Історія дуже звичайна. Qui se marie par amour a bonne nuits et mauvais jours. (Хто жениться по любові, той має хороші ночі і погані дні.) А у мене навіть і того й іншого було дуже мало. Кинула на другий рік після заміжжя.
— Де ж вона тепер?
— Не знаю.
Вона довго мовчала. По екрану, як дурень, бігав на розвернутих ступнях у безглуздо великих розбитих черевиках і в котелку набік якийсь наслідувач Чапліна.
— Так, вам, певне, дуже самотньо, — сказала вона.
— Так. Та що ж, треба терпіти. Patience – medecine des pauvres. (Терпіння – медицина бідних.)
— Дуже печальна medecina.
— Так, невесела. До того, — сказав він, усміхаючись, — що я іноді навіть в "Ілюстровану Росію" зазирав, — там, знаєте, є такий розділ, де друкується щось на зразок шлюбних чи любовних оголошень: "Російська дівчина із Латвії нудьгує і бажала би переписуватися з чуйним російським парижанином, просячи при цьому надіслати фотознімок… Серйозна дама шатенка, не модерн, але симпатична, вдова з дев'ятирічним сином, шукає переписки з серйозною метою з тверезим паном не молодшим сорока років, матеріально забезпеченим шоферською чи якоюсь іншою роботою, люблячим сімейний затишок. Інтелігентність не обов'язкова…" Цілком її розумію – не обов'язкова.
— Та хіба у вас немає друзів, знайомих?
— Друзів немає. А знайомства погана втіха.
— Хто ж ваше хазяйство веде?
— Хазяйство у мене скромне. Каву варю собі сам, сніданок готую теж сам. Надвечір приходить femme de menage. (Прибиральниця.)
— Бідний! – сказала вона, стиснувши його руку.
І вони довго сиділи так, рука з рукою, з'єднані сутінками, близькістю місць, роблячи вигляд, що дивляться на екран, до якого димною синювато-крейдяною смугою ішов над їх головами промінь із кабінки на задній стіні. Наслідувач Чапліна, у якого від жаху відокремився від голови проламаний котелок, шалено летів на телеграфний стовп в уламках допотопного автомобіля з самоварною трубою. Гучномовець музично ревів на всі голоси, знизу, із провалля димної від цигарок зали, — вони сиділи на балконі, — гримів разом з оплесками відчайдушно-радісний регіт. Він нахилився до неї:
— Знаєте що? Поїдьмо куди-небудь на Монпарнас, наприклад, тут жахливо нудно і дихати нічим…
Вона кивнула головою і стала одягати рукавички.
Знову сівши в напівтемну карету і дивлячись на іскристі від дощу стекла, що раз у раз загорялися різнокольоровими алмазами від вогнів ліхтарів і переливалися в чорній вишині то кров'ю, то ртуттю реклам, він знову відвернув край її рукавички і поцілував руку довгим цілунком. Вона подивилась на нього теж дивно-іскристими очима з чорними віями і любовно-сумно потягнулась до нього лицем, повними, з солодким помадним смаком губами.
В кафе "Coupole" почали з устриць і анжу, потім замовили куріпок і червоного бордо. За кавою з жовтим шартрезом обоє злегка захмеліли. Багато курили, попільничка була повна її скривавленими недопалками. Він серед розмови дивився на її розчервоніле лице і думав, що вона цілком красуня.
— Але скажіть правду, — говорила вона, знімаючи пучками з кінчика язика крихти тютюну, — адже були у вас зустрічі за ці роки?
— Були. Та ви здогадуєтесь, якого ґатунку. Нічні готелі… А у вас?
Вона помовчала:
— Була одна дуже тяжка історія… Ні, я не хочу говорити про це. Хлопчисько, сутенер по-суті… Але як ви розійшлися з дружиною?
