Мену розплющила очі й сказала місцевою говіркою так просто, наче сиділа на кухні в надбрамній башті, а не лежала в льоху гола й мертвотно-бліда:
— Емманюель має рацію, здорованю, ти не можеш так просто піти. Тобі треба щось перекусити.
— Ні, ні, — заперечив Пейссу також місцевою говіркою. — Дякую. Мені не хочеться. Дякую.
Проте, впіймавшись у пастку щирих селянських запрошень, він зупинився.
— І все-таки, — провадила Мену, — тобі не зашкодить щось перекусити. Й нам також. Пане Ле-Культр, — заговорила вона літературною мовою, обернувшись до Тома, — чи не могли б ви дати мені свого ножа?
— Кажу ж тобі, що мені не хочеться, — відповів Пейссу, якого ці слова дуже зворушили. Він дивився на неї з дитячою вдячністю, наче вона була для нього чимось дуже знайомим і заспокійливим.
— Та ні, ні, — сказала Мену з таким переконливим спокоєм, що він мусив погодитися. — Гей, ти, — звернулася вона до сина, знявши його голову зі своїх колін, — відсунься трохи, щоб я могла підвестися. — Момо вхопився за її коліна й застогнав. — Та ну ж бо, дурню, перестань, — докинула вона місцевою говіркою, добре-таки ляснувши долонею його по щоці. Де в неї взялося стільки сили, не відаю, бо, коли підвелася, гола, мала й кощава, я жахнувся від її немічного вигляду. Однак вона без будь-якої допомоги розв'язала нейлонову мотузку, на якій висів над нашими головами один з окостів, опустила й відв'язала його, а Момо, блідий і переляканий, тим часом дивився на неї й белькотів, наче немовля. Коли Мену вернулася до нього й поклала окіст на бочку над синовою головою, той перестав пхикати, лише заходився ссати її великий палець, ніби до нього раптом знову повернулося дитинство.
Я дивився на Мену, коли вона, приклавши окіст до бочки й міцно тримаючи в руці ножа, з великими труднощами нарізала невеличкі, але досить товсті шматочки шинки. Можливо, думав я, це єдина жінка, яка вціліла, і я, завваживши її дряхлість, відчув безмежний смуток.
Мену взяла в праву руку шматки шинки, наче гральні карти, й заходилася роздавати їх, почавши з мене й скінчивши Момо. Той уходив свій шматок з диким зойком і цілісінький кинув у рот, запихаючи його пальцями. Зразу ж побагровів і, либонь, таки вдавився б, коли б мати не розімкнула силоміць йому щелепи й не засунула свою крихітну руку в самісіньку горлянку та не вийняла звідти шинку. Потім вона порізала ножем заслинену шинку на дрібні шматочки й один за одним кидала їх у рот Момо, щоразу гримаючи й ляскаючи його по обличчю, коли він кусав її за пальці.
Я дивився на цю сцену байдуже, не посміхаючись і не відчуваючи огиди. Як тільки одержав свою порцію, в мене потекла слина, і я, тримаючи шматок обома руками, заходився рвати його зубами з не меншою пожадливістю, ніж Момо. Шинка була надто солона, й, коли я їв цю сіль з м'ясом, в яке вона всмокталася, це викликало в мене нечувано приємне задоволення. Я помітив, що мої приятелі, серед них і Пейссу, їли також жадібно, відійшовши один від одного й майже з люттю озираючись довкола, мовби побоювалися, що хтось відбере в них їхню шинку.
