Щодо ЧО, то тут помітна певна "лінія". Її тиранічно нав'язав хтось із-за меж ранчо, тому вона й не зовсім утвердилась. Тож не слід гадати, що всі тутешні жінки нас ненавидять.
Мої веселощі тривають недовго. Через кілька хвилин переді мною серйозну проблему ставить Дейв.
Коли я повертаюся на годину пізніше до свого барака, там ніде, навіть у Дейвовій кімнаті, не світиться. Я натискаю на вимикач і не знаходжу на синовому робочому столику записки, яку Дейв звичайно залишає, повідомляючи, куди пішов. Я хвилююся, хоч і знаю, що це безглуздо. З оточеного колючим дротом табору, єдиний вихід звідки охороняють вартові на вишці, втекти неможливо. Телефоную до замкового басейну. Мені відповідають, що Дейв пішов звідти ще годину тому. Додзвонитися до інших бараків ЧО я не можу й вирішую бігти від дверей до дверей і шукати Дейва.
Нарешті я знаходжу його на кухні Муч: самої господині вдома немає. Щойно я бачив її у Пірсів. Дейв сидить на червоному пластмасовому стільці й читає; коли я заходжу до кухні, він навіть не підводить очей.
— Що ти тут робиш? — питаю я. — Я тебе скрізь шукаю.
Дейв і не зирне на мене. Його довгасте обличчя схилилося над книжкою, а очі з густими й вигнутими чорними віями, що відкидають на щоки тінь, потупилися.
— Я тут, — холодно відповідає Дейв.
— Ти ж бо в помешканні Муч, а самої її тут немає.
— То й що? Муч начхати на це. Мені теж.
Не люблю я цей тон. Це говорить не Дейв, а хтось інший, кого посадили на його місце. Я сідаю перед сином.
— Мабуть, тобі здалося, що я забарився. Одна з охоронниць упала з коня, вивихнула лікоть, і я повинен був їй допомогти, бо лікаря Рільке немає.
Дейв і оком не моргне. Досі він на мене не дивився. А тепер і не слухає.
— Дейве, ти мене чуєш?
— Чую, — відповідає хлопець з холодною зухвалістю, старанно перегортаючи в книжці сторінку.
Я одразу бачу, що він не прочитав у ній жодного рядка.
— Я пояснюю тобі, що спізнився не з власної вини.
— Я розумію, — каже він тим самим тоном.
Я вирішую пояснити ще дещо.
— Не можна було зволікати. Вивихнутий лікоть треба негайно вправити. Після прогулянки я з Джесперсеном подався просто до медпункту.
— Знаю, — каже син. — Стайн заходив до басейну і сказав мені.
— Що ж, коли ти все знаєш, то перестань на мене дутися.
-'А я не дуюсь, — відповідає Дейв із холодною гідністю.
— Та ні, дуєшся. Навіть не дивишся на мене. Гадаєш, мені дуже цікаво говорити, наче до стіни.
— А я і є стіна, — відказує Дейв, не підводячи очей.
Він агресивно наголошує на отому "є" і різко перегортає пальцем ще одну сторінку. Ми обидва мовчимо. Я не знаю, що діяти. Дейв уже не раз виявляв до мене певну ворожість, але ніколи не робив цього так відверто й так довго. Можна подумати, що з наближенням статевої зрілості в нього зростає роздратування. Та найгірше те, що я насилу зберігаю самовладання. До горла мені підкочується клубок, а з думок не йдуть складні й банальні проблеми виховання: може, я не досить чуйний батько? 4и не повинен я постати перед Дейвом у владнішому, а отже, й безпечнішому "образі батька"? Не знаю. До цих категоричних настанов я ставлюся недовірливо.
Я встаю і якомога привітніше кажу:
— Ходімо, Дейве, додому.
— А мені й тут добре, — відказує він, навіть не ворухнувшись і не відірвавши очей від книжки.
Що мені робити? Підвищити голос? Дати хлопцеві ляпаса? Взяти його в оберемок і навалити собі на плече? Я вдаюся до хитрощів.
