– І додав: – Мені сподобалося те, як ви переконували його, що радянське дельфінознавство анітрохи не викликає у вас занепокоєння.
– Чи я переконав його?
– Ні, не думаю. Йому не бракує інтуїції. Він більше знає, ніж вдає.
– Авжеж. Допіру мені телефонували з нашої служби. По-перше, Сі не якийсь другорядний дріб'язковий агент, як він удавав із себе, а один з керівників наукової розвідки. По-друге, Сі має диплом фізика, що його він одержав у Йєльському університеті…
– І він ставив запитання про турбулентні завихрення!
– Саме цим, на мою думку, він зрадив себе. Неук вдав би, що знає.
У двері постукали.
– Увійдіть! – гукнув Лоррімер.
Увійшов чоловік, подав Лоррімерові велику фотографію й вийшов.
– Наші хлопці не марнували час, – похвалив Лоррімер. – Ідіть побачите, Девіде.
Адамс обійшов навколо письмового стола й схилився над Лоррімеровим плечем.
– Чудова фотографія! – захопився він. По хвилі додав: – Це рум'яне обличчя всіма порами просочилося фальшем.
– Ох, ви перебільшуєте, – відповів Лоррімер. – Чимало американців таким чином виявляють свою веселу вдачу, – він кинув ще мокру фотографію на стіл. – Отож, – повів далі Лоррімер, зітхнувши, – він вистежує нас, а ми – його. Який абсурд!
– Я запитую себе, – мовив Адамс, – чи він хоч що-небудь узяв з нашої розмови?
– Не гадаю. А втім, зараз ми це перевіримо.
Він витяг шухляду, в якій лежав телефон, зняв трубку.
– Прокрутіть мені плівку. З самого початку розмови.
Лоррімер відкинувся назад і, узявши фотографію, розглядав її здалеку, похиливши набік голову.
– Яке лихо, оце шпигунство в роботі! Яке марнотратство часу! Цей сердега Сі, повертаючись додому вечорами, либонь, зазирає в замкову щілину, коли випорожнює свої кишені.
Адамс зареготав. У цю ж мить з стінної шафи залунав голос Лоррімера й заповнив кімнату:
"— "Апманн"! Ви дістаєте ці сигари через Париж, містере Сі?
– Мушу здивувати вас, містере Лоррімер. Я одержую їх безпосередньо з Гавани.
– Отже, наша блокада нічого не варта.
– Я не сказав би цього. Містере Адамс, чи не бажаєте запалити "Апманна"?"
Коли стрічка скінчилася, Лоррімер підвівся:
– Ну, Девіде, що ви думаєте про наші переговори? Адамс усміхнувся.
– Це шедевр неглибокого аналізу.
* * *
Коли він зійшов з літака, над ним світило каліфорнійське сонце. А зараз, спітнілий і голий, він лежав у постелі на шістнадцятому поверсі готелю. В цьому готелі п'ятсот однакових кімнат. І однакові череваті лампи з плафонами, схожими на ананаси, однакові гардини, розмальовані великими жовтими й зеленими квітами, однакові ванни, зачинені пересувними люстрами. Коли тут купаєшся, складається враження, що ти ніби риба в акваріумі. Сі спливав потом на пружинному матраці в цьому велетенському спальному будинку. Якось лячно було уявити величезний вулик і жалюгідних маленьких людей, що на мить заворушилися перед сном у всіх комірках. І кожен опинився в невеличкій комірчині задля сну або безсоння, кохання або жадоби до грошей, наміру накласти руки на себе. Навіщо це все? Господи, яке безглуздя! Сі лежав. байдужий і мокрий. Боже, яка то огида двічі поспіль приймати душ! Полегшення триває лише п'ять хвилин, а відтак стає нестерпно. Він спливав потом, задихався, хоча холодний струмінь кондиційованого повітря обвівав йому обличчя й чуб. Сі підвівся, натис на кнопку кондиціонатора. Спробував розчинити вікно, але воно не піддавалося. Залишалося одне: крижане повітря або духота. Він звалився на ліжко, знесилений і збентежений. У шлунку знову щось скоїлося, й прихований невгамовний біль шпичаками заштрикав попід ребра, відчувся в печінці. Черево набубнявіло, він устромив у нього пальці, як у тісто, наче хотів згорнути його в жменю. Почувався так самотньо, що мало не зателефонував до Бессі у Нью-Йорк. Та йолоп же він! Що вони могли б сказати одне одному? Що в них було? Кілька гримас, кілька слів і тривала мовчанка. Навіть дитини не мали. "Я не доторкнуся до неї більше, в мене викликають огиду її повні перса, оте м'яке тіло. З якою втіхою вколошкав би одну з цих розбещених жінок, всадив би цілий десяток куль у її черево! Ще п'ять років тому я припинив страхувати своє життя. Хотів би після смерті бодай на хвилю воскреснути, щоб подивитися на її писок. Вона знову одружиться з першим-ліпшим кретином і сама наплодить інших кретинів. Ось для чого живуть оці блощиці: щоб увічнювати свій рід. Нема чим похвалитися".
