добродієм, та дивись не передражнюй його.
Перший актор іде.
Дорогі друзі, попрощаємось до вечора. Радий вас бачити у Ельсинорі.
Р о з е н к р а н ц
Наш добрий принце!
Г а м л е т
Бережи вас бог!
Розенкранц і Гільденстерн ідуть геть.
Усі пішли. Нарешті я один!
О, що я за паскуда, що за раб!
Як дивно, що актор оцей бродячий
У вигаданій пристрасті, у казці,
Так підкорив свою свідомість мрії,
Що сходить кров з його обличчя, очі
Туманять сльози, завмирає голос
І весь він сам у образі чужому
Страждає і живе. А через що?
Через Гекубу! Що йому Гекуба?
Що він Гекубі, щоб ридать за нею?
Що натворив би він, якби у нього
Для помсти відшукалася причина
Така, як в мене? Він залив би сцену
Потоком сліз, він голосом своїм
І пристрасними, грізними словами
Невинного потряс, привів в сум'яття
Байдужого, – і слух його, і зір, –
А винного довів би до безумства.
А я,
Тупий, нікчемний виродок, тиняюсь,
Немов сновига, і нічим про себе
Не нагадаю, не зроблю нічого
Для короля, чиє життя і владу
Змели так підло. Що я – боягуз?
Хто хоче першим вдарити мене?
Знеславити зухвало? ущипнути
За підборіддя? сіпнути за носа?
Безкарно обізвати брехуном?
Хто хоче? Сміливіше! Я би стерпів.
В моїй печінці недостатньо жовчі,
Ганьба не злить мене, а то б давно
Я викинув шулікам, наче падло,
Труп нелюда. Блудливий шарлатан!
Кривавий, віроломний, сластолюбний!
О помсто!
Ну і осел я, нічого сказати!
Я син монарха вбитого. Мене
Помститись батьків привид закликає.
А я в нікчемних вигуках вправляюсь
І лайкою свою відвожу душу,
Немов кухарка!
Яка гидота! Розуме, прокинься!
Я чув, немов злочинці у театрі
Бували приголомшені настільки
І грою, і сюжетом, що ридали
І зізнавались в злочинах своїх.
Без слів себе виказує убивство,
Хоч і мовчить.