Він довго дивився на великий портрет якогось військового в густих еполетах, з вирячкуватими очима, з низьким лобом, з дивовижно чудовими бакенбардами і широченними грудьми, прикрашеними орденами… Яке дике, яке безглузде і страшне все буденне, звичайне, коли серце вражене, — так, вражене, він тепер це розумів, — цим страшним "сонячним ударом", занадто великою любов'ю, занадто великим щастям! Він глянув на пару молодят – наречений в довгому сюртуку і білій краватці, стрижений коротко, що витягувався струнко з дівицею у весільній фаті, — перевів погляд на портрет якоїсь гарненької і завзятої панянки в студентському кашкеті набакир… Потім, відчуваючи нестерпну заздрість до всіх цих невідомих йому, не страждаючих людей, став напружено дивитись вздовж вулиці.
— Куди іти? Що робити?
Вулиця була зовсім порожня. Будинки були всі однакові, білі, двоповерхові, купецькі, з великими садами, і здавалось, що в них нікого немає; білий, густий пил лежав на бруківці; і все це сліпило, все було залите гарячим, полум'яним і радісним, але тут немов би безглуздим, сонцем. Вдалині вулиця підіймалась, горбилась і впиралася в безхмарний, сіруватий, з відблиском небосхил. В цьому було щось південне, що нагадувало Севастополь, Керч… Анапу. Це було особливо нестерпно. І поручик, з похиленою головою, мружачись від світла, зосереджено дивлячись собі під ноги, хитаючись, спотикаючись, чіпляючи шпорою за шпору, поплівся назад.
Він повернувся до готелю настільки розбитий втомою, ніби здійснив тяжкий перехід де-небудь в Туркестані, у Сахарі. Він, зібравши останні сили, ввійшов у свій великий і порожній номер. Номер вже був прибраний, позбавлений останніх її слідів, — лише одна шпилька, забута нею, лежала на нічному столику! Він зняв кітель і глянув на себе в дзеркало: лице його, — звичайне офіцерське лице, сіре від засмаги, з білястими, вигорілими від сонця вусами і синюватою білизною очей, що від засмаги здавались ще білішими, — мало тепер збуджений, божевільний вираз, а в білій тонкій сорочці із стоячим накрохмаленим коміром було щось юне і глибоко нещасне. Він ліг на ліжко горілиць, поклавши запорошені чоботи на спинку. Вікна були відчинені, фіранки спущені, і легкий вітерець час від часу напинав їх, віяв у кімнату спекою нагрітих залізних дахів і всього цього світлоносного і зовсім тепер спустілого, безмовного волзького світу. Він лежав, підклавши руки під потилицю, і незряче дивився в простір перед собою. Потім стиснув зуби, закрив повіки, відчуваючи, як по щоках котяться з-під них сльози, — і, нарешті, заснув, а коли знову відкрив очі, за фіранками вже червонясто жевріло вечірнє сонце. Вітер стих, в номері було сухо і душно, як у печі… І вчорашній день, і нинішній ранок згадались так, ніби вони були десять років тому.
Він неквапливо встав, неквапливо вмився, підняв фіранки, подзвонив і замовив самовар і рахунок, довго пив чай з лимоном. Потім наказав привести візника, винести речі і, сідаючи у бричку, на її руде, вигоріле сидіння, дав лакею аж п'ять карбованців.
— А схоже, ваше благородіє, що це я і привіз вас вночі! – весело сказав візник, беручись за віжки.
Коли спустились до пристані, вже синіла над Волгою синя літня ніч, і вже багато різнокольорових вогників було розсіяно по ріці, і вогні висіли на щоглах пароплава, що вже підбігав.
— В акурат довіз! – запопадливо сказав візник.
Поручик і йому дав п'ять карбованців, взяв квиток, пройшов на пристань… Так само, як вчора, був м'який стук у її причал і легке запаморочення від хиткості під ногами, потім пролетів канат і зашуміла вода, що закипіла і побігла вперед під колесами пароплава, який дещо подався назад… І незвичайно привітно, хороше здалося від багатолюдності цього пароплава, його яскравого світла і запахів кухні.
За хвилину побігли далі, проти течії, туди ж, куди понесло і її допіру вранці. Темна літня зоря згасала далеко попереду, похмуро, сонно і різнобарвно відбиваючись у ріці, що світилася ще тремтячими брижами вдалині під нею, під цією зорею, і плили, і плили назад вогні, розсіяні в темряві навкруг.
Поручик сидів під тентом на палубі, відчуваючи, що зістарився на десять років.
Приморські Альпи, 1925.