Піхотинець був худий, але нап'яв на себе стільки всякого манаття, що здавався досить огрядним. Незважаючи на спеку, його гімнастьорка була застебнута на всі гудзики, а з-під коміра виглядала брудна сорочка й светр кольору хакі. "Мабуть, він натяг на себе ще й фланелевий жилет", — подумав Майя.
— Я бачив, як вона падала, — мовив піхотинець, порпаючись в одній із кишень. — Єдине, що я встиг зробити, це розпластатись на землі. І наробила ж вона шелесту! Думав, поцілила в мене! — Він витяг кисет, вийняв з рота папірець і спритно скрутив тоненьку цигарку. Потім дістав схожу на невеличкий снаряд запальничку, з якої видобув довгий язик чадного полум'я. — Сам зробив, — скромно признався він. — Заряджаю її раз на місяць.
— Охоче вірю.
— Що?
— Охоче вірю, — крикнув Майя.
Після короткої перерви знову оглушливо загуркотіли зенітки, почали вибухати бомби.
— Не стій! — крикнув Майя. — Ти ж бачиш, що сюди залітають осколки. — І показав на сліди осколків на стіні.
Піхотинець подивився на стіну і, перш ніж сісти, з виглядом знавця зняв ручний кулемет з плеча, поставив його між ноги, відчепив з пояса чохол, поклав долі, відтак пересунув на живіт дві пузаті сумки. Тільки після цього він сів під стіною, торкаючись плечем Майя. Піхотинець був капловухий, мав гострий ніс і кутасте обличчя, яке здавалося кумедним. Обмотки робили його литки надзвичайно грубими, а ступні теж були навдивовижу великі.
— Я з Безона, — за хвилину мовив він і тут же додав: — Найнеприємніше для мене — що під час цього клятого відступу я втратив усіх своїх товаришів.
— Вони що, загинули?
— Та ні, — сердито відповів піхотинець. — Просто я їх десь загубив. Це сталося однієї ночі. Я, мабуть, ішов і куняв, бо потім помітив, що збився з дороги. Коли прочумався, то побачив, що вся компанія десь щезла. Я їх довго шукав, бо всі хлопці були з Безона, але так нікого й не знайшов.
Розповідь його урвав різкий свист бомби. Він нахилився вперед, але не випускав з рота цигарки, і на лиці його застиг поважний, напружений вираз, неначе він виконував якусь дуже важливу роботу.
— Здорово свище, еге?
— Якось переживемо, — відповів піхотинець. — Трохи терпіння, трохи витримки і все.
Після вибуху бомби знову запала тиша.
— І ось уже цілих десять днів я ходжу сам, — провадив далі піхотинець. — Ти не можеш собі уявити, як це нудно.
— Десять днів?
— Так, голубе, десять днів тьопаю дорогою та ще й до ладу не знаю, куди йти… Сам, як палець… І нікого із знайомих.
Майя подивився на нього.
— Що ти робив на терасі?
— Стріляв, чорт забирай. — І додав, ніби про себе: — Отак-то!
Він підняв чохол, старанно обтрусив його від пороху, потім з материнською ніжністю заходився витирати кулемет.
— У мене більше немає патронів, — додав він, поклавши кулемет на коліна і спершись на нього руками. — Але не турбуйся, патрони я знайду. Що-що, а це добро скрізь валяється на дорогах. Я приберіг порожні диски. — 1 він задоволено поплескав по одній із сумок. — Знаєш, — провадив він далі, — це чудова зброя. Ніколи не заїдає, працює, як годинник. Повинен тобі сказати, я одержав його новісіньким із складу і дуже обережно поводився з ним. Я не розлучаюся з ним із самого початку війни. Нікому не дозволив і доторкнутись до нього, навіть лейтенантові. Якось він захотів узяти в мене кулемет, щоб пустити чергу в літака, що йшов на бриючому польоті. "Е ні, вибачайте! — відповів я йому. — Хто кулеметник: ви чи я? Якщо ви, то забирайте й носіть собі його і стріляйте, скільки хочете. А якщо кулеметник я, то й стрілятиму з нього теж я". Йому це страшенно не сподобалось, але він усе ж таки відчепився. Я ніколи ні перед ким не вислужуюсь. І тому лейтенантові теж у зуби не подивився. Якщо кулеметник я, то й стрілятиму з нього теж я. Отак-то!