Я скінчив їсти раніше за інших і, шукаючи поглядом кошик з наповненими пляшками, помітив, що він був порожній. Отже, не тільки я сам угамовував спрагу; від цього почував себе щасливо, бо мені вже почало докоряти сумління, що на такий тривалий час захопив собі цебер. Узяв дві порожні пляшки, попрямував до лійки-пістолета, наповнив їх і, роздавши знову склянки, по черзі налив у них вина. Мої приятелі, які вже з'їли свою шинку, пили й мовчки дивилися запалими очима на окіст, що лежав на бочці. Мену зрозуміла їхні погляди, але й не ворухнулася. Скінчивши пити, Мену знову дбайливо загорнула окіст і підвісила на те ж місце в нас над головами так високо, щоб не можна було дотягнутися до нього. Крім Пейссу, ми всі стояли ще голі й мовчки, напівзігнувшись від утоми, з пожадливістю дивилися на м'ясо, що висіло в пітьмі під склепінням. Ми не дуже відрізнялися від родини мавпоподібних, які жили неподалік Мальвіля на берегах Рюнів у мамонтовій печері в ті часи, коли людина тільки-но вибивалася з первісного стану.
Мої коліна й долоні ще боліли, але до мене вже поверталися сила й свідомість. Я раптом відчув сором, що стою голий. Мабуть, Мену відчула те саме, бо півголосом засоромлено мовила:
— Ой, та що ж це я!
Вона заговорила літературною мовою, офіційним і чемним тоном. І одразу ж почала одягатися, ми теж наслідували її приклад, а одягшись, Мену сказала місцевою говіркою вголос і зовсім іншим тоном:
— Я не така вже, щоб зваблювати чоловіків.
Одягаючись, я дивився крадькома на Колена й Мейссоньє, а також на Пейссу. Обличчя Мейссоньє витягнулося й змарніло, очі безперестану кліпали. В Коленового обличчя ще не зникла кругла, але дивовижно штучна й застигла посмішка, яка зовсім не відповідала тому смутку, що я прочитав у його очах. А Пейссу, який, попоївши й випивши, вже більше не мав підстав лишатися тут, навіть не подавав знаку, що збирається йти; я всіляко намагався не дивитися на нього, щоб не сполохати його. Його добродушні повні вуста тремтіли, широкі щоки судорожно сіпалися, руки звисали вниз, ноги в колінах злегка підігнулися. Я помітив, що Пейссу часто зиркав на Мену, ніби чекав, що вона звелить йому робити далі.
Я наблизився до Тома. Бачив його досить невиразно, бо та частина льоху опинилася в темряві.
— Як ти вважаєш, — сказав я тихо, — зараз небезпечно виходити?
— Якщо ти маєш на увазі температуру, то цілком безпечно. Вона впала.
— Є щось інше?
— Звичайно. Опади.
Я подивився на нього. Не подумав про опади. Я зрозумів також, що в Тома не було ніякого сумніву щодо причини, яка викликала все це.
— Отже, — мовив я, — краще зачекати?
Тома знизав плечима. Обличчя в нього було невиразне, голос сумовитий.
— Опади можуть випадати й через місяць, і через два, й три...
— Ну то що ж нам робити?
— Якщо дозволиш, я піду візьму в твоїй шафі лічильник Гейгера. Тоді ми зможемо пересвідчитися. Принаймні на цей момент.
— Але ж ти ризикуєш!
Обличчя в нього залишилося незворушним, наче кам'яне.
— Розумієш, — сказав вій таким же безбарвним і холодним голосом, — шанси вижити в нас дуже малі. Ні флори, ні фауни; без них довго не проживеш.
— Тихше, — сказав я, помітивши, що друзі, не наважуючись підійти, нашорошили вуха.
Без єдиного слова я дістав з кишені ключа від своєї шафи й подав його Тома. Той одразу ж повільно вдяг дощовик, шолом мотоцикліста, великі газонепроникні окуляри й рукавиці. В цьому вбранні він мав досить страшний вигляд, бо дощовик і шолом були чорні.
— Це може захистити? — спитав я тихо, доторкнувшись до нього рукою.
Очі Тома за скельцями лишалися похмурі, але його застиглим обличчям промайнула якась м'яка тінь.
— Так усе-таки краще, ніж бути напівголим.
Коли він пішов, до мене наблизився Мейссоньє.
— Що він збирається робити? — спитав він тихо.
