Ми могли підозрювати пана Поля, що він таємно підтримує опозицію, а на очах у людей хотів мати добрі стосунки з мером.
Коли він говорив, я дивився на своїх приятелів. Мейссоньє схилив над столом своє худе обличчя з вузьким чолом. Я не бачив його близько посаджених очей, проте добре знав, що він думав цієї миті про людину, яка сиділа навпроти нього.
Прочитав я на добродушному обличчі Пейссу, що й він не дуже високо оцінив цю промову. Справді ж, як і вважав пан Поля, Пейссу не дуже розумний і зовсім неосвічений. Одначе, на мою думку, для нього була характерна одна риса, про яку не відав пан Поля: чутливість, яка замінювала йому дотепність. Він збагнув, що вчитель намагався чинити так, щоб і вовк був ситий, і вівці цілі, навіть більше, помітив, що той опинився в незручному становищі. Щодо малюка Колена, то коли я зазирнув йому в вічі, вони спалахнули.
Запала тиша, значення якої пан Поля не збагнув, бо ж знову сам собі надав слово.
— Ми зібралися тут, щоб обговорити недавні події, які відбулися в Мальжаку, й дати належну відсіч нашим супротивникам. Але спершу, на мою думку, треба уточнити деякі моменти, бо, наприклад, я чув дві версії цієї справи й хотів би, щоб мені все розтлумачили.
Отак, ставши в позу й до того ж узявши на себе роль арбітра, пан Поля замовк, мовляв, хай інші стають на слизький шлях звинувачення мера. До тих "інших", з усього було видно, належав Мейссоньє, на якого той багатозначно подивився, коли сказав, що треба було б уточнити деякі моменти, бо, мовляв, "версія" Мейссоньє, що виходила від комуніста, не могла апріорно викликати підозру до поважної людини.
Мейссоньє зрозумів усе це. Проте він був непохитної вдачі, ось чому його виступові бракувало гнучкості. В його відповіді бриніли нотки обурення, що, очевидно, було на користь його супротивникові.
Не існує двох версій, — провадив він сухо, — є тільки одна, й усі тут її знають. Мер, запеклий реакціонер, не побоявся звернутися з проханням до єпіскопату, щоб він призначив священика в Мальжак. Єпіскопат відповів: гаразд, але за умови, що ви відремонтуєте будинок священика й проведете туди воду. Й мер одразу ж підкорився цьому розпорядженню. Викопали траншею, підвели воду від джерела й витратили чималеньку суму грошей на ремонт будинку. І все це, зрозуміла річ, на наші кошти.
Пан Поля примружив очі й, поклавши лікті на стіл, притиснув кінчики всіх пальців однієї руки до другої й сказав так, ніби хотів когось приголомшити:
— І досі не бачу в цьому чогось, "вартого осуду".
Він дозволив собі посміхнутися на словах "вартого осуду", мовби не брав на свій рахунок ці "клерикальні слова".
— Пан Нардійон має за собою католицьку більшість, правду кажучи, досить слабеньку, яку ми сподіваємося перемогти. Й цілком природно, що він набгається вдовольнити її, призначивши у Мальжак цілого священика (знову усмішка), а не ділити ла-рокського отця, як це було досі. З іншого боку, будинок священика — стара оселя XVII століття з різьбленими даховими віконечками й дверцятами на фронтоні. Жаль буде, коли він перетвориться на руїну.
Мейссоньє побагровів і опустив своє худе обличчя, наче збирався кинутися в наступ. Я не дав йому змоги зробити це й сам узяв слово.
— Пане Поля, — повів я чемно, — якщо більшість жителів Мальжака хоче мати свого священика й прагне відремонтувати йому будинок, то я погоджуюся з вами: це не "варте осуду" (ми лукаво посміхнулися один одному). А з іншого боку, погоджуюся, що муніципалітет не повинен допустити, щоб будинки, які належать йому, руйнувалися. Але треба додержуватися певної черговості. Адже будинкові священика ніщо не загрожує. На ньому чудовий дах. І дуже шкода, що в ньому перестелили підлогу, перш ніж полагодити дах на критому шкільному подвір'ї, яке необхідне всім дітям Мальжака незалежно від поглядів їхніх батьків. Знову ж таки шкода, що воду провели насамперед до будинку священика, перш ніж провести її до всіх осель Мальжака, що слід було вже давно зробити. І ще більше шкода, що водопровід, який іде до будинку священика, прокладено біля хатини однієї вдови, в якої немає ні криниці, ні цистерни, а мер і не здогадався підвести їй воду, аби ця вдова, мати п'ятьох дітей, не ходила по неї щодня аж до водокачки.
Пан Поля, опустивши очі й притискаючи кінчики пальців, кілька разів кивнув головою й мовив:
— Авжеж.
Мейссоньє хотів щось сказати, але я подав йому знак мовчати: хотілося, щоб пан Поля мав змогу чітко й прилюдно висловити свій осуд. Одначе він лише знову кивнув головою й скрушно повторив:
— Авжеж, авжеж.
— Найгірше, пане директор, те, — озвався поважно малюк Колен, і з його обличчя стерлася усмішка, — що всі кошти, вкладені в будинок священика, пропали марно. Бо старий ла-рокський священик виїхав звідси майже тиждень тому. Єпіскопат, як завжди, призначив нового священика знову ж таки для Ла-Рока й Мальжака, проте порадивши йому жити в Мальжаку. Але новий священик надав перевагу Ла-Року.
— Від кого ви дізналися про це? — суворо подивився пан Поля на Колена.
— Від нового священика — абата Реймона, — відказав Колен, — Либонь, ви знаєте, я мешкаю в Мальжаку, але маю невеличку майстерню в Ла-Році, й ла-рокський мер замовляв у мене дещо для священикового будинку.