— Ганебно. Теж був хлопчисько, красень грек, надзвичайно багатий. І за місяць чи два не лишилось і сліду від чистої, зворушливої дівчинки, яка просто молилася на білу армію, на всіх нас. Почала вечеряти з ним в найдорожчому шинку в Пера, одержувати від нього величезні корзини квітів… "Не розумію, невже ти можеш ревнувати мене до нього? Ти весь день зайнятий, мені з ним весело, він для мене просто милий хлопчик – і більше нічого…" Милий хлопчик! А самій двадцять років. Не легко було забути її, — колишню, катеринодарську…
Коли подали рахунок, вона уважно продивилась його і не веліла давати більше десяти процентів за обслугу. Після цього їм обом здалося ще дивніше розлучитися за півгодини.
— Поїдьмо до мене, — сказав він печально. – Посидимо, поговоримо ще…
— Так, так, — відповіла вона, встаючи, беручи його під руку і притискаючи її до себе.
Нічний шофер, руський, привіз їх у самотній провулок, до під'їзду високого дому, біля якого, у металічному світлі газового ліхтаря, сипався дощ на жерстяний чан з покидьками. Ввійшли у вестибюль, що освітився, потім у тісний ліфт і повільно потягнулись вгору, обнявшись і тихо цілуючись. Він встиг потрапити ключем у замок своїх дверей, поки не погасла електрика, і ввів її у передпокій, потім у маленьку їдальню, де в люстрі сумно загорілась тільки одна лампочка. Обличчя у них були вже стомлені. Він запропонував ще випити вина.
— Ні, мій дорогий, — сказала вона, — я більше не можу.
Він почав просити:
— Вип'ємо тільки по бокалу білого, у мене за вікном стоїть відмінне пуі.
— Пийте, милий, а я піду роздягнусь і помиюсь. І спати, спати. Ми не діти, ви, я думаю, добре знали, що раз я згодилася їхати до вас… І взагалі, навіщо нам розлучатися?
Він від хвилювання не міг відповісти, мовчки провів її до спальні, освітив її і ванну кімнату, двері в яку були із спальні відкриті. Тут лампочки горіли яскраво, всюди йшло тепло від опалення, тим часом як по даху голосно й розмірено стукав дощ. Вона відразу почала знімати через голову довгу сукню.
Він вийшов, випив підряд два бокала крижаного, гіркого вина і не міг стримати себе, знову пішов у спальню. В спальні, у великому дзеркалі на стіні навпроти, яскраво відбивалася освітлена ванна кімната. Вона стояла спиною до нього, вся гола, біла, міцна, нахилившись над умивальником, миючи шию і груди.
— Сюди не можна! – сказала вона і, накинувши купальний халат, не закривши налиті груди, білий сильний живіт і білі тугі стегна, підійшла і як дружина обняла його. І як дружину обійняв і він її, усе її прохолодне тіло, цілуючи ще вологі груди, що пахли туалетним милом, очі і губи, з яких вона вже витерла фарбу.
Через день, залишивши службу, вона переїхала до нього.
Одного разу взимку він умовив її взяти на своє ім'я сейф у Ліонському кредиті і покласти туди все, що він заробив:
— Обачність ніколи не завадить,— говорив він. – L'amour fait danser les anes (любов примушує танцювати навіть ослів), і я відчуваю себе так, ніби мені двадцять років. Але мало що може трапитись…
На третій день Паски він помер у вагоні метро, — читаючи газету, раптом відкинув на спинку сидіння голову, завів очі…
Коли вона, в жалобі, поверталася з кладовища, був милий весняний день, де-не-де пливли у м'якому паризькому небі весняні хмарки, і все говорило про життя юне, вічне – і про її, закінчене.
Вдома вона почала прибирати квартиру. В коридорі, у стінній шафі, побачила його давню, літню шинель, сіру, з червоною підкладкою. Вона зняла її з вішалки, притисла до обличчя і, притискаючи, сіла на підлогу, вся здригаючись від ридань і скрикуючи, благаючи когось про пощаду.
26 жовтня 1940