Він простяг руку, відчув біль у печінці. Взяв конверт, у якому лежав запис розмови з Лоррімером і Адамсом, що її передрукував його агент з магнітофонної стрічки, коли її прослуховували після того, як Сі пішов од них. Прочитав увесь текст. Оці двоє мають його за новобранця. Комедія! "Щоб дізнатися більше, вони примусили мене перетяти Сполучені Штати зі сходу на захід і сунути свого носа в Пойнт-Мюгю. Господи, навіть у Сайгоні, де все таке бридке й заплутане, було стільки агентств, служб і поліцій, які, замість того, щоб зосередити увагу на в'єтнамцях, марнували час на фатівство й заздрощі, дублювали "одне одного. У Радянському Союзі вдаються до надмірної централізації, а ми робимо все навпаки. Ніяк не покладемо край розсіюванню, марнотратству коштів, розмноженню різних служб, манії взаємного вишпигунювання. Ми всі опинимося в будинку для божевільних, від перевтоми нас лікуватимуть електрошоком".
Він зняв телефонну трубку, попросив розбудити його наступного дня о сьомій годині, дістав дві маленькі пілюльки снодійного й проковтнув їх, бо цієї ночі не міг заплющити очей. Вранці він буде настільки виснажений, що муситиме ковтнути дві пілюльки "Но-Доуз", аби виглядати бадьоро в Пойнт-Мюгю. Вдень він вживає наркотики, що збуджують організм, а ввечері – снодійне. Справжній наркоман. "Коли врахувати ще бурбонський ром і сигари, то не дивно, що в мене болить печінка. Та все це скінчиться в труні на дні якоїсь ями. А що тоді? Начхати на все, мені навіть не хочеться воскреснути". Його руки нерухомо лежали на ліжку, голова прикипіла до подушки, в нозі розслабився один нерв – йому полегшало. І пригадалося, як він мчав флоридським шляхом у відкритому "форді". Поруч сиділа дівчина, а позаду з іншою дівчиною сидів Джонні.
"Що то були за шкапи? Я забув навіть їхні імена. Ми всі четверо були п'яні, я трохи менше. Я вів авто дуже повільно, бо хотів цілий повернутися на віллу, що її ми найняли. Джонні випростався на задньому сидінні й заволав: "Білле, я тобі допоможу!" І він став гортати руками повітря, наче веслами, й реготав, мов причинний. За нього вчепилася дівчина, намагалася посадити його на сидіння. На віллі ми ще випили, трохи попоїли. Було тепло. Над нами висіло блакитне небо й круглий, наче жовтий апельсин, місяць. Джонні підвівся. "Боже мій, я роздягнуся до нитки. Ти теж, Білле? Подивися на цей місяць, він схожий на сідницю!" Дівчата заверещали, а я сміявся, зриваючи з себе одяг. "Кінець цивілізації! – гукнув Джонні. – Всі будемо голі!" Дівчата зачинилися в одній з кімнат, звідти долинав їхній вереск. Прокинувшись наступного дня, я побачив, що сплю на одному ліжку з Джонні. Голова його лежала на подушці поряд з моєю, а рука – в мене на грудях. Я не ворушився. Скляні двері, що виходили на терасу, були навстіж розчинені. Світило сонце. Я завважив, що один край білої стіни вирізнився на небесному фоні. Я ніколи раніше не бачив такої краси, як оте злиття білої барви стіни й небесної блакиті".
