Канидія він взяв з товаришами,
Та довіряти їм не будуть тут.
Я підлість теж зробив. За це мені
Вже радості не бачити довіку.
Входить с о л д а т Ц е з а р я.
С о л д а т
Гей, Енобарбе! Надіслав Антоній
Тобі листа й коштовності твої,
А ще якісь дарунки на додачу.
Наткнувся посланець на мій дозір.
Його провів я до твого намету,
Де він почав розв'ючувати мулів.
Е н о б а р б
Візьми собі усе.
С о л д а т
Ти не жартуй.
Кажу я правду. Краще потурбуйся,
Щоб посланця відправити безпечно:
Не можу я покинути свій пост.
Твій імператор щедрий, як Юпітер.
Іде геть.
Е н о б а р б
Я, справді, найогидніша паскуда,
І сам це добре знаю. О Антоній!
Ти – щедрості колодязь. Що б віддав
Мені за вірність ти, якщо за зраду
Ти осипаєш золотом мене?
Це – ніж мені у серце. Як невдовзі
Не розірве його нестерпний біль,
Знайду для цього більш надійний засіб.
Та вистачить і відчаю мені.
І мушу я тепер приймати участь
У битві із Антонієм?.. Ганьба!
Та краще б до смердючої канави,
Щоб здохнути, упав би я на дно!
Іде геть.
Сцена сьома
Поле бою між двома таборами.
Шум битви. Сурми і барабани.
Входить А г р и п п а з воєначальниками.
А г р и п п а
Ми задалеко вклинились. Відходьмо!
Сам Цезар нині боєм керував,
Ідуть геть.
Шум битви. Входять А н т о н і й і поранений С к а р.
С к а р
Оце так бій, володарю! Отак
Ударити б відразу, то давно би
Погнали їх, розквасивши носи!
А н т о н і й
Ти сам в крові.
С к а р
Були дві рани поруч,
Як буква "Т", та ще одну дістав –
І стала буква "Н".
А н т о н і й
Вони відходять.
С к а р
В стічну канаву скинемо ми їх!
На тілі є ще місце для зарубок.
Входить Е р о с.
Е р о с
Вони біжать, і можна успіх наш
Вважати перемогою.
С к а р
Рубати!
І гнати їх по полю, як зайців!
На боягузів полювати легко,
Нема потіхи кращої за цю.
А н т о н і й
Жди нагороди за веселу вдачу,
А за відвагу – більшу в десять раз.
Ходімо!
С к а р
Хоч кульгаю я, ходім!
Ідуть геть.
Сцена восьма
Під стінами Олександрії.
Шум битви. Входять А н т о н і й і С к а р
з військом.
А н т о н і й
Ми їх назад відкинули, у табір. –
Хай сповістять цю новину цариці.
Не встигне завтра й сонечко зійти,
Як випустимо ми із жил ворожих
Всю кров, що залишилася у них. –
Всім дякую. Всі бились так відважно,
Немов би не за мене бились ви,
Обов'язок виконуючи чесно,
А кожен доблесть Гектора відчув.
Ввійдіть у місто до жінок і друзів,
Вам будуть кров змивати сльози щастя
І рани поцілунки лікувать.
(до Скара)
Дай руку.
Входить К л е о п а т р а з почетом.
Я про подвиги твої
Цій чарівниці розказати хочу,
Щоб і її подяку ти почув. –
Моя любове! Обійми мене
За шию, міцно стиснену залізом,
Крізь товщу лат до серця пригорнись,
Биття його послухай переможне:
То гордий стук твоєї колісниці.
К л е о п а т р а
О мій герою! Мужності взірець!
О втілення безстрашності і сили!
Ти розірвав тенета злої долі,
Над нею сміючись.
А н т о н і й
Мій соловей!
Ми багатьох навік поклали спати.
Моя кохана! Хоч моє волосся
Вже почало сивіти, розум мій
Ще служить джерелом моєї моці,
Ще з юнаком я можу позмагатись.
(Вказує на Скара.)
Ось хто герой. За подвиги в бою
Довір його вустам безцінну руку!
Він бився так, неначе бог війни
Вселився в нього, вирішивши в гніві
Під корінь підрубати рід людський.
К л е о п а т р а
Одержиш ти у нагороду, друже,
Коштовні обладунки золоті.
А н т о н і й
Хоч би вони, як колісниця Феба,
Були в рубінах, – дар він заслужив.
Подай же руку. Ввійдемо у місто
Як переможці, гордо несучи
Свої щити, порубані у битві.
