мене собі в супутники".
– Для мене велика честь познайомитися з вами, – озвалася місіс Мендвіль, кинувши на нього доскіпливий, надто зухвалий погляд. Ця жінка, як і Грейса Фергюсон, висока й худорлява, в неї довга рафаелівська шия, овальне; обличчя й принадні повіки. Вони обидві такі тендітні, що, здавалося, самі домоглися в природи, аби та не наділяла їх красивими персами й стегнами, залишила їм тільки юнацький кістяк, здатний носити чи то чоловічі, чи то жіночі; сукні найвишуканішого паризького шиття.
– Генрі, – мовила Грейса Фергюсон, "р" у неї було увулярне, запозичене від актрис, що грають у шекспірівських п'єсах. Речення мелодійні, повільні, витончені й ледь чутні., Мергріта Мендвіль розмовляла так само мляво, як і її подруга. Цьому вишуканому мистецтву розмовляти в такий. І спосіб вони навчилися в Вассерівському коледжі, де виробили такий голос і говірку. Слова народжувалися в них у самісінькому горлі, а речення співучі, але небагатослівні, й зривалися вони з кінчиків їхніх уст.
– Генрі вельми добродушний чоловік, коли погодився відірватися від своєї лабораторії. Люба Мергріто, його час такий цінний для країни. Я справжнісінька антипатріотка, заважаю йому працювати. Мені здається, що забрала його в самісінького Вашінгтона, Лінкольна, Сполучених Штатів Америки.
Грейса усміхнулася, повільно опустила вії, довгими пальцями, на яких переливався барвами один-єдиний діамант, схопилася за важіль зміни швидкостей, що стирчав із днища автомобіля й своїм наконечником торкався лівого стегна Севілли.
– Як ви думаєте, чи не краще було б, якби ваше авто мало звичайнісіньке автоматичне перемикання швидкостей, як у "бюїка"? – запитав Севілла й зразу ж замовк. Він сидів в оточенні оголених рук і в пахощах коштовних парфумів. Ця тіснота непокоїла, навіть гнівила його. "Ну й крихітне авто! За останнім словом незручностей. Навіть нема куди подіти ноги", – мислив він. Ось уже цілий місяць вона замилює йому очі, Севілла так і не домігся від не| чогось, навіть поцілунку. "О милий Генрі, все ж таки ми не; фліртуватимемо. Це так брутально. То буде все або ж нічого. Дайте мені змогу вирішити", – завжди мовила вона поволі опускала повіки і ховала багатообіцяючі очі. Однак зараз вона лише тендітний, холодний і недоступний манекен, достоту такий, якого можна бачити за склом у вітрині..
– Люба Мергріто, – озвалася Грейса, – прошу вас, не запитуйте Генрі про його дельфінів, вони – його улюбленці. Він любить їх більше, ніж мене. Я така заздріслива, він нічогісінько не розповідає мені про них. Мовчить, як риба.
– Мені здається, – завважила місіс Мендвіль, – що він взагалі німий. Я боюся, люба Грейсо, що Генрі не оцінить мою присутність так, як мав би це зробити.
– О, ні, – загомонів Севілла, – мене просто зачаровують то з лівого, то з правого боку. А цього забагато для мене.
– Мергріто, хіба я вам не казала, що цей чоловік вельми чарівний і дотепний, дехто міг би уздріти в ньому гідність "старої Європи". Я його так люблю, що аж втрачаю здоровий глузд, навіть ночей не сплю.
– А я гадаю, – втрутилася Мендвіль, – що він просто знаджує. Дуже прикро, мила Грейсо, але мушу зараз вразити вас. Я починаю нестямно закохуватися в професора, – сказавш це, вона поклала руку Севіллі на коліно.
Грейса посміхнулася:
– Щось жахливе. Ви – моя найкраща подруга й зраджуєте мене. Ми станемо суперницями й доведеться пролити кров.
