Жінка спочатку прислухалась до них, потім відчинила надвірні двері й стала вслухатися в пітьму.
До неї долинуло віддалене гавкання. Вона засвистала по-мисливськи, і майже одразу дві величезні собаки виринули з темряви й радісно кинулись до неї. Вона схопила їх за шиї й придержала, щоб вони не бігли далі. Потім гукнула щосили.
— Гей-гей, батьку!
— Рей-гей, Бертіно! — відповів голос здалеку. Вона трохи почекала, потім знов крикнула:
— Гей-гей, батьку!
— Гей-гей, Бертіно! — відповів голос уже ближче.
Лісничиха вела далі:
— Не йди повз душник. В погребі пруссаки.
Ліворуч між двома деревами раптом виринула висока постать старого. Він стривожено спитав:
— Пруссаки в погребі? Чого їм там треба?
Молода жінка засміялась:
— Це ті самі, що були. Вони заблудили в лісі, я їх посадила в холодочок у погріб.
І вона розповіла все спочатку: як налякала німців пострілами й замкнула в погребі.
Старик, все ще хмурячись, спитав:
— Що ж ти хочеш, щоб я тепер робив?
— Іди, приведи пана Лавіня з усім загоном. Хай візьме їх у полон. Ото зрадіє!
Тут і старий Пішон усміхнувся:
— Справді, зрадіє.
Дочка сказала:
— Ось юшка, поїж та йди швидше.
Старий сів за стіл і почав їсти, спершу поставивши на підлогу дві миски юшки для собак.
Почувши голоси, німці замовкли.
Через чверть години Ходуля знову вирушив у дорогу. А Бертіна, підперши голову руками, стала ждати.
Полонені знов заметушились. Тепер вони кричали, кликали невгаваючи, несамовито грюкали прикладами в непохитну ляду.
Трохи згодом вони почали стріляти в душник, сподіваючись, мабуть, що їх почують, якщо якийсь німецький загін проходитиме поблизу.
Лісничиха наче завмерла; але весь цей шум хвилював, дратував її. Несамовита лють піднімалась у ній. Їй хотілось перебити їх, мерзотників, щоб вони замовкли. Нетерпіння її зростало, вона не спускала очей з годинника, рахуючи хвилини.
Минуло півтори години з того часу, як пішов батько. Тепер він уже в місті. Вона наче бачила його. Ось він розповідає про все, що трапилось, панові Лавіню, той блідне від хвилювання і дзвонить служниці, щоб йому принесли мундир і зброю. Бертіні так і вчувалося, як розсипається по вулицях барабанний дроб. З вікон виглядають перелякані обличчя. Ополченці вибігають з будинків, напіводягнені, захекані, на ходу застібаючи портупеї, і поспішають маршовим кроком до приміщення коменданта.
Потім загін з Ходулею на чолі вирушає в ліс у темряві, по снігу.
Вона все дивилась на циферблат. "Через годину вони можуть тут бути".
Нервове нетерпіння охоплювало її. Хвилини тяглися нескінченно. Скільки ще ждати?
Нарешті стрілки показали годину, коли, за її розрахунками, загін мав прибути.
Вона знов розчинила двері, щоб послухати, чи не йдуть вони, і побачила тінь, що рухалась обережно. Вона злякалась і скрикнула. Це був її батько.
Він сказав:
— Мене послали дізнатись, чи нема яких змін.
— Ні, ніяких.
Тоді він пустив у темряву довгий і різкий свист. Незабаром серед дерев з'явилась темна пляма, що наближалась поволі, — авангард з десяти чоловік. Ходуля раз у раз повторював:
— Не йдіть повз душник.
І передові вказували тим, що прибували, небезпечний отвір.
Нарешті з'явилась основна частина загону — двісті чоловік, у кожного по двісті патронів.
Пан Лавінь, тремтячи від збудження, розставив своїх людей так, щоб оточити будинок з усіх боків, залишивши вільним тільки простір перед чорним отвором на рівні землі, крізь який у льох проходило повітря.
Потім пан Лавінь зайшов у будинок і довідався про чисельність і позиції противника, який так принишкнув, що здавалось, він зник, щез, вивітрився крізь душник.
Пан Лавінь постукав ногою в ляду й гукнув:
— Пане прусський офіцер!
Німець не відповідав.