— Виміряти радіоактивність.
Мейссоньє глянув на мене запалими очима. Губи в нього тремтіли.
— Він думає, що це бомба?
— Так.
— А ти?
— Я також.
— Ох! — зітхнув Мейссоньє й замовк.
Я поглянув на Колена й Пейссу. Вони дивилися на нас, але не зважувалися наблизитися. Їм і хотілося про щось дізнатися, але водночас вони боялися довідатися про найгірше, тому стояли з розгубленими обличчями, наче паралізовані.
Через десять хвилин повернувся Тома в навушниках і з лічильником Гейгера в руці. Він сказав коротко:
— У дворі за другою огорожею радіації немає. Поки що.
Потім став на коліна біля Жермена й повів лічильником над його тілом.
— Також немає.
Я обернувся до приятелів і поважним тоном сказав:
— Зараз ми з Тома піднімемося на головну башту, щоб роздивитися, що сталося. Ви не йдіть звідси нікуди. Ми повернемося за кілька хвилин.
Я чекав, що троє інших почнуть заперечувати, однак вони перебували в такому стані, що готові були виконати будь-який наказ. Я був певен, що з льоху вони нікуди не підуть.
Коли ми дісталися до невеличкого подвір'я між головною баштою, звідним мостом та будиночком епохи Відродження, Тома подав мені знак зупинитися й почав водити лічильником над землею. Я дивився на нього з пересохлим горлом, не віддаляючись ні на крок від входу до льоху. Відразу ж на мене війнуло гарячим повітрям, набагато гарячішим, ніж те, що було в льоху. Однак сам не відаю, чому я й не глянув на термометр, якого захопив із собою.
Небо було свинцево-сіре, надворі все потопало в сутінках. Я подивився на годинник: десять хвилин після дев'ятої. Розгубившись, нетямлячись, запитав себе напівсвідомо, чи то був вечір дня "Д", а чи вже настав ранок наступного дня. Запитання безглузде — я дійшов такого висновку, коли примусив себе поміркувати, й з болем згадав: на великдень о дев'ятій вечора вже було б зовсім темно. Отже, то був ранок дня "Д-2": ми просиділи в льоху цілу добу.
Вгорі я не бачив ні небесної блакиті, ні хмар, здавалося, ми опинилися під одноманітним темно-сірим ковпаком. Слово "ковпак" цілком передає те враження темряви, тягару й задухи, що його викликало в мене небо. Я підвів угору очі. На перший погляд, замок не пошкоджено, лише на тій частині головної башти, яка здіймалася над скелею, поруділо каміння.
Піт знову почав заливати мені обличчя, й нарешті я здогадався подивитися на термометр. Він показував плюс п'ятдесят градусів. На віковій бруківці, над якою Тома водив лічильником, лежали напівобвуглені птахи — сороки й голуби. То були постійні гості головної башти, й я інколи нарікав на воркування голубів і скрекіт сорок. Більше не матиму на що нарікати. Довкола зависла тиша, тільки здалеку, коли я прислухався, безперервно долинали якийсь хрускіт і посвистування.
— Немає, — озвався Тома, повернувшись до мене, обличчя його заливав піт.
Я зрозумів його, але те, що він був небагатослівний, мене дратувало. Запала мовчанка, й оскільки він не ворушився, вдавши, що уважно прислухається до чогось, я нетерпляче запитав:
— Підемо далі?
Тома мовчки подивився на небо.
— Що ж, ходімо далі, — сказав я, ледь тамуючи роздратування. Гадаю, його викликали в мене надмірна втома, страх і спека. Слухати людей, розмовляти з ними й навіть дивитися на них — усе це було для мене обтяжливим. Я додав:
— У мене є бінокль, зараз я візьму його.
У моїй кімнаті на третьому поверсі стояла неймовірна спека, але все залишалося непошкодженим, тільки свинець, у який були вставлені маленькі шибки вікон, подекуди розтопившись, позатікав на скло.