Тому що зло породжує лиш зло.
Входять п а ж і Т і р р е л.
К о р о л ь Р і ч а р д
Напевне, це і є той самий Тіррел?
Т і р р е л
Джеймс Тіррел, і покірний ваш слуга.
К о р о л ь Р і ч а р д
Не брешеш?
Т і р р е л
Перевірте це, мілорде.
К о р о л ь Р і ч а р д
Мені ти допоміг би вбити друга?
Т і р р е л
Уб'ю. Та краще – ворога, чи двох.
К о р о л ь Р і ч а р д
Ну, добре. Є два ворога у мене.
Від них не маю спокою і сну.
Їх доручаю я твоїм турботам, –
Тих байстрюків, що в Тауер послав.
Т і р р е л
Володарю, звеліть до них впустити,
І вас від них миттєво я звільню.
К о р о л ь Р і ч а р д
Твої слова – як музика! Ось пропуск.
Та підійди, я щось тобі шепну.
(Шепоче щось йому на вухо.)
Ну, ось і все. Коли ти зробиш справу,
Я полюблю й нагороджу тебе.
Т і р р е л
Мілорде, я зроблю усе негайно.
К о р о л ь Р і ч а р д
Ти, сподіваюсь, звістку подаси
До вечора?
Т і р р е л
Звичайно, мій король.
(Іде геть.)
Входить Б е к і н г е м.
Б е к і н г е м
Мілорде, я обдумав побажання,
Яке недавно висловили ви.
К о р о л ь Р і ч а р д
Облишмо… Втік до Річмонда лорд Дорсет.
Б е к і н г е м
Я чув цю неприємну новину.
К о р о л ь Р і ч а р д
Б е к і н г е м
Насмілюсь нагадати вам, мілорде,
Про слово, що дали ви нещодавно:
Ви обіцяли графство Херіфорд
З усім, що є, мені у володіння.
К о р о л ь Р і ч а р д
Пильніше за дружиною слідкуйте,
Мілорде Стенлі. В разі переписки
Із Річмондом, – відповідати вам.
Б е к і н г е м
Що на прохання скажете, мілорде?
К о р о л ь Р і ч а р д
Згадайте, напророчив Генріх Шостий, –
Тоді був Річмонд ще малим хлопчиськом, –
Що стане він англійським королем.
Можливо… все можливо…
Б е к і н г е м
Мій король!
К о р о л ь Р і ч а р д
Але чомусь пророк не передбачив,
Що сам невдовзі вбитим буде він.
Б е к і н г е м
Володаре, ви обіцяли графство.
К о р о л ь Р і ч а р д
Так, Річмонд!.. Був я в Екстері недавно.
Люб'язний мер повів мене до замку,
Що Ріджмонтом зоветься. Я здригнувся,
Бо передрік один ірландський бард,
Що, Річмонда побачивши, я вмру.
Б е к і н г е м
Володарю, прошу…
К о р о л ь Р і ч а р д
Котра година?
Б е к і н г е м
Насмілюсь вам про вашу обіцянку
Покірно нагадати…
К о р о л ь Р і ч а р д
Я спитав,
Котра година?
Б е к і н г е м
Зараз вдарить десять.
К о р о л ь Р і ч а р д
Хай б'є собі. Ти тільки не збивай.
Б е к і н г е м
Як "не збивай"?
К о р о л ь Р і ч а р д
Мене ти з думки збив
Настирливими просьбами своїми.
Не схильний я сьогодні дарувати.
Б е к і н г е м
Тоді скажіть відверто: так чи ні?
К о р о л ь Р і ч а р д
Не заважай. Сказав же, що не схильний.
Всі ідуть, крім Бекінгема.
Б е к і н г е м
Он як! За вірну службу – стусани!
Для цього королем його зробив я?
Про Гастінгса згадати не завадить.
Пора до замку Брекнок утекти,
Щоб не зрубали голову кати.
(Іде геть.)
Сцена третя
Лондон. Кімната в палаці.
Входить Т і р р е л.
Т і р р е л
Здійснилося криваве злодіяння,
Жахливе і безсовісне убивство,
Якого ще не бачив рідний край.
Найняв я двох – їх Дайтон звати й Форрест –
І принців на заклання їм віддав.
Ці різники, ці кровожерні пси,
Мені розповідаючи про вбивство,
Розчулились і плакали, як діти.
"Ось так вони лежали", — мовив Дайтон.
"Так, — Форрест перебив, — ми їх знайшли
У сні, в обіймах братніх. Їхні губи,
Немов рожеві квіти на стеблі,
Від подиху невинного торкались.