— І правильне зробив, — сказав Майя.
Піхотинець приязно глянув на нього.
— Мої хлопці теж, коли почався відступ, почали казати: "Друже Піно, — мене звуть Піно, — відрекомендувався він, задерикувато дивлячись на Майя, — викинь ти до біса свою хлопавку! Потрібна вона тобі зараз! І хочеться тобі таскати десять кілограмів заліза день у день!" Та я їх не слухав. "А юнкерси?" — питав я їх. Скажу тобі, — додав він скромно, — що в Саррі я таки збив з оцього кулемета юнкерса. "Вас перестріляють, як кроликів, — сказав я хлопцям, — а ви й не подумаєте захищатися", — "Захищатися? — питали вони. — Захищатися! Посміши нас іще трошки!" Та я їх не слухав і, забачивши в повітрі фріца, пускав по ньому чергу. І, можеш повірити, хлопці мене лаяли. "Піно! Паскуднику! — кричали вони. — Ти хочеш, щоб нас посікли на форшмак через твій кулемет? Забирайся геть, якщо ти надумав стати зуавом!" Отак вони мені вичитували. А ще називається солдати! Та я їх не слухав. Врешті, однієї ночі вони навіть спробували вкрасти мого кулемета. Все-таки це підло, еге ж? Я нітрохи не здивувався, коли загубив їх.. Вони, мабуть, навмисне покинули мене, — роздратовано додав він.
Майя подивився на нього краєчком ока.
І уявив собі, як Піно іде під палаючим сонцем, самотній у лавині солдатів, з яких нікого не знає, у застебнутій на всі гудзики гімнастьорці, з двома величезними сумками, в обмотках і з десятикілограмовим ручним кулеметом! І шукає патрони, щоб стріляти у фріців! По кожному літакові, що пікірує на колону, він випускає чергу — без нічиєї команди: просто він не мириться з тим, що його обстрілюють згори. Майя з подивом розглядав цього дивака, що самотужки воював далі, хоч усі давно вже покидали зброю.
— Що ти робив до війни?
— Займався столяркою, — відповів Піно.
І додав, задерши своє кутасте підборіддя:— У мене є своя майстерня, помічник. Роботи в мене вистачало! Я ні на що не скаржився, а моя дружина тим більше. Смутило мене тільки те, що в нас не було дітей. А скільки ми ходили з нею до лікарів! Вся справа в дружині. Вона… — Він почав підшукувати потрібне слово.
— Безплідна?
— Таке скажеш! — сторопіло відказав Піно. — Просто вона не може завагітніти, і все.
Знову почувся пронизливий свист. Піно нахилив голову з уважним і серйозним виглядом, як і щоразу, коли падала бомба. Здавалось, він думає: "З цією бомбою нема чого жартувати. Треба бути уважнішим". Майя і Піно довго чекали вибуху. Але його не було.
— Ну от! — роздратовано й водночас задоволено мовив Піно. — Усе! Ти йдеш?
Він уже знову стояв на ногах, з ручним кулеметом і напханими сумками на плечах. Його невеличка постать чітко вирізнялася на тлі стіни гаража, присадкувата і трохи кумедна.
Піднімаючи залізну штору, Майя раптом згадав, що в потоці солдатів, який простягся на десять кілометрів по узбережжю, Піно зостався без товаришів, сам-один.
— Послухай, — сказав він, — якщо хочеш, можеш зробити мені одну добру послугу. Треба піти в Сана.
— А де воно, те Сана?
— Повернеш ліворуч і пройдеш із кілометр пляжем. Сана стоїть на березі моря, і його ти ні з чим не сплутаєш. Дійдеш до гратчастої огорожі й праворуч од неї побачиш машину. Англійську санітарну машину. Бородатий тип, який там куховарить, мій товариш Александр.