* * *
Круглий басейн блищав під каліфорнійським сонцем, а Сі спостерігав, як у голубій воді кружляв дельфін. Тварина прудко плавала на метровій глибині і, коли хотіла вдихнути повітря, не сповільнюючи руху, вигинала спину так, що тільки дихало виринало з води. У неї хвостовий плавник не вертикальний, як у риб, а горизонтальний. Швидкість її руху залежить не лише від плавника, а й від усієї гладесенької і мускулистої хвостової частини. Сі пильно стежив за дельфіном: "Отож він рухається так спритно у вертикальному напрямку завдяки горизонтальному положенню хвоста. Я вже бачив у Майамі, як дельфін виплигує з води на висоту одноповерхового будинку. Для цього йому потрібен тільки глибокий басейн, аби він мав змогу зайняти на дні вертикальне положення, щосили відштовхнутися й виплигнути на поверхню. Але що найбільше вразило мене в Майамі – це його танець. Дельфін виставив з води три чверті свого корпусу, набрав рівноваги й, жваво махаючи хвостовим плавником, позадкував з одного краю басейну до другого. Здавалося, що то людина задкує, їй-богу, він справляв сильніше враження, ніж собака, що стоїть на задніх лапках, чи танцюрист-циркач, що владно йде. по натягнутій линві. Дельфін тільки хвостовим плавником рухає, коли стоїть вертикально над водою. Це ще раз свідчить, що в нього міцні м'язи й справді дивовижна сила".
Дельфін наблизився і зупинився. Відкинувши вбік велику голову, задивився на Сі. То не був здивований і невиразний погляд, як у риби, – майже людський, мінливий, лукавий, лагідний і допитливий. По хвилині дельфін відкинув голову в інший бік і подивився на Сі другим оком. Потім ледь розтулив щелепи, звивисті обриси яких надавали йому такого вигляду, наче від пустотливо всміхається.
Кінчивши оглядини й переконавшись, що Сі не має наміру бавитися з ним ані погладити його, дельфін перевернувся в воді, залишив Сі й знову закружляв басейном. Він відштовхнувся тільки хвостом. Бокові плавники правили йому лише на поворотах і для підтримки рівноваги, як кораблеві кілі під час хитавиці. Щодо головного спинного плавника, то він відігравав ту саму роль, яку відіграє кіль на парусникові: забезпечує стійкість корпусу й дозволяє швидше обертатися.
Вражала спритність, легкість і швидкість його плавання. Коли дельфін плив під водою, біля нього не утворювалося ніякого завихрення, а якщо воно й помічалося, то не в його кільватері; лише на поверхні води з'являлися ледь помітні хвилі. Це зрозуміло: хвіст у дельфіна займає горизонтальне положення, відштовхуючись, тварина горне воду знизу вгору. Зате в товщі води не видно завихрення. Більш того, навіть тоді, коли дельфін, вигинаючи спину, виринає на поверхню, щоб перевести віддих, його швидкість не сповільнюється – так м'яко й гнучко він виставляє дихало з води.
Басейн надто малий, дельфін не може плавати тут швидше, проте, судячи з того, як він невимушено кружляє, можна здогадатися, якими можливостями наділена ця тварина.
– Ви вже познайомилися з Дешем? – пролунав позаду Сі веселий голос.
Сі обернувся.
– М.Д.Морлі, – відрекомендувався незнайомець, простягаючи йому червону, наче шинку, руку.