Лежав на їх подушці молитовник.
В мені немов усе перевернулось,
Та сатана…" — тут мій негідник змовк,
А Дайтон доказав: "Ми задушили
Створіння безневинні, найніжніші
З усіх, що народилися колись".
Від мук сумління злодії замовкли.
Я залишив їх. Цю ганебну звістку
Я королю кривавому приніс.
Ось він іде.
Входить к о р о л ь Р і ч а р д.
Вітаю, мій владарю!
К о р о л ь Р і ч а р д
Ти з радісною звісткою прийшов?
Т і р р е л
Якщо наказу точне виконання –
Це радість, то радійте: все здійснилось.
К о р о л ь Р і ч а р д
Ти бачив трупи?
Т і р р е л
Бачив, мій король.
К о р о л ь Р і ч а р д
І сам їх поховав, мій вірний Тіррел?
Т і р р е л
Їх поховав тюремний капелан,
А де, казати правду, я не знаю.
К о р о л ь Р і ч а р д
Зайди до мене зразу по вечері,
Про їхню смерть подробиці розкажеш.
Та ще подумай добре, що тобі
У нагороду дати. Все одержиш.
А поки йди.
Т і р р е л
Покірний ваш слуга.
(Іде геть.)
К о р о л ь Р і ч а р д
Замкнув я сина Кларенса надійно,
Віддав дочку в дружини бідняку.
І принци вже у лоні Авраама,
І Анна відійшла у кращий світ.
Я знаю, що племінницю мою
Єлизавету, хоче Річмонд взяти
Собі за жінку. Шлюб йому надасть
Якісь права примарні на корону.
Та перше я посватаю її.
Входить К е т с б і.
К е т с б і
Володарю!
К о р о л ь Р і ч а р д
Чого сюди вломився?
З поганими чи з добрими вістями?
К е т с б і
З поганими. До Річмонда утік
Джон Мортон. А підступний Бекінгем
Іде на нас з валлійцями своїми,
І, за чутками, військо все росте.
К о р о л ь Р і ч а р д
Єпіскоп Ілі з Річмондом для мене
Багато небезпечніші, ніж військо
Валлійських вайлуватих мужиків.
Засвоїв я, що страх і нерішучість
На службі у пустого зволікання.
Це справу до загибелі веде.
Стрімка навала, будь мені взірцем,
Меркурієм, божественим гінцем! –
Збирай же військо і не супереч:
Порадниками будуть щит і меч!
(Виходять.)
Сцена четверта
Лондон. Перед палацом.
Входить к о р о л е в а М а р г а р и т а.
К о р о л е в а М а р г а р и т а
Дозріло щастя Йорків: спілий плід
Опиниться в смердючій пащі смерті.
Ховалась хитро я і слідкувала,
Як поглинає вічність ворогів.
Побачивши лише зав'язку драми,
До Франції поїду я тепер.
Та сподіваюсь, що розв'язка буде
Не менш жахлива, чорна і гірка.
Сюди ідуть. Ховайся, безталанна!
(Відходить в глибину сцени.)
Входять к о р о л е в а Є л и з а в е т а і
г е р ц о г и н я Й о р к с ь к а.
К о р о л е в а Є л и з а в е т а
Мої синочки! Бідолашні діти!
О, квіти, що не встигли розцвісти!
Якщо витають ваші чисті душі,
Не маючи постійного притулку, –
До мене хай, не гаючись, летять:
Нехай почують, як ридає мати!
К о р о л е в а М а р г а р и т а
(на бік)
Нехай злетять і скажуть навсібіч:
Заслужено поглинула їх ніч.
Г е р ц о г и н я
Оплакала я стільки бід і горя,
Що заніміли голос і язик.
Едвард Плантагенет, навіщо вмер ти?
К о р о л е в а М а р г а р и т а
(на бік)
Мій син був теж Едвард Плантагенет.
Обох їх смерть спіймала до тенет.
К о р о л е в а Є л и з а в е т а
Навіщо, Боже, кинув ти ягнят
Напризволяще, в хижу вовчу пащу?
Чи ти дрімав у цей фатальний час?
К о р о л е в а М а р г а р и т а
(на бік)
А в час, як гинув Генріх? Гинув син мій?
Г е р ц о г и н я
Ти, привиде живий, скорботи житло,
Життя загибель, сліпота очей,
Ганьба землі, могилою забута,
Живий синодик безвідрадних днів, –
Сідай на рідну землю, що залита
Святою кров'ю безневинних жертв!
(Сідає на землю.)
