І так хутко зник, що й забув причинити двері за собою. Було чути, як його ковані черевики цокали об кахлі сходів.
Дебелий Пейссу обернувся до Мену.
— Можна подумати, що твій хлопець завдає тобі прикрощів, — сказав він чемно.
— Ох, він, як бачите, трохи впертий! — відповіла Мену.
— Ось тобі сьогодні ввечері доведеться куховарити, — докинув Колен.
Мертвотно-сіре обличчя Мену зморщилося.
— В усякому разі, — повела вона місцевою говіркою, — саме сьогодні я мала смажити картоплю. Але він, бідолашний бовдур, забув про це!
А чому ці слова місцевої говірки були набагато смішніші, ніж літературна мова, я не зміг би сказати. Мабуть, через інтонацію.
— Ну й хитрі ці жінки, — мовив Колен з круглою усмішкою на обличчі. — Вони водять нас за носа!
Запала мовчанка. В Мальжаку мали звичку вичікувати. Не зразу брали бика за роги.
— Вам не заважає розмовляти зі мною те, що я ціджу вино? — запитав я.
Я помітив, що Колен підморгнув Мейссоньє, але той мовчав. Його видовжене обличчя здавалося ще довшим, і в нього закліпали повіки.
— Гаразд, — мовив Колен. — Зараз ми введемо тебе в курс, оскільки тут, у Мальвілі, ти тримаєшся трохи осторонь. Лист до мера зробив свою справу. Його зміст став відомий серед людей, і вони на нього добре відреагували. З цього боку все гаразд. Відбувся злам. Але Поля поводиться не дуже добре.
— Отой нетяга Поля метушиться?
— Еге ж. Особливо заметушився тоді, коли побачив, що все обертається проти мера. Став пояснювати всюди, що погоджується з листом. Навіть натякає, що це він його писав...
— Ти ба! — вигукнув я.
— А не підписав він його, — вів далі Колен, — тільки тому, що не бажав ставити свій підпис поряд з підписом комуніста.
— Зате він погодився б фігурувати у виборчому бюлетені разом з комуністом, — мовив я, — коли б комуніст не стояв першим у списку.
— Авжеж! — сказав Колен. — Ти зрозумів.
— А першим, звісно, мав би бути я. Мене обрали б мером, Поля став би першим заступником, а що мені ніколи займатися мерією, то він би захопив її в свої руки.
Я перестав цідити вино й обернувся до них.
— Ну й що з того? Що нам ці підступи Поля? Не братимемо до уваги їх — і все.
— Але ж люди таки погоджуються, — мовив Колен.
— З чим погоджуються?
— Аби ти був мером.
Я засміявся.
— "Таки" погоджуються?
— Це я так висловився, — сказав Колен. — Однак вони навіть цілком погоджуються.
Я зиркаю на Мейссоньє й знову починаю переливати вино.
В Мальжаку 1970 року, коли я пішов з посади директора школи, щоб продовжити дядькову справу, мене мали за вельми нерозсудливу людину. А коли купив Мальвіль, то просто подейкували, що Емманюель, незважаючи на його освіту, такий же божевільний, як і його дядько. Але ж шістдесят п'ять гектарів непрохідних хащів перетворилися на буйні луки. Але ж навколо Мальвіля пересаджено новий виноградник, і він дає чудове вино. Але ж переді мною відкрилася можливість заробляти "сотні й тисячі", коли пущу відвідувачів до замку. Й особливо те, що я повернувся до мальжакської ортодоксальності: знову накупив собі корів. За шість років, на думку громадськості мого села, я швидко підвищив свій життєвий і культурний рівень. З божевільного став розумником. І таким розумником, який чудово веде свої справи, то чому б йому не повести так само справи й комуни?
Одне слово, Мальжак помилявся двічі: тоді, коли мав мене за божевільного, і тоді, коли волів мені довірити мерію. Бо я не був би добрим мером, це зовсім мене не цікавило. А доброго мера Мальжак, як і завжди засліплений, мав у себе перед самісіньким носом і не бачив його.