На жаль, палац для війська затісний,
А то б ми сіли за загальний стіл
І випили за бій, що буде завтра.
Він визначить подальшу долю всіх. –
Гей, сурмачі, хай мідний голос труб
Із гуркотом литавр оглушить місто!
Хай оплесками й гулом переможним
Вітають нас і небо, і земля!
Ідуть геть.
Сцена дев'ята
Табір Цезаря.
С о л д а т и стоять на варті.
П е р ш и й в а р т о в и й
Нас за годину змінять на посту,
А ні, то повернемось до вартівні.
Ніч місячна, і вже о другій ранку
Повинен, кажуть, поновитись бій.
Д р у г и й в а р т о в и й
Учора нам добряче перепало.
Входить Е н о б а р б.
Е н о б а р б
О ніч, тебе за свідка я беру!..
Т р е т і й в а р т о в и й
Це хто там?
Д р у г и й в а р т о в и й
Зачекай-но… Дай послухать.
Е н о б а р б
Світило ночі, будь мені за свідка!
І в час, коли нащадки із презирством
Про зрадників згадають, ти підтвердь,
Що каявся нещасний Енобарб
Перед тобою.
П е р ш и й в а р т о в и й
Енобарб!
Т р е т і й в а р т о в и й
Тихіше!
Е н о б а р б
О місяце, володарю печалі!
На мене вилий всю отруту ночі,
Позбав мене набридлого життя.
Порожнє серце, висохле від горя,
Розбий об камінь злочину мого
І цим кінець стражданням поклади. –
Антонію, чия великодушність
Ще більша, аніж ницість Енобарба, –
Пробач мені за все і зрозумій!
А світ нехай внесе мене до списку
Запроданців, зрадливих втікачів. –
Антонію!..
(Вмирає.)
Д р у г и й в а р т о в и й
Поговорити б з ним.
П е р ш и й в а р т о в и й
Послухаймо. Можливо, щось він скаже,
Що Цезарю було б корисно знати.
Т р е т і й в а р т о в и й
Послухаєм. Та він немов би спить.
П е р ш и й в а р т о в и й
Скоріше непритомний. Перед сном
Подібних молитов не промовляють.
Д р у г и й в а р т о в и й
Підійдемо до нього.
Т р е т і й в а р т о в и й
Гей, прокинься!
Гей, відгукнись!
Д р у г и й в а р т о в и й
Ти чуєш? Відгукнись!
П е р ш и й в а р т о в и й
Смерть узяла його.
Здалеку чути барабани.
Це барабани
Неголосно пробуджують війська.
Віднесемо сердегу до вартівні.
Він не з простого люду.
Т р е т і й в а р т о в и й
Підіймай.
Можливо, він іще до тями прийде.
Вартові йдуть, несучи труп Енобарба.
Сцена десята
Поле бою між двома таборами.
Входять А н т о н і й і С к а р з військом.
А н т о н і й
Готуються вони до бою в морі,
На суші їм, як видно, не з руки.
С к а р
Готуються й на морі, і на суші.
А н т о н і й
Нехай хоч у повітрі, чи вогні!
Усюди ми дамо їм гідну відсіч.
Але до справ. Поставимо піхоту
Навколо міста, на височині.
Флот за наказом вже виходить в море.
З гори за боєм зручно слідкувати
І бачити маневри кораблів.
Ідуть геть.
Входить Ц е з а р з військом.
Ц е з а р
Чекати, поки він не нападе.
Не рухатись. Та він у бій не вступить.
Цвіт війська він послав на кораблі,
Але за нами буде перемога.
Ідуть геть.
Повертаються А н т о н і й і С к а р.
А н т о н і й
Наш флот з ворожим зблизився. З горбочка,
Там, де сосна, напевне, видно краще.
Піду погляну й скоро повернусь.
(Іде геть.)
С к а р
Поміж снастей галери Клеопатри
Гніздо зліпили ластівки. Авгури
Не знають, що й казати. Всі мовчать,
Та вигляд їх зловісний. Сам Антоній
То мужній, то розгублений, немов
Його військове щастя то всміхнеться
Надією на скору перемогу,
То налякає смертю.
Здалеку чути шум нібито морського бою.
Повертається А н т о н і й.
А н т о н і й
Нам кінець!
Нас зрадила підступна єгиптянка.
Флот переходить на ворожий бік.
Дивись – вони шапки жбурляють вгору
І разом п'ють, мов друзі бойові. –
Тварюко, тричі проклята! Хлопчиську
Мене ти безсоромно продала.
