Треба тільки палко любити гроші. А тому що людей, для яких гроші над усе, не так уже й багато, то й багатіїв на світі не дуже густо.
Александр тримав свої волохаті ручиська на колінах. Він слухав Майя і задоволено думав: "От уже меле язиком".
— А тобі важко зробити грог для всіх? — спитав Дері.
Александр забурчав:
— Та я б охоче, але ж треба йти по воду до колодязя.
— Я піду, — зголосився Піно.
Він схопив бідон і зник у темряві. Майя повернувся до Александра.
— Ну, подобається він тобі?
— Хороший хлопець. От тільки не може пропустити фріцівського літака, щоб не пальнути по ньому.
— Що ж, це похвально, — сказав П'єрсон.
— Похвально, якби з того якась користь. Бо ж і фріц може ушкварити на бриючому й переколошкати з десяток наших.
— Звичайно, це ризиковано.
Александр знизав плечима.
— Треба зовсім з'їхати з глузду, щоб отак ризикувати. Але сьогодні ввечері наш приятель Піно вже не буде нас тривожити. Досі він стріляв з табору, а тепер нехай собі стріляє з дюн. Там він зайняв маленьку вогневу позицію.
— Оце і є справжній герой, — серйозно зауважив П'єрсон.
— Так, — погодився Майя. — Це справжній герой. Він просто нездатний уявити собі власну смерть, навіть коли бачить, як круг нього гинуть люди. "Однак, — подумав він, — ще зовсім недавно я справді захоплювався Піно".
— А кумедна все-таки оця війна, — зауважив Майя, — чим більше людей ти уколошкав, тим більша тобі хвала.
П'єрсон повернувся до нього.
— Нащо ж ти воюєш, коли війна тобі не подобається?
— Як то — нащо?
— А отак! Нащо? Ти б міг дезертирувати або ж застрелитися. Якщо ж ти воюєш, значить, ти сам обрав цей шлях.
— Ти це називаєш вибором? Тобі кажуть: "Негайно вирушайте на фронт. Шістдесят п'ять шансів із ста за те, що вас там уб'ють. Якщо не підете, розстріляємо ми — як дезертира". Ти називаєш це вибором?
— Ти мене береш за горло, — мовив Александр.
— Прошу! — мовив Піно, заходячи з повним бідоном в освітлене вогнем коло.
Він не сідав, — стояв маленький, кремезний, у червонястих відблисках багаття, <і його чорне волосся, що злиплося від поту, смішними пасмами стирчало над лобом.
Александр налив у миску води, накрив її й підклав у вогонь кілька полін.
— Маєш, — сказав П'єрсон, простягаючи Майя револьвер. — Він зовсім сухий, я його перезарядив.
Майя було приємно відчувати на собі суху одежу. Англійські формені штани, що їх йому позичив Дері, мали бездоганно відпрасовані стрілочки. Майя, сідаючи, злегка підсмикнув холоші, і йому на мить здалося, що він знову цивільний.
— То ти мені зовсім віддав ці штани, Дері?
Дері поклав ногу на ногу.
— Бери, коли хочеш.
— Не бійся, то я пожартував.
— Та ні, залиш їх собі. У мене є ще кілька.
— Кілька? Сказав би "ще одні", а то кілька.
— Як сказав, так воно і є.
Майя нахилився до нього.
— Може, це якось зв'язано з твоїми "мільйонами"?
— Може, й зв'язано, — відповів Дері.
Він усміхнувся, і його м'які щоки немовби розпливлися.
— Підставляйте кухлі! — гукнув Александр. — Наливаю кожному по вінця.
Він підняв покришку, грог парував, поширюючи терпкий аромат. Александр налив свій кухоль і подав його Майя. Потім налив хлопцям.
— Гей, Піно! — сказав він. — Ти ніколи такого не пив у своєму Безоні!
— Далеко цьому пійлу до коньяку! — відповів Піно своїм злим голосом.
Вони сиділи, сьорбаючи грог. Кухлі були такі гарячі, що обпікали губи, і їх ледве можна було втримати.
— От типи! — мовив Александр, — Чи ви коли чули таке: стоять, горять і не стрибають!