Залишивши обоє дверей відчиненими, з'явився Момо, несучи не три, а шість склянок — доказ того, що він не забув і про себе. Всі шість склянок були вставлені одна в одну, а у верхню Момо встромив свої брудні пальці. Я підвівся.
— Дай мені їх, — мовив я, забираючи в нього склянки. Почавши з нього, дав йому забруднену склянку.
Я відкоркував пляшку з вином врожаю 1975 року, — на мою думку, воно було найкраще, — і наливав по колу, вислуховуючи звичні відмовляння й заперечення. Коли закінчував наливати, ввійшов Тома, який, звичайно, старанно причинив за собою двері й ступив уперед без жодної усмішки, як ніколи схожий на грецьку статую, яку вдягли в шолом мотоцикліста й чорний дощовик.
— Візьми випий, — сказав я, подаючи йому свою склянку.
— Ні, дякую, — відповів Тома, — я не п'ю вранці.
— Добридень вам ще раз, — озвався дебелий Пейссу, ввічливо посміхаючись.
А що Тома дивився на нього, не відповідаючи ні на його посмішку, ні на привітання, той зніяковіло додав:
— Сьогодні ми вже бачилися.
— Двадцять хвилин тому, — відповів Тома з незворушним обличчям. Цілком очевидно, він не бачив необхідності вітатися вдруге, бо вже вітався з Пейссу.
— Я прийшов попередити тебе, — мовив Тома, дивлячись на мене. — Сьогодні я не прийду обідати.
— Та вимкни ж бодай на хвилину свою музику! — гримнув я на Момо. — Як же ти нам набрид!
— Чуєш, що тобі каже Емманюель? — гнівно крикнула Мену.
Момо відстрибнув за кілька кроків, полохливо стискаючи під лівою рукою транзистора й анітрохи не зменшуючи сили звуку.
— І спало тобі на думку купити йому таке на різдво! — сказав я Мену.
— Нещасний він, — відказала вона, негайно ставши на бік Момо. — Йому хоч трохи веселіше, коли він вичищає твої конюшні!
Я мовчки глянув на неї. Відтак посміхнувся, трохи насупивши брови, що, сподіваюся, віддавало належне Мену, але й оберігало мій авторитет.
— Я казав тобі, що не прийду сьогодні обідати, — нагадав Тома.
— Домовилися, — відповів я й звернувся місцевою говіркою до Мейссоньє: — Годі, не журися вже тими виборами, знайдемо ж якийсь засіб, щоб нейтралізувати Поля.
У моїй пам'яті все на якусь мить застигло, наче сценка в музеї Гревена, де історичні особи назавжди завмерли в невимушених позах. Посередині Мейссоньє, Колен, дебелий Пейссу й я зі склянками в руках, з розпашілими обличчями, всі троє вельми заклопотані майбутнім одного села з населенням 412 жителів на планеті, яка нараховує чотири мільярди людських істот.
Тома, одвернувшись від нас, віддаляється великими кроками від гурту. Між Тома і нами стоїть Момо, він дивиться на мене з викликом, тримаючи в одній руці склянку, випиту до половини, а в другій — транзистор, з якого й досі лине якийсь безглуздий верескливий шлягер. Поряд з ним, наче охоронець, маленька Мену, зморщена, наче засушене яблуко, але очі в неї все ще палають радістю за свою перемогу наді мною.
Нарешті навколо нас і над нами цей велетенський льох і його ребристе склепіння, освітлене знизу, від якого відбивається проміння і, пом'якшуючись, падає нам на голови.