— Пане прусський офіцер! — повторив комендант. І знов марно. Цілих двадцять хвилин переконував він онімілого пруссака здатися із зброєю і спорядженням, обіцяючи життя і воїнську шану йому і його солдатам. Але у відповідь не почув жодного знаку згоди чи ворожих намірів. Становище ускладнювалося.
Ополченці тупцювали на снігу, поляскуючи себе руками по плечах, як це роблять візники, щоб зігрітись. Вони позирали на душник, і в них зростало хлоп'яче бажання пройти повз нього.
Один з них, на ім'я Подевен, людина дуже спритна, нарешті наважився. Розігнавшись, він промчав повз душник, як олень. Спроба вдалася. Полонені наче повмирали.
Хтось крикнув:
— Там нема ні душі!
Другий солдат пробіг і собі через вільний простір перед грізним отвором. Далі почалось щось подібне до гри. Щохвилини один з солдатів щодуху перебігав від одного загону до другого, як діти, що грають у горюдуба, і з-під ніг у них ровліта-лись грудки снігу. Щоб зігрітись, городяни розпалили великі багаття з сушняку, і яскравий вогонь на мить освітлював постать, що перебігала з правого флангу на лівий.
Хтось крикнув:
— Малуазон, твоя черга!
Малуазон був товстун-булочник, гладке черево якого було предметом постійних глузувань його товаришів.
Він вагався. З нього почали сміятись. Тоді він наважився й затрусив мірною риссю, пихтячи й потрушуючи жирним черевом.
Весь загін реготав до сліз.
Щоб його підбадьорити, кричали:
— Браво, браво, Малуазон!
Він пробіг близько двох третин всієї відстані, коли раптом з душника блиснув короткий червоний струмінь полум'я.
Гримнув постріл, і гладкий булочник з диким зойком впав носом у сніг.
Ніхто не кинувся йому на допомогу. Тоді він сам, охаючи, поповз по снігу рачки і, вибравшись з небезпечної зони, знепритомнів.
Куля влучила йому у верхню м'ясисту частину стегна.
Після першого переляку, першої розгубленості знявся новий вибух сміху.
Але тут на порозі дому з'явився комендант Лавінь. Він уже розробив план штурму. Гучним голосом він крикнув:
— Лудильник Планшю з підручними!
Виступили троє.
— Зніміть з будинку ринви!
За чверть години комендантові принесли двадцять метрів труб.
Тоді він наказав продовбати, з усякими застережними заходами, невеличкий круглий отвір біля краю ляди і сполучити його ринвами з насосом колодязя, після чого радісно оголосив:
— Зараз ми дамо напитись панам німцям.
У відповідь залунало гучне "ура", радісне ревіння, нестримний регіт. Комендант організував робочі команди, які мали змінюватися кожні п'ять хвилин, після чого наказав:
— Качайте!
Залізний важіль був пущений в хід, дзюрчання пробігло вздовж труб, і вода полилася сходами в погріб з тихим рокотом, як у басейні для золотих рибок.
Всі чекали, що буде.
Минула година, потім друга, третя.
Комендант гарячкове крокував по кухні, час від часу притуляв вухо до підлоги, намагаючись розгадати, що робить ворог, чи скоро капітулює.
Тепер ворог заворушився. Чути було, як там пересувають бочки, гомонять, хлюпаються у воді.
Годині о восьмій ранку з душника почувся голос:
— Я пажаю говорити з паном французьким офіцером.
Лавінь відповів з вікна, не дуже висуваючи голову:
— Ви здаєтесь?
— Я сдаюсь.
— Тоді давайте сюди рушниці.
Негайно з душника викинули на сніг одну рушницю, потім дві, три, і, нарешті, всю зброю. Той самий голос заявив:
— Більш нема. Поспішайте. Я совсім потопаф.
Комендант наказав:
— Досить!
Важіль насоса завмер нерухомо.
Коли кухню заповнили солдати і стали напоготові з рушницями до ноги, комендант повільно підняв дубову ляду.
З'явились чотири голови, чотири білобрисі голови з довгим безбарвним волоссям, а потім вилізли й усі шестеро німців, перемерзлі, промоклі, перелякані.
Їх схопили і зв'язали. Побоюючись несподіваного нападу, негайно вирушили в путь, розбившись на дві колони: одна супроводила полонених, друга — Малуазона, якого тягли на ношах з матраца, покладеного на жердини.
В Ретель повернулись з тріумфом.
Пан Лавінь був нагороджений орденом за взяття в полон прусського авангарду, а товстун-булочник дістав військову медаль за поранення в бою з ворогом.