Пан Поля насупив брови.
— І новий священик міг би вам сказати...
— Він не "міг би мені сказати", пане Поля, цей умовний спосіб тут недоречний. Він мені сказав.
Ці слова він виголосив з чемною усмішкою, не підвищуючи голосу. Худе й жовте обличчя пана Поля здригнулося.
— Він сказав мені, — повів далі Колен, — що йому запропонували на вибір, де жити, Мальжак і Ла-Рок, наполягаючи на Мальжаку. "Але ж ви погодитеся, — признався мені той священик, — Мальжак — це глушина. В Ла-Році принаймні є чимало молоді. А я вважаю, що моє місце з молоддю".
Запала мовчанка.
— Звісно ж, — озвався пан Поля.
І більше не промовив ні слова. Відтак Мейссоньє заходився говорити про те, яку слід дати "відсіч", а я послабив увагу, бо цю "відсіч" сам уже приготував, вона, мабуть, збентежить пана Поля. Я вичікував, коли дискусія зайде в безвихідь, щоб запропонувати її, а щоб уловити цю мить, достатньо було слухати краєчком вуха.
Я дивився на Колена, всміхаючись очима. Радів, що він утер носа вчителеві, причому втер добряче — за допомогою граматики й умовного способу дієвідмінювання.
Поки Мейссоньє говорив, я барабанив пальцями по столу й трохи дорікав собі. До появи пана Поля було зрозумілим: на муніципальних виборах опозиція виставить проти мерового списку свій список Прогресивного союзу й справедливо буде обрана. Колен, Пейссу, Мейссоньє, я та ще двоє хліборобів, що поділяли наші погляди, стануть муніципальними радниками, а Мейссоньє балотуватиметься на мера.
Незважаючи на погляди Мейссоньє, з нього буде добрий мер. Він відданий, безкорисливий, позбавлений будь-якої пихи, й дарма здається, що для нього характерна половинчастість. З ним ми проведемо воду до Мальжака, почепимо електричні лампочки на перехресті вулиць, подбаємо про футбольний майданчик для молоді й водокачку на Рюнах, щоб хлібороби мали змогу поливати тютюн і кукурудзу.
Саме ці плани найдужче обурювали пана Поля. Він дотримувався міської концепції в політиці й таємно плекав у собі центристські погляди. Стояти однією ногою в кожному таборі: обиратися лівими силами й бути в блоці з правими. Але в Мальжаку ми не були настільки зіпсовані.
Пан Поля сидів навпроти мене, й, поки точилися дебати, я розглядав його. В нього карамелевого кольору обличчя, кирпатий ніс. Язик здавався завеликий для його рота: він щоразу з'являвся між повними губами, калічив йому вимову й примушував безперестанку попльовувати. Глибокі зморшки навколо рота свідчили про погане травлення шлунка, а з-під білого комірця виглядала жилава потилиця, вкрита червоними маленькими фурункулами. Коли я відвів погляд, мені спало на думку, що в нього знову з'являться інші такі фурункули.
Водночас я відчув до нього якусь жалість. Я помітив, що такі жовтуваті, диспепсичні й вугруваті люди ніколи в житті не бувають щасливі. Вони стають у позу честолюбства, цебто присвячують себе не тій справі, яка приносить їм задоволення, а тій, яку інші вважають важливою.
Є люди, яких не варто слухати, досить подивитися на них. Колен іскриться, як добре вино. Пан Поля схожий на слимака. Мейссоньє належав до тих дійових і дисциплінованих хлопців, які становлять головну силу армій і політичних партій. Пейссу, незважаючи на його незграбну зовнішність, наче дівчина. Зараз, до речі, він зовсім не боявся. Відкинувся на спинку стільця стилю Людовіка XIII, і я, зиркнувши на нього саме тоді, коли він длубався великим пальцем у носі, зрозумів, що він надто занудьгував, а дискусія зайшла в безвихідь.
Я мимохіть уловив кілька слів, що підтвердили це.
— Все ж таки треба щось робити, — промовив я. — Ми не можемо не реагувати на це. Хочу подати вам одну пропозицію, яку поставлю на голосування. — Я зробив невеличку паузу й провадив далі: — Пропоную написати листа мерові. Цього листа я вже приготував і з вашого дозволу зараз прочитаю його.
І негайно, не чекаючи дозволу, якого просив, дістав з кишені текст листа й прочитав його.
— Ні! Ні! — вигукнув тремтячим голосом пан Поля, замахавши перед собою обома руками. — Не треба листа! Не треба! Я цілком проти такого способу!
Він бризкав слиною, заїкався, вкрай розгнівався. Очевидно, послання, особливо спрямоване проти мера, коли б він його підписав, могло тяжко обернутися проти нього.
І тоді пан Поля повів півторагодинну битву за відступ назад, наприкінці якої, вдавшись до юридичної процедури, попрохав відкласти наші дебати. Я нагайно запропонував проголосувати за цей конкретний пункт. Пан Поля висунув вимогу спершу поставити на голосування доцільність голосування. Він обидва рази програв.
— Ну, пане Поля, — мовив я примирливим тоном, — з якими пунктами з цього тексту ви не погоджуєтеся?
Він запротестував. Бачте, я його підштовхував! Хапав його за горло! Це — насильство!
— І потім, — додав він, — я не можу вам сказати цього так одразу! Цей текст надто довгий, його треба ще раз прочитати!
— Ось вам копія, — мовив я, простягнувши йому через стіл копію листа до мера. Цей аркушик був жовтий, і я, збуджений дискусією, якусь мить думав про Біргітту.
Пан Поля вмів чудово грати.
— Ні, ні! — заперечував він, хитаючи головою й навіть плечима, але все ж таки потягнувся до листа.