Севілла, зіщулившись, мовчав. Ці химерні залицяльниці, певне, глумилися з нього; здавалося, вони на якусь мить поскидали з себе фіжмові сукні й розважалися, ніби хотіли спізнати бентежного щастя сільських жінок. Їхні чоловіки мали клопіт з діловими людьми – керуючими трестами, секретарями управлінь, юристами. А вони були приречені на самотність, самі між собою не мирилися, навіть слугами своїми не керували, бо про все клопотався батлер[17]. Ці жінки замкнулися у всесиллі свого капіталу, мов слимаки в шкаралупах, і звідти розважливо дивилися на світ каламутними очима. Вони мали себе за надлюдей, так високо задирали кирпу, що навіть не вміли більше зневажати інших людей. "Однак, – сердито міркував Севілла, – ходити до вбиральні – не є для них цілком незнайомою справою".
– Люба Мергріто, ось вам ключ. Коли ваша ласка, відчиніть будинок, доки я з Генрі ставитиму авто в гараж.
Грюкнули дверцята. Мергріта розгладила долонею спідницю й граціозно покрокувала, підплигуючи на ріні.
– Голубе мій, – звернулася Грейса до Севілли, не зрушаючи з сидіння авто, – коли ми їхали, ви не промовили жодного слова. Що подумає Мергріта? Ви просто неможлива людина.
– Мушу сказати вам, – Севілла відсунувся аж до дверцят і, повернувши голову ліворуч, дивився на неї темними очима, – якщо я не попросив вас освідчитися мені в коханні то лише тому, що не волів, аби ви почервоніли перед подругою. Словом, ви не забаритеся побачити мої погані манери.
– Хочете сказати, що ви маєте намір виправити їх?
– Ні, лише скажу, що ця зустріч – остання.
Вона підвела вгору брови, відкопилила губу й гордовито промовила:
– Справді?
– Справді, – відповів Севілла.
Грейса й далі трималася гордовито. Поклала одну руку на кермо, другу – на важіль зміни швидкостей і, звів брови вгору, втупилася очима поперед себе. Калібан збунтував і лишався тільки один спосіб покарати його – негайно винести йому свій присуд: "Генрі, мені шкода, але нашим взаєминам настав кінець". Проте вона не змогла сказати цього, бо він випередив її. Цього разу йому належала першість. Севілла не глузував. "Які в нього очі – темні, горді, люті, очі іспанця! Він убив би мене, – трохи зм'якла вона. – Та ні, треба триматися, бути розсудливою. Яка то була колись втіха для мене, коли він впивався в кожен мій рух отими запальними очима, повисав на моєму поясі, м брелок. Здавалося, що мене огортав теплий вітерець". Вона похнюпилася, скоса зиркнула на нього.
– Генрі, – озвалася хриплим, пригніченим голосом, – ви завдали мені таких прикрощів. Ви помиляєтесь, гніваючись, що з нами поїхала Мергріта. Намір наш не такий, як ви думаєте. Ходімо, я зараз розвію це непорозуміння.
Грейса, не виймаючи ключа запалення, встала з авто, встав і Севілла.
– Зачекайте, – попрохала, лагідно усміхнувшись йому, й пішла, ступаючи дрібними кроками.
За дачу тут правила звичайнісінька товарна платформа з високими бортами, але дуже коштовна, оббита червоним деревом, на камінному фундаменті. В ній була лише одна кімнатка й кухонька. Гараж з піддашшям стояв над самісіньким океаном, до нього докочувалися морські хвилі, їхні бризки розсипалися на перехожих.
Севілла бачив у вікно, як на березі Грейса розмовляла про щось із місіс Мендвіль. Він знесилився і опустився у фотель.
Яскраве світло осліплювало Грейсу, й та примружила очі.
– Люба моя, щось жахливе сталося. Допіру Калібан влаштував мені страшну сцену. Ну й потвора він. Просто нещадно побив мене. Я скривджена так саме, як ота дівчина, що у волохатій руці Кінг-Конга на Імпейр-стейт-білдінг[18]. Чи не могли б ви мені допомогти?