— Александр? Це легко запам'ятати.
— Скажеш йому, що Майя, — Майя — це я, — спробує сісти на судно, і якщо сьогодні ввечері я не повернуся, то мені це вдалося зробити.
"Він уже це знає, — подумав Майя, — отож спочатку буде трохи здивований, що я прислав до нього людину з такою звісткою".
— Зрозуміло.
— Стривай. Скажеш також, що ти мій товариш і що я просив прийняти тебе на моє місце в їхню компанію.
— Не можу я йому таке сказати, — засоромлено мовив Піно. — Не стану ж я напрошуватись.
Майя усміхнувся.
— Так я ж тебе запрошую, дурненький. Александр, я — це все одно.
— Як же я можу отаке сказати від себе?
— О боже! — зітхнув Майя. — Якби в мене був клапоть паперу, я написав би Александру записку.
— Записка — інша річ, — сказав Піно, — я охоче виконаю твоє доручення.
Майя зрозумів, що наполягати марно, що Піно все одно нічого не "скаже від себе". Зрештою, яка різниця? Александр і так усе зрозуміє.
— Гаразд, — мовив він. — Як хочеш. Бувай здоров.
— Бувай.
— Що ви хотіли, мосьє?
Майя, що намагався одкрутити кран у кухні, обернувся. Невисока дівчина років п'ятнадцяти стояла в дверях, згорнувши на грудях руки. Вона говорила суворим тоном, але в голосі її відчувалася тривога. Майя всміхнувся.
— Вибачте, — відповів він, — я зайшов сюди, щоб хоч трошки опорядитися. Я гадав, що в домі нікого немає.
Отже, в містечку ще є цивільні. А він, коли йшов вулицями, не бачив ніде ні душі. Мабуть, люди поховалися по домах, бо більше боялися солдатів, аніж бомб.
— Справді? А може, ви хочете нас пограбувати?
Майя засміявся, дівчина зніяковіло дивилась на нього.
— Це я так спитала, бо вчора до нас зайшов солдат і забрав майже половину наших продуктів. Я не давала, але він вилаяв мене та ще й пригрозив. У нього на поясі висів великий револьвер, такий, як оце у вас.
— Не бійтеся, — сказав Майя, — мені треба тільки трохи вмитись.
Дівчина розгублено подивилась на нього.
— Водогін зруйновано. У нас залишилось трошки води, але ми бережемо її на страву. А вмиватись беремо воду з колодязя. Вона, правда, солона. Це нічого, якщо ви вмиєтесь у солоній воді?
— Звичайно, нічого, — відповів Майя, — сіль зберігає тіло.
Дівчина усміхнулась, але очі її все ще недовірливо дивилися на Майя. Відчинивши шафу в стіні, вона зачерпнула з відра води, налила в невелику білу миску й поставила її на кам'яну плиту під умивальником.
— Тримайте, — сказав Майя і, розстебнувши пояса з револьвером, простяг дівчині. — Тепер "великий револьвер" у ваших руках, і ви можете мене застрелити, якщо я стану лихий.
— О ні! — відповіла вона. — Я вас не боюся.
Майя схилився над мискою. Він волів би вмиватись наодинці, але дівчина навіть не думала виходити з кухні. Очевидно, в тих стінних шафах лежать продукти.
— Ви мешкаєте тут сама?
— Ні! — квапливо відповіла дівчина. — Зі мною іще Антуанетта, дідусь і бабуся. Вони сховалися в льоху. Ми чули, як ви ходили у нас над головою. Вони не хотіли, щоб я підіймалась нагору, але я все одно пішла. Антуанетта безперестану плаче.
— Хто вона така?
— Це моя старша сестра. Такий страхополох!
— А вас як звуть?
Дівчина завагалася. Якось не личить називати своє ім'я молодому незнайомцеві.
— Жанна, — врешті відповіла вона.
Кінець кінцем зараз війна.
— Жанна, — повторив Майя.