— А може, вони боялись! — озвався П'єрсон. — Страшно ж стрибати у воду з отакої висоти. Хоч і пече, а страшно.
— Е ні, — сказав Майя. — Коли я плавав там, то бачив, що з борту звисало дві-три кодоли. Могли ж вони спуститися по них?
— Чого ж їм іще треба: спускайся собі по кодолі, — люто мовив Александр, — і пливи до берега. Чого вже тут думати?
Усі мовчали. Піно шумно сьорбав свій грог. А все-таки це Жіночі, вигадки, — думав він, — лити гарячу воду в алкоголь. Якби його, Піно, воля, він би вихилив усе це віскі просто так. Александр — хороший хлопець, молодець, нічого не скажеш, але щодо питва у нього якісь жіночі смаки.
— А як ся має твій знаменитий знахар? — спитав Майя у Дері.
Всі заціпеніли.
— Його вже немає в живих…
— Що? — перепитав Майя.
— Так, — відповів П'єрсон. — Коли ти пішов…
— Немає в живих?
— Його вбило. Снарядом. З сімдесятсемиміліметрової.
— Де?
— У його кімнаті в Сана. Він мешкав у мансарді. За ним кинулись тільки цього вечора. А він лежить мертвий у ліжку.
— Сіріллі? — спитав Майя.
Спалахнув сірник, кинувши в ніч веселе світло. Майя побачив, що то П'єрсон розпалює свою люлечку, поправляючи олівцем тютюн.
— Ви ще всього не знаєте, — мовив П'єрсон. — Сьогодні ввечері я чув деякі подробиці від санітара.
Александр рвучко обернувся до нього.
— Що? Що ти ще знаєш? Що ти нам іще розповіси? І всюди йому треба сунути свого носа! От святий кюре!
— Гаразд, — сказав П'єрсон. — Я мовчу.
Майя відчув, що той ображений.
— Е ні! — сказав він, наслідуючи грубий, веселий голос Александра. — Розповідай, ради бога, розповідай!
П'єрсон знову покопирсався в люлечці олівцем.
— Гаразд, — сказав він, але вже не так охоче. — Здається, Сіріллі був не сам. Із санітаркою. їх обох убило в ліжку. Вони лежали роздягнені, обіймаючи одне одного. Усі мовчали, тільки П'єрсон підсумував:
— Це велике горе для їхніх сімей.
— Наплювати на сім'ї, абате! — огризнувся Майя.
Запала мовчанка.
П'єрсон підвівся.
— Щось я сьогодні непопулярний, — мовив він.
І крутнувся на каблуках.
— Піду. Невеличкий моціон перед сном.
Він пройшов між Александром і Майя, сказав: "Пробачте" і зник у темряві. Чути було, як віддаляються його кроки.
— Ти його образив, — сказав Александр.
— А ти ні?
— В тім то й річ. Тобі не треба було його ображати, коли вже образив я.
— Це досить пікантна історія!
— Годі! — ревнув Александр.
Майя замовк. Дері заворушився.
— Будемо лягати?
— Так, — сказав Александр. — Я люблю слухати ваші теревені, але це занадто, це вже занадто.
Він поплескав Піно по плечу.
— Підемо спатки, Піноккіо?
— Я не люблю, коли об'єктом для жартів беруть моє ім'я, — сухо сказав Піно.
— Отакої! — мовив Александр. — Тепер усі лають мене.
І він підняв руки.
— Яка вас усіх муха вкусила, чорт забирай?
— Підемо спати? — спитав Дері.
— Лягай, хай тобі чорт! Я тобі не потрібен, ні? Може, ти хочеш, щоб я тобі постелив?
— Та не кип'ятися ти, —сказав Дері примирливо.
— Сто чортів! — крикнув Александр. — Невже я кип'ячуся?
— В усякому разі, ти горлаєш, мов навіжений.
— Хто горлає? Я?
— Та ні, — озвався Майя, повертаючись до Дері. —Ти хіба не чуєш, як він шепоче?
Усі засміялися, засміявся і Майя. Але йому зовсім не було весело — так само, як і решті.
Дері підвівся. Перев'язана рука біліла в пітьмі. Один по одному підвелися й інші.