З тобою лиш моє воює серце.
(до Скара)
Розпустиш військо. Мушу я тепер
Сквитатися з чаклункою – і тільки.
Розпустиш військо і рятуйся сам.
Скар іде геть.
О сонце! Я вже більше не побачу
Тебе на сході. Щастя і Антоній,
Прощаючись, тут міцно тиснуть руки.
І це – кінець. Всі прихвосні мої,
Що п'яти по-собачому лизали,
Хвостами перед Цезарем махають.
Він у цвіту. А я, неначе кедр,
Що вище всіх здіймався головою,
Стою увесь обідраний, сухий.
Я зраджений. Єгипетська тварюко!
Чаклунко! За один лиш погляд твій
Я вів у бій своє відважне військо.
Це ж треба, щоб були твої обійми
Метою у житті, вінцем бажань!
А ти мене циганською брехнею,
Як дурника, круг пальця обвела, –
І ось жебрак я. – Еросе! До мене!
Входить К л е о п а т р а.
Ти, відьмо? Згинь!
К л е о п а т р а
За що мій повелитель
Так гнівається на свою любов?
А н т о н і й
Згинь! Бо з тобою розплачусь за зраду
І зіпсую для Цезаря тріумф.
А я б хотів, щоб виставив тебе
Він на потіху озвірілій черні;
Щоб ти за колісницею його
Йшла пішки, як паскудна грудка бруду,
Якою заплямовані жінки;
І щоб тебе, мов чудисько, за гроші
Показували кожному роззяві
На виставці трофейних дивовиж;
Щоб там своїми нігтями роздерла
Октавія ненависне лице!
Клеопатра йде геть.
Ти правильно зробила, що пішла.
Себе в руках не можу я тримати.
Втім, смерть від рук моїх тебе, можливо,
Від безлічі ще гірших врятувала б. –
Гей, Еросе! – Я ніби у вогні.
Сорочку Несса на собі відчув я.
О Геркулесе! Дай моєму гніву
Твоє шаленство, щоб закинуть зміг
Зрадливого раба я аж на місяць.
Я палицею грізною твоєю
Хотів би відьму знищити навік.
Вона мене за безцінь продала
Хлопчиськові… Я просто жертва змови…
Вона помре. – Гей, Еросе! Ти де?
Іде геть.
Сцена одинадцята
Олександрія. Палац Клеопатри.
Входять К л е о п а т р а, Х а р м і а н а,
І р а д а та М а р д і а н.
К л е о п а т р а
Допоможіть! Скоріше! Він лютує
Сильніше, ніж Аякс Теламонід.
Шалений він, як Фессалійський вепр.
Х а р м і а н а
Ти заховайся в царській усипальні.
Ми скажемо Антонію, що вмерла.
Зі славою йому прощатись важче,
Аніж душі розстатися з життям.
К л е о п а т р а
Так, в усипальню. – Підеш, Мардіане,
Негайно до Антонія і скажеш,
Що смерть я заподіяла собі.
І з подихом останнім шепотіла:
"Антонію…" Розжалоб, як зумієш.
Подивишся, як сприйме він цю смерть,
І все мені розкажеш. – В усипальню!
Ідуть геть.
Сцена дванадцята
Там же. Інша кімната.
Входять А н т о н і й і Е р о с.
А н т о н і й
Ти впевнений, що я таки Антоній?
Е р о с
Так, пане мій.
А н т о н і й
Бо інколи хмарки
Приймають вигляд лева чи дракона,
Ведмедя чи химерної фортеці,
Нагадують собою кряж гірський
Або далекий мис, порослий лісом.
Повітря так обманює наш зір
У присмерку вечірньому. Ти бачив
Подібні чудеса?
Е р о с
Так, пане мій.
А н т о н і й
Перед тобою – кінь, а вже за мить
Поміж хмарин ці обриси знайомі
Не розрізниш, як воду у воді.
Е р о с
Буває, пане.
А н т о н і й
Еросе, віднині
І я – такий же невиразний привид.
Іще Антоній я, та образ цей
Вже губиться. Хіба не для Єгипту
Я вів війну? Так от, його цариця
(Чиїм, здавалось, володів я серцем,
Як і вона навзаєм володіла
Моїм і міліонами сердець,
Вже втрачених), так от, його цариця
Домовилась за спиною моєю
З суперником і продала йому
Мене з моєю славою за безцінь.
Та ти не плач.