– Моя сердешна любонько, я могла б, та не відаю, чи повинна… Ні, ні, Грейсо, я жартую. Звісно, я все зрозуміла. Ось зараз я несподівано згадала, що в мене тут є приятелі. Прошу вас, позичте мені свого авто, я завітаю до них, моїх бідолашних друзів.
Грюкнули дверцята, зафуркотів мотор. Севілла підвівся й попростував до дверей.
– Я дала автомобіля Мергріті, – з'явилася на порозі Грейса. – Вона забагла навідатися до…
Він швидко ступив до неї й обняв.
– Генрі, ви надто образили мене, – сказала Грейса, відштовхуючи від себе Севіллу. – У вас такий вигляд, ніби ви вважаєте, що ми давно вже дійшли згоди.
Вона пройшла повз нього з піднятим підборіддям і вмостилася на канапі, схрестивши ноги, елегантна й недоступна. Севілла отетерів, втупився в неї розгніваними очима.
– Ні! – вигукнув Севілла так, що це "ні" заглушило шум морського прибою. – Ні, ми ще не дійшли згоди. Але я не хочу більше, аби мене водили за носа. Мушу знати: так чи ні. Якщо ні, то я зараз же пішки піду геть звідси.
– Генрі, ви страшна людина, – відказала Грейса. Вона підвелася й підійшла ближче. – Справді, я боюся ваг. Ви поводитеся жахливо.
І раптом, буцімто її гордість була крихітною скоринкою, яку Севілла щойно потрощив пальцями, жінка скорилася, дозволила себе роздягти.
Севілла мовчав. Зніяковівши, зовсім неохоче пестив її. Вона також була незворушна, байдужа. "Як і я", – зневажливо думав Севілла. Минав час. Він прислухався, як за вікном завмирало море, але ніяк не міг зосередитися.
– Генрі, – озвалася Грейса, – ви не бажаєте мене?
– Та що бо ви, люба, – сказав уголос, а про себе поду мав: "Вона не годиться ні в тин ні в ворота".
В шибку дверей Севілла бачив шматочок піщаного берега й піняву моря.
– Послухайте, Грейсо, я не хотів би вас образити, ал все це виходить у вас вельми кепсько.
– Тож-бо як? – перепитала вона, вражена. – Та мене ніхто ніколи так не докоряв.
Севілла зіперся на лікоть і сказав:
– Цей "ніхто" був невибагливим, ось що. Гадаєте, щ, то вершина шляхетності говорити зараз про того "ніхто" Це я кидаю вам докір, а не той "ніхто".
Водночас Севілла помислив: "Яка безглузда розмов Сумно все виходить, коли нема навіть звичайної приязні. Яку радість може взяти собі від життя ця обмежена мільйонерка?" Він схилився над нею і раптом домігся свого. Але поспішність, тісний диван, на якому вони з'юрмилися, незручності, повна відсутність ласки все зіпсували, звели нанівець, затьмарили, не було від цього ні радості, ні віть задоволення. Севілла підвівся.
– Подякуйте, – озвалася Грейса, задирливо усміхаючись.
Він же, змірявши її поглядом, подумав: "Просто невірогідно! Ще треба їй дякувати. Їй зовсім бракує почуття гумору".
– Дякую, – стримано промовив Севілла.
– Чи не бажаєте скупатися? – спитала вона так, ні запропонувала йому чашку чаю.
– Ні, не хочу. Однак, коли ви маєте що взути, крім отих шлапаків, ходімо поблукаємо трохи берегом.
– Гаразд, я піду босоніж, – погодилася Грейса. – так приємно для ніг.
З півгодини вони мандрували берегом, розмовляли. Севілла так і не затямив, що вони казали одне одному. Лише одна деталь запам'яталася йому: коли нахилив щоб підняти черепашку, Грейса сказала:
– Генрі, вкоротіть чуба, він надто довгий.