Але іди, іди до мене.
— Чекай…
— Ні, ні, негайно!
— Тільки одне слово: скажи точно, коли ти виїдеш з Відня?
— Нині ввечері, нині ж ввечері!
Поїзд вже рухався, повз двері м'яко йшли і дзвеніли по килиму шпори прикордонників.
____________
І був Віденський вокзал, і запах газу, кави і пива, і поїхала Генріх, чепурна і сумна, на нервовій, делікатній європейській шкапі, у відкритому ландо з червононосим візником у пелерині і лакованому циліндрі на високих козлах, що зняв з цієї шкапи коцик і загукав, захльоскав довгим батогом, коли вона засмикала своїми аристократичними, довгими, розбитими ногами і косо побігла зі своїм коротко обрізаним хвостом услід за жовтим трамваєм. Був Земмерінг і вся закордонна святковість гірського полудня, ліве гаряче вікно у вагоні-ресторані, букетик квітів, аполлінарис і червоне вино "Феслау" на сліпуче-білому столику біля вікна і сліпуче-білий полуденний блиск снігових вершин, що піднеслись у своєму урочисто-радісному уборі в райське індиго неба, рукою дістати від поїзда, що звивався по обривах над вузькою безоднею, де холодно синіла зимова, ще ранкова тінь. Був морозний, первісно-цнотливий, чистий вечір, що мертвенно червонів і синів до ночі, на перевалі, який тонув з усіма своїми зеленими ялинами у пишноті свіжих пухнастих снігів. Потім була довга стоянка в темній тіснині, біля італійського кордону, серед чорного Дантового пекла гір, і якийсь палюче-червоний, димний вогонь при вході в закоптілу пащу тунелю. Потім – все вже зовсім інше, ні на що попереднє не схоже: старий, облізло-рожевий італійський вокзал і півняча гордість і півняче пір'я на касках коротконогих вокзальних солдатиків, і замість буфета на вокзалі – самотній хлопчисько, що ліниво котив уздовж поїзда візочок, на якому були тільки апельсини і пляшечки. А далі вже вільний, усе швидший біг поїзда вниз, вниз і все м'якше, все тепліше став бити із темряви у відкриті вікна вітер Ломбардської рівнини, всіяної оддалік ласкавими вогнями милої Італії. І перед вечором наступного, зовсім літнього дня – вокзал Ніцци, сезонна багатолюдність на його платформах…
В сині сутінки, коли аж до Антибського мису, що попелястим привидом танув на заході, простягнулися вигнутим алмазним ланцюгом незчисленні берегові вогні, він стояв у одному фраку на балконі своєї кімнати в готелі на набережній, думав про те, що в Москві тепер двадцять градусів морозу, і чекав, що зараз постукають до нього в двері і подадуть телеграму від Генріха. Обідаючи в їдальні готелю, під виблискуючими люстрами, в тісноті фраків і вечірніх жіночих суконь, знову чекав, що от-от хлопчик у голубій форменій курточці до пояса і в білих в'язаних рукавичках шанобливо піднесе йому на таці телеграму; неуважно їв ріденький суп з корінцями, пив червоне бордо і чекав; пив каву, палив у вестибюлі і знову чекав, все більше хвилюючись і дивуючись: що це зі мною, від ранньої молодості не відчував нічого подібного. Та телеграми усе не було. Виблискуючи, ковзали вгору і вниз ліфти, бігали вперед і назад хлопчики, розносячи цигарки, сигари і вечірні газети, ударив з естради струнний оркестр – телеграми все не було, а було вже одинадцять годин, а поїзд із Відня повинен був привезти її о дванадцятій. Він випив за кавою п'ять чарок коньяку і, стомлений, гидливий, поїхав у ліфті до себе, злісно дивлячись на хлопчика у формі: "Ой, який негідник виросте з цього хитрого, прислужливого, вже наскрізь розбещеного хлопчиська! І хто це вигадує всім цим хлопчиськам якісь дурні шапочки і курточки, то голубі, то коричневі, з погончиками, кантиками!"
Не було телеграми й на ранок. Він подзвонив, молоденький лакей у фраку, італійський красунчик з очима газелі, приніс йому каву: "Pas de lettres, monsieur, pas de telegrammes". (Немає листів, пане, немає телеграм.) Він постояв у піжамі біля відкритих на балкон дверей, мружачись від сонця і моря, що кололо золотими голками, дивлячись на набережну, на густий натовп на ній, слухаючи італійські співи, що лунали знизу, з-під балкону, знемагаючи від щастя, і з насолодою думав:
"Ну і чорт з нею. Все зрозуміло".
Він поїхав у Монте-Карло, довго грав, програв двісті франків, поїхав назад, щоб вбити час, на візникові – їхав мало не три години: топ-топ, топ-топ, уі! і крутий постріл батога у повітрі… Портьє радісно вишкірився:
— Pas de telegrammes, monsieur!
Він тупо одягався перед обідом, думаючи все одне й те саме:
"Якби зараз раптом постукали в двері і вона раптом ввійшла, хвилюючись, пояснюючи на ходу, чому вона не телеграфувала, чому не приїхала вчора, я б, здається, вмер від щастя! Я сказав би їй, що ніколи в житті, нікого на світі так не любив, як її, що бог багато що вибачить мені за таку любов, вибачить навіть Надю, — візьми мене всього, всього, Генріху! Так, а Генріх обідає зараз зі своїм австріяком. Ох, яка б це була насолода – дати їй найгучнішого ляпасу і проламати йому голову пляшкою шампанського, яке вони розпивають зараз разом!"