Кінець світу, або радше кінець світу, в якому ми жили досі, почався в найпростіший і якнайменш драматичний спосіб. Погасло електричне світло. Коли запала темрява, десь пролунав сміх, хтось сказав: "Якесь пошкодження". Двічі клацнула й спалахнула запальничка, освітивши обличчя Тома. "Хочеш засвітити свічки? — запитав я, наблизившись до нього. — Краще дай мені твою запальничку, я засвічу сам. Я знаю, де бра". — "А я все ж таки знайшов свій рот", — каже Пейссу. А хтось, мабуть Колен, озивається півголосом, сміючись: "Він досить великий для цього". Полум'я запальнички мерехтить переді мною, я проходжу повз Момо й завважую, що його транзистор більше не реве, але шкала все ще світиться. Засвічую чотири свічки на двох бра, й після темряви світло здається нам досить яскравим, хоч більша частина льоху так і залишилася в напівпітьмі. Бра прилаштовані до стіни надто низько, щоб зберегти малюнок склепіння, і наші тіні на ньому здавалися гігантськими та покривленими. Я віддав запальничку Тома, той сховав її в кишеню свого дощовика й попростував до дверей.
— Нарешті ти вимкнув свою штучку! — звернувся я до Момо.
— Нічо не мкнув, — промовив Момо, з докором дивлячись на мене, мовби я наврочив щось на його транзистор. — Не плацу білсє!
— Він більше не працює! — обурено вигукнула Мену. — Новісінький транзистор! Вчора я навіть поміняла батареї в Ла-Році!
— Справді дивно, — озвався Тома, повертаючись до нас. Його обличчя знову залило світло. — Але ж він щойно працював! — І докинув: — А ти не виймав батареї?
— Ні, ні, — мовив Момо.
— Дай-но я на нього подивлюся, — сказав Тома, кидаючи свої карти на табурет.
Я сподівався побачити, як Момо вчепиться у свій транзистор, але він віддав його негайно з виглядом стурбованої матері, яка віддає лікареві хворе немовля. Тома загасив шкалу, відтак знову засвітив, увімкнув звук на всю потужність і повільно повів стрілку вздовж позначок радіостанцій. Щось пронизливо потріскувало, але жодного людського звуку не було чути.
— Коли погасло світло, ти його опустив на землю? Ти вдарив ним?
Момо заперечливо похитав головою. Тома дістав з кишені червоного ножика й найменшим вістрям викрутив гвинтики кришки. Знявши кришку, підніс транзистор до бра й роздивився його.
— Не бачу ніяких пошкоджень, — сказав він. — На мій погляд, тут усе гаразд.
Він закрутив гвинтики один за одним, а я подумав, що він зараз віддасть транзистора Момо й піде геть, але Тома не зробив цього. Він начебто прикипів до землі, обличчя в нього було заклопотане, й лише водив стрілкою транзистора вздовж позначок радіостанцій.
Ми всі семеро мовчали, прислухалися, якщо можна так висловитися, до мовчання транзистора, коли раптом долинув шум, що його й охарактеризувати не зумію, хіба що за допомогою порівняння, яке здається мені сміховинним: гуркіт грому, стукіт пневматичних молотів, завивання сирен, постріли літаків, що долають звуковий бар'єр, шалений гул локомотивів. У всякому разі, щось схоже на грюкання, брязкіт і пронизливий свист щонайвищої гостроти й щонайнижчого звучання, злите в один звук, який неможливо сприйняти. Не знаю, чи шум, коли він досягає такого найвищого ступеня, здатний убивати. Гадаю, що він таки вбивав би, коли б тривав довше. Я затулив у розпачі руками вуха, опустився вниз, скоцюрбився й відчув, що весь тремчу. Цей конвульсивний трепет, я певен, був чисто психологічною реакцією на силу оглушливого шуму. Бо в ту хвилину мене ще не почав брати страх. Я просто сторопів. Не подумав навіть, що цей гуркіт, мабуть, страхітливо великий, бо він долинув до мене через двометрову товщу стін і один поверх підземелля.
Я вхопився руками за скроні й увесь тремтів, мені здавалося, що зараз моя голова розвалиться.