К о р о л е в а Є л и з а в е т а
Хотіла б я лягти у тебе, земле,
Як я на тебе плакати сідаю.
Не тимчасовий спокій дай, а вічний!
Чи є хоч хтось нещасніший, ніж я?
(Сідає на землю поруч з герцогинею.)
К о р о л е в а М а р г а р и т а
(виходячи вперед)
Якщо за вік вважати давність горя,
Тоді я найстаріша за усіх:
Мої нещастя почались найперше.
(Сідає поруч з ними.)
І як тужити зможемо ми разом,
Згадаймо горе ваше і моє.
Едвард, мій син, був Річардом убитий
І Генріх, чоловік, убитий ним.
Едвард, твій син, був Річардом убитий;
Твій юний Річард вбитий ним також.
Г е р ц о г и н я
Та чоловік мій Йорк тобою вбитий
І Ретленда ти вбить допомогла.
К о р о л е в а М а р г а р и т а
І син твій Кларенс Річардом убитий.
Твоя утроба виштовхнула в світ
Чудовисько, яке усіх нас губить.
Той пес, який ще цуценям сліпим
Вже зуби мав, щоб рвати і кусати
Ягнят і пити їх гарячу кров,
Той нелюд, що спотворив образ Божий,
Той на землі небачений тиран,
Що править серед стогонів і зойків, –
Народжений був черевом твоїм,
Щоб нас усіх загнати у могилу.
О справедливий, праведний Господь!
Хвала тобі за те, що пес пекельний
Пожер своєї матері потомство
І дав відчути розпач наших сліз.
Г е р ц о г и н я
Ланкастера вдова, не торжествуй,
Що в горі я: тобі я співчувала.
К о р о л е в а М а р г а р и т а
Терпи, бо я за помстою голодна,
Я наїдаюсь нею досхочу.
Помер твій Едуард, що вбив мого.
І другий Едуард, онук твій, вбитий.
Твій юний Йорк до нього лиш доважок,
Бо мій один цінніший за обох.
Твій Кларенс мертвий – він вбивав Едварда.
І глядачі трагедії цієї –
Розпутний Гастінгс, Ріверс, Воген, Грей –
Зійшли дочасно у могильний морок.
Живий лиш Річард, чорний маклер пекла,
Торгаш кривавий, що купує душі
І шле туди. Та скоро вже кінець,
Хоч жалюгідний, та усім бажаний.
Розверзлася земля, палає пекло,
Чорти регочуть, моляться святі –
Чекають всі його вигнання звідси.
О Боже, підсумуй його гріхи,
Щоб я могла сказати: "Здохнув пес!"
К о р о л е в а Є л и з а в е т а
Так, віщувала ти, що день настане,
І я твоїх прокльонів попрошу,
Щоб проклясти цю кривобоку жабу.
К о р о л е в а М а р г а р и т а
Тоді тебе я лялькою назвала,
Нікчемним сколком величі моєї.
Ти намагалась бути тим, чим я,
А стати спромоглась прологом драми.
Ти піднеслась, щоб покотитись вниз.
Дала тобі дітей на посміх доля;
Тепер ти – сон про те, чим ти була.
Ти – вивіска без величі, порожня;
Мішень строката для словесних стріл;
Актор, що зображає королеву.
Де твій король? Де діти? Де брати?
Де радощі твої? Хто заволає:
"О Боже, королеву бережи!"?
Де пери, що підлесливо схилялись?
Де натовп той, що за тобою біг?
Усе давно пройшло. І хто тепер ти?
Ти хто – дружина? Ні, гірка вдовиця.
Ти – мати? Ні, ти втратила синів.
Ти королева? Ні, ніщо в короні.
Ти милості даруєш? Ні, їх просиш.
Смієшся з мене? Ні, сміюся я.
Володарка ти, може? Ні, рабиня.
Уже твоїх не слухають велінь.
Вже повернулось колесо відплати,
І віддана у жертву часу ти.
Що ж, згадуй ти тепер, чим ти була,
І вдвічі мучся, ставши тим, чим стала.
Ти мій престол забрала; буде чесно
Забрати й частку прикрощів моїх.
Несеш ти лиш частину вантажу,
Що гне мене додолу. Незабаром
На тебе я увесь перекладу.
Тепер прощайте, горе-королево
І герцогине Йоркська. Шлях лежить
До Франції. Надіюсь, що мені
Там будуть біди Англії смішні.
К о р о л е в а Є л и з а в е т а
Лишись іще, майстриня у прокляттях,
Навчи мене, як ворогів клясти.
К о р о л е в а М а р г а р и т а
Не їж, не спи.