— Що ти читаєш?
Дейв закладає сторінку і, згорнувши книжку, подає її мені, навіть не глянувши на мене.
— Ага, "Пригоди Гекльберрі Фінна", — кажу я. — З цим героєм ти дружиш давно.
Мені подобається, що Дейв читає такі чудові книжки. Але це мене й непокоїть, бо ця книжка, зрештою, — історія нелюбого хлопчика, який утікає з дому.
Щоправда, з Блувілла не втечеш.
Я повертаю синові книжку й питаю:
— До чого ти дочитав?
Та Дейв не дає втягти себе в літературну дискусію. Він відповідає коротко:
— Я щойно почав її читати.
І одразу ж, блідий, байдужий і рішучий, вдає, ніби знову схиляється над книжкою.
— Ходімо, Дейве, не примушуй мене чекати.
Він мовчить.
— Ну ж бо, Дейве! — Я підвищую голос.
Дейв насуплює брови й відчужено каже:
— Я ж уже сказав: мені й тут добре.
Знову западає мовчанка.
— Чекатиму на тебе в кафетерії, — безбарвним тоном промовляю я.
Дейв не відповідає. Я зачиняю двері кухні, але, перше ніж піти з чужої оселі, тихо заходжу до ванної, відкриваю аптечку і, роздивившись, що там лежить, — даруйте мені, Муч, — забираю тюбик снотворного.
Я знаю, що знайду Муч у Пірсів, тому йду відразу до їхнього барака. Пірс працює зі мною в лабораторії. Безперечно, це чудовий дослідник, а місіс Пірс — незвичайна жінка. Хоч вона й не має освіти, але розум у неї гострий, як кинджал. Вона висока й худа, загострений ніс і випнуте підборіддя мовби тягнуться одне до одного, і це робить її профіль схожим на соколиний. Проте така зовнішність досить оманлива: місіс Пірс добра жінка, і головна здобич для неї — не люди, а події. Постійно насторожена, вона зазирає в усі закутки, тому помічає й чує за день удесятеро більше, ніж будь-хто інший. Попервах ми не вірили в чуття і нюх Джоан Пірс, але вони з дня на день розкривалися дедалі дужче, і наш скептицизм, зрештою, розвіявся.
Місіс Пірс ніколи не розлучається з великою чорною шкіряною сумкою, що в ній носить, хоч як це дивно, маленькі ляльки, — вона робить їх сама, — а також чималий бінокль. Часто вона, розмовляючи з друзями, м'яко підходить до вікна, приставляє до очей бінокль і пильно роздивляється, що там діється надворі.
Але для того, щоб зазирнути в майбутнє чи через стіну, збільшувальні скельця місіс Пірс не потрібні. Талант пророчиці в неї доповнюється талантом ясновидиці. В перші дні після мого поселення в Блувіллі місіс Пірс передбачила, що Аніта провідуватиме мене дедалі рідше. Це її передбачення, на жаль, збулося, і тепер я довірливо вислуховую її, коли вона описує Гільду Гельсінгфорс, якої ніхто тут ніколи не бачив і яка, за словами місіс Пірс, дуже висока й гарна. Риси обличчя в неї нібито класичні, й узагалі вона скидається на кам'яну статую. "Одначе все це чомусь змарновано..."
Джесперсен прозвав місіс Пірс Чаклункою. Сама вона говорить про своє передчуття куди скромніше. Але "чаклунство" чи "передчуття" — це тільки слова. Я радше сказав би, що місіс Пірс притаманна неабияка спостережливість та кмітливість, і вона усвідомлює не ці свої властивості, а лише їхні наслідки. Вона, мабуть, навіть не помічає того, як накопичує в собі факти, аналізує й синтезує їх, бо ця величезна робота — єдина втіха в її житті.