— Піду походжу, — сказав Майя. —: Щось не хочеться спати.
— Тільки зауваж собі, — сказав Александр, — що Піно спить на підлозі халабуди, між двома спідніми койками. Тож, коли зайдеш, гляди не наступи йому на голову,
— Атож, — сказав Піно, — гляди не наступи.
Майя заглибився в алею. Вона тяглася вздовж муру Сана, аж до рогу, а там одразу починались дюни.
На білих проти місяця піщаних валах подекуди темніли чорні плями, що мали бути кущами або ж покинутими автомашинами. Він видерся на найближчу дюну і. сів на пісок. Перед ним, освітлюючи море, мов смолоскип, горів пароплав. З того місця, де він сидів, Майя не міг бачити людей, котрі скупчились на кормі. Він бачив тільки темний силует корабля, над яким здіймався вогняний гребінь. Напруживши слух, він почув те саме жалібне голосіння, яке недавно так вразило його. Та сама безсила жалоба. Він оглядівся. Ніч. На пляжі ані душі. Всі поснули. А він сидить отут, на теплому й досі піску. Повітря теж тепле, його м'язи послаблені, але втоми нема. Він зі смаком попоїв, випив грогу, а зараз покурює сигарету. І почуває себе добре: щасливий, що цілий, що живе. А за кілька десятків метрів смажаться у вогні люди. І нікому нема до них діла. Вони горять живцем теплої запашної ночі. А світ живе собі далі. Люди і далі люблять і ненавидять — по всій землі. Кожен, мов навіжений, крутиться на своїй купці багна, а земна куля, на якій вони живуть, несе їх у безкінечний всесвітній простір. В Америці у цей час дзвінко сміються молоді дівчата на всіх тихоокеанських пляжах. А завтра те саме сонце, яке зробило коричневою їхню білу шкіру, осяватиме чорний од кіптяви кістяк вантажного судна, і це ж саме сонце світитиме, коли скінчиться оцей безглуздий фарс. Люди вмирають, думав Майя, люди, яких убивають інші люди, а тих інших повбивають ще інші. Чи є в цьому якийсь глузд? І як оце все розуміти?
Повертаючись до Сана, він запримітив темну постать, що ворушилася під деревом. Наблизившись, він розпізнав кавалерійські штани й чоботи.
— О, це ти! — мовив невдоволений голос.
То був П'єрсон. Він стояв навколішках і, здавалось, дуже заклопотано обміряв землю кравецьким метром. Рукава були закачані, руки брудні, а напохваті лежала лопатка.
— Я тобі заважаю? — спитав Майя.
— Анітрошечки.
Майя сів, прихилився спиною до дерева й закурив сигарету.
П'єрсон витяг з кишені маленького чорного блокнота з гумовим поясочком; з цим блокнотом він ніколи не розлучався.
— Запали сірника, будь ласка!
Спалахнув яскравий вогник. П'єрсон щось нашкрябав на папірці, ляснув поясочком і сховав блокнот у кишеню.
Він і собі прикурив сигарету й сів поруч з Майя. Як тихо-мирно все навкруги! За кілька метрів маячіли дюни. Праворуч під деревом зяяла недокопана траншея.
— Скажи, — запитав П'єрсон, — нащо ти вічно тягаєш оцей револьвер? Адже фріців тут немає.
— А це щоб застрелитись.
— Застрелитись?
— Атож. Коли мене смертельно поранять і я страшно мучитимусь.
— А-а, — сказав П'єрсон.
— Це тебе вразило?
— Анітрохи.
— Я не боюсь .умерти. Смерть — то ще півбіди, — мовив Майя трохи згодом. — Я боюсь мук перед смертю.
— Але як ти знатимеш, що твоя рана смертельна?
— Обов'язково знатиму.
— Може, я помиляюсь, але гадаю, що в такому випадку вже не стане сили навіть на те, щоб убити себе.
— Мені стане.
— Не розумію, чому ти так в цьому впевнений.
— Бо я багато про це думав, — відповів Майя. — І добре підготувався.
— А якщо ти все-таки помилишся? Якщо твоя рана буде не смертельна?
— Я б цього однаково не знав.