По обіді він ходив в густому натовпі вулицями, в теплому повітрі, в солодкому смороді копійчаних італійських сигар, виходив на набережну, до смоляної чорноти моря, дивився на дорогоцінне намисто чорного вигину, що печально пропадало вдалині праворуч, заходив у бари і все пив, то коньяк, то джин, то віскі. Повернувшись в готель, він, білий як крейда, в білій краватці, в білому жилеті, в циліндрі, поважно і недбало підійшов до портьє і пробурмотів мертвими губами:
— Pas de telegrammes?
І портьє, роблячи вигляд, що нічого не помічає, відповів залюбки:
— Pas de telegrammes, monsieur!
Він був такий п'яний, що заснув, скинувши з себе тільки циліндр, пальто і фрак, — впав навзнак і негайно запаморочливо полетів в бездонну темряву, поцятковану вогненними зірками.
На третій день він міцно заснув після сніданку і, прокинувшись, раптом глянув на всю свою жалюгідну і ганебну поведінку тверезо і твердо. Він замовив собі в кімнату чаю і почав прибирати з гардеробу речі у валізи, намагаючись більше не думати про неї і не жалкувати за своєю безглуздою, зіпсованою поїздкою. Перед вечором спустився у вестибюль, наказав приготувати рахунок, спокійним кроком пішов до Кука і взяв квиток в Москву через Венецію на вечірній потяг: пробуду у Венеції день і о третій ночі прямим шляхом, без зупинок, додому, у Лоскутний… Який він, цей австріяк? За портретами і за розповідями Генріха, високий, жилавий, з похмурим і рішучим – звичайно, награним – поглядом косо схиленого з-під широкополого капелюха обличчя… Та що про нього думати! І скільки всього ще буде у житті! Завтра Венеція. Знову співи і гітари вуличних співаків на набережній під готелем, — вирізняється різкий і байдужий голос чорної простоволосої жінки, з шаллю на плечах, який вторує коротконогому тенору в капелюсі жебрака, що згори здається карликом… старичок у лахмітті, що допомагає входити у гондолу – минулого року допомагав входити з вогненноокою сіцілійкою в криштальних сережках, з жовтою китицею розквітлої мімози у волоссі кольору маслини… запах гнилої води каналу, похоронно лакована усередині гондола із зубчатою, хижою сокирою на носі, її погойдування і високо на кормі молодий гребець з тонкою, підперезаною червоним шарфом талією, що одноманітно подається вперед, налягаючи на довге весло і класично відставивши легку ногу назад…
Вечоріло, вечірнє бліде море лежало спокійно і плоско, зеленуватим сплавом з опаловим глянцем, над ним злісно і жалісно надривалися чайки, відчуваючи на завтра негоду, димчасто-сизий захід за Антибським мисом був мутним, в ньому стояв і меркнув диск маленького сонця, апельсина-королька. Він довго дивився на нього, пригнічений рівним безнадійним сумом, потім отямився і бадьоро пішов до свого готелю. "Journaux gersetran!" (Закордонні газети) – крикнув газетяр, що біг йому назустріч, і на бігу сунув йому "Новий час". Він сів на лавку і при останньому світлі зорі став неуважно розгортати і передивлятись ще свіжі сторінки газети. І раптом скочив, немов оглушений і осліплений вибухом магнію:
"Відень. 17 грудня. Сьогодні, в ресторані "Franzensring" відомий австрійський письменник Артур Шпіглер убив пострілом з револьверу російську журналістку і перекладачку багатьох сучасних австрійських і німецьких новелістів, що працювала під псевдонімом "Генріх".
10 листопада 1940
В О Р О Н
Мій батько був схожий на ворона. Це спало мені на думку, коли я був ще хлопчиком; одного разу побачив у "Ниві" малюнок – якусь скелю і на ній Наполеон з його білим черевцем і лосинами, в чорних коротких чобітках, і раптом засміявся від радості, згадавши картинки в "Полярних мандрівках" Богданова, — таким схожим на пінгвіна здався мені Наполеон, а потім сумно подумав: а тато схожий на ворона…
Батько займав у нашому губернському місті дуже помітний службовий пост, і це ще більше зіпсувало його; думаю, що навіть в тому чиновницькому товаристві, до якого він належав, не було людини більш важкої, більш похмурої, мовчазної, холодно жорсткої в повільних словах і вчинках. Невисокий, дебелий, трохи сутулий, надто чорноволосий, темний з довгим бритим обличчям, носатий, він дійсно був справжнім вороном – особливо коли бував у чорному фраку на благодійних вечорах нашої губернаторші, сутуло і міцно стояв біля якогось кіоску у вигляді російської хатинки, повертав свою велику воронячу голову, скоса поглядаючи блискучими воронячими очима на танцюючих, на усіх, хто підходив до кіоску, як і на ту бояриню, яка з чарівною посмішкою подавала з кіоску плоскі фужери жовтого дешевого шампанського повною рукою у діамантах, — високу даму в парчі і кокошнику з носом настільки роже-во-білим від пудри, що він здавався штучним.
Батько був давно вдівцем, нас, дітей, було в нього лиш двоє, — я та маленька сестра моя Ліля, — і холодно, пусто блищала своїми великими, дзеркально-чистими кімнатами наша простора казенна квартира на другому поверсі одного з казенних будинків, що виходили фасадами на бульвар у тополях поміж собором і головною вулицею. На щастя, я більш, ніж півроку, жив у Москві, навчався у Катковському ліцею, приїжджав додому лише на Різдво та літні канікули. Того року, одначе, мене зустріло дома дещо зовсім несподіване.
Весною того року я закінчив ліцей і, приїхавши з Москви, був просто вражений: ніби сонце засяяло раптом в нашій перше такій мертвій квартирі, — її всю осяяла присутність тої юної, легконогої, що тільки-но змінила няньку восьмилітньої Лілі, довгу, плоску стару, схожу на середньовічну статую якоїсь святої.