Коли місіс Пірс відчиняє двері, її гострий, наче пташиний дзьоб, ніс цілиться мені в очі, і вона, сміючись, каже:
— Бідолашний Ральфе, я бачу, вам завдає клопоту Дейв. Але в його поведінці немає нічого такого, що насторожувало б. Ви прийшли побачитися з Муч? — не змовкає місіс Пірс. І, стиснувши руку вище ліктя, — пальці в неї теж вельми гострі, — веде мене до кімнати, де спить її син; ця кімната вдень, коли ліжко складають у стінну шафу, править їй за вітальню.
Муч сидить за столом, перед нею лежить шкільний підручник. Її кругле зморшкувате обличчя під густим сивим волоссям досить спокійне. Муч і тримається та розмовляє спокійно, і це підбадьорює Стайна. Я сідаю навпроти неї і розповідаю про свою розмову з Дейвом. Мабуть, моя розповідь не цікавить Джоан Пірс, бо згодом вона підводиться, стає біля вікна, яке виходить на барак охоронниць, і, піднісши до очей бінокль, довго спостерігає, що там відбувається.
Муч притаманна рідкісна риса: вона вміє уважно слухати. Ця жінка вловлює кожне ваше слово. А коли чогось не розуміє, то перепитує. Коли я закінчую розповідати, вона всміхається й каже з отим німецьким акцентом, який чомусь заспокоює мене:
— Передусім, Ральфе, перестаньте докоряти собі. Ви ж не винні, що ваша дружина померла.
Я ще раз помічаю, що ні Муч, ні Джоан не вважають Аніту моєю справжньою дружиною.
— Ви робите для Дейва все, що можете, — додає Муч.
— У Ральфа ніжне серце, — озивається місіс Пірс напівіронічним, напівзамріяним тоном. Кажучи це, вона навіть не повертає голови й не перестає стежити за бараком охоронниць. Це доказ того, що її вуха можуть слухати одне, а очі — спостерігати інше.
— Ні, ні, Джоан, — заперечує Муч, — не кажіть цього! Ми ніколи не буваємо надто ніжними! Дитина здатна вбирати в себе без кінця-краю нашу любов. Вона просто впивається нею. І дитині завжди її мало!
Я намагаюсь повернути її до своєї теми:
— А чому ж Дейв відштовхує мене, як зробив це сьогодні?
— Ну що ви, Ральфе, це природно.
— Природно?
— Звичайно, Ральфе. Поставте себе на його місце. Дейв залишився без матері. Тепер він страшенно боїться втратити й батька. Ось чому хлопчик так тримається за вас. Гадаєте, коли ви їдете верхи на прогулянку, він бавиться в басейні? Аж ніяк! Він чекає на вас. А коли ви спізнюєтесь, Дейв не знаходить собі місця. Ось чому я, дізнавшись, що ви вже повернулися до замку й пішли подавати медичну допомогу Пуссі, послала Стайна попередити хлопчика про це (вона, як і всі ми, називає свого чоловіка Стайном).
— Дякую, Муч. Дейв мені сказав.
— На жаль, це нічого не дало. В нього вже урвався терпець.
— Що ви хочете цим сказати?
— Що Дейв уже не зміг позбутися тривоги, яку в нього викликало ваше спізнення.
— У такому разі він, побачивши мене, мав би зрадіти.
Муч хитає головою.
— Так реагує доросла людина. У дітей тривога не минає довше. В них рефлекторне гальмування надто слабке. І ось що сталося з Дейвом: він утратив самовладання. Хлопчик утратив самовладання, бо дуже тримається за батька. Тому й гнівається на вас.
Я дивлюся на Муч.
— Ви хочете сказати, що він гнівається зі страху втратити мене?
— Саме так. Цю його поведінку викликав розпач.
— Жах, — кажу я впівголоса.
— О ні, — озивається місіс Пірс, не повертаючись і не відриваючи очей від бінокля. — Ви, Ральфе, не дуже журіться. В його поведінці нема нічого страшного. То звичайна гра. Дейв добре знає, що його сварка з вами не така вже й серйозна. Він просто намагається якось вас покарати.
— І випробувати вашу любов до себе, — докидає Муч.
Я замислююсь, і чим довше розмірковую, тим більше мені здається, що вони мають рацію, Я дивлюсь на них.