Яйця ті були зіпсовані, ще коли їх везли з Каліфорнії. Ніколи вони не були свіжими. Лежали зиму в Карлуці та ще зиму в Нутлуці, а останню зиму — на Сороковій Милі, де їх продали, бо не було внесено плату за збереження. Цю зиму, я гадаю, вони лежатимуть у Доусоні. Не держіть їх у теплі. Люсіль просить написати, що ми всі разом трохи розворушили Доусон. Отже, горілка за нами.
Ваш щирий приятель С."
— Ну, що ти на це скажеш? — запитав Смок. — Звичайно, ми приймемо запросини?
— Я скажу ось що, — відказав Малий. — Скажений нічого не втратив би, якби й програв. Він же актор, грець йому в хвіст! Крім того, мої підрахунки невірні. Скажений виграв не сімнадцять тисяч, а більше. Ми з тобою оддали йому всі добрі яйця Клондайку, тобто: дев'ятсот шістдесят два, та ще й два, щоб було з горою, і він не посоромився забрати навіть ті троє, що ми розбили на пробу. І останнє: ми з тобою мужні й досвідчені шукачі золота, але щодо фінансових махінацій і різних там способів розбагатіти, тут ми такі бевзі, яких ще світ не бачив. Мабуть, ми з тобою здатні жити лише серед безлюдних скель та лісів. І якщо ти хоч раз мені нагадаєш про ці яйця, то нашій дружбі кінець. Розумієш?
ВИСЕЛОК ТРУ-ЛЯ-ЛЯ
І
Смок та Малий зустрілися на розі поблизу салуна "Оленячий Ріг". Обличчя Смока аж сяяло від задоволення, і йшов він швидко. Малий, навпаки, ледве чалапав, бо був у злому гуморі.
— Куди ти? — весело гукнув Смок.
— Хай мене лихо поб'є, коли я знаю, — безнадійно відповів той. — Хоч утопись — така скрізь нудота. Дві години згаяв на покер, зіграв на горілку в крібедж із Скіфом Мітчелом, а тепер от блукаю вулицями: може, пощастить побачити, як гризуться собаки.
— У мене є дещо цікавіше, — відповів Смок. — За цим я й шукаю тебе. Ходім!
— Прямо звідціль?
— Атож.
— Куди?
— Через річку. До старого Дуайта Сандерсона.
— Ніколи й не чув про такого, — понуро сказав Малий. — І ніколи не чув, що хтось там живе за річкою. Чого це йому прибандзюрилось? Чи, може, з глузду з'їхав?
— Він має дещо на продаж, — засміявся Смок.
— Собак? Золоту копальню? Тютюн?
Смок лиш хитав головою на кожне питання.
— Ходім, то й побачиш. Я хочу купити у нього товар, а ти, якщо хочеш, можеш увійти з половини.
— Може, це знову яйця! — вигукнув Малий з удаваним переляком.
— Ходімо, — підганяв його Смок. — Будеш ворожити по дорозі.
Зійшовши з високого берега, вони спустились на вкритий кригою Юкон. За три чверті милі, якраз навпроти, стрімкою кручею височів другий берег, До цієї кручі поміж розбитих та розкиданих уламків криги вела ледве помітна стежина. Малий тюпав позаду Смока І розважався, відгадуючи, що там Дуант Сандерсон має на продаж.
— Олені?.. Мідна копальня або цегельня?.. Ведмежі шкури чи хутра взагалі?.. Лотерейні квитки?.. Картопляне поле?..
— Майже вгадав, — підбадьорював Смок. — Але бери вище.
— Два картопляні поля?.. Фабрика сиру?.. Торфорозробка?..
— Добре, Малий. Прямо-таки пальцем у небо!
— Каменоломня?..
— Так само близько до істини, як і картопляне поле.
— Не заважай. Дай хоч подумати. У мене лишився ще один здогад. — Вони помовчали хвилин десять. — А знаєш, Смоку, я не буду більше голову сушити. Коли ти хочеш купити щось на зразок картопляного поля або каменоломні, то я відмовляюсь. Я не ввійду з половини, поки не побачу, що воно таке.
— От і гаразд. Скоро побачиш. А зараз глянь он туди. Бачиш отой дим? Там і живе Дуайт Сандерсон. Вся ця земля його, і він, як я чув, продає її під забудову.
— А що в нього ще є?
— Це все, — засміявся Смок. — Окрім ревматизму. Старий дуже страждає від нього.
— Стій! — Малий схопив товариша за плечі і примусив його спинитись. — Невже ти хочеш купити землю в такій западині?
— На десятий раз ти вгадав. Ходімо.
— Зажди хвилинку! — благав Малий. — Поглянь, які тут кручі та яри. Де ж ти тут будуватимеш?
— Потім побачимо.
— Виходить, ти не збираєшся будувати?
— Але ж Дуайт Сандерсон продає землю тільки під забудову, — викручувався Смок. — Ходімо. Нам треба здертися на оту кручу.
Схил був дуже стрімкий, а вузенька стежка звивалася в небо, наче міфічна драбина Іакова. Малий лаявся і кректав.
— Заманулося йому будувати! Тут ніде й поштової марки приклеїти. І берег ні к бісу — жоден пароплав не пристане. Ондечки ж Доусон. Там місця вистачить на сорок тисяч. Слухай-но, Смоку, їй-бо, ти купуєш цю землю не для того, щоб будуватись на ній. Тоді, в ім'я неба, навіщо ти її купуєш?
— Щоб продати, звичайно.
— Не всі ж такі божевільні, як ви із старим Сандерсоном.
— Можливо, що й ні. Але я маю намір купити цю землю, поділити її на ділянки і продавати їх здоровим і розважним мешканцям Доусона.
— Якраз! Весь Доусон досі сміється з нас за оті яйця. Ти хочеш знову пошитися в дурні, га?
— Мабуть, що так.
— Це надто дорога розвага. Я допомагав тобі смішити місто тими яйцями, і моя пайка сміху коштувала мені приблизно дев'ять тисяч доларів.
— Ну, що ж. Тоді можеш не вкладати своїх грошей. Увесь прибуток буде мій. Але я прошу допомогти мені.
— О, я допоможу залюбки. Хай собі потім ще більше глузують. Але я не дам тобі й унції на цю справу. Скільки старий Сандерсон править за цю землю? Доларів двісті, триста?
— Десять тисяч. А я хочу купити її за п'ять.
— Хотів би я бути пастором! — з запалом гукнув Малий.
— То й що?
— Тоді я міг би сказати найкрасномовнішу проповідь на тему, яка, певно, тобі відома, а саме: про дурня та його гроші.
* * *
— Заходьте, — почули вони невдоволений вигук Дуайта Сандерсона, коли постукали до нього в двері.
Вони зайшли і побачили старого, що сидів навпочіпки біля камінної печі і товк каву, загорнувши її в шматок грубого полотна.
— Чого вам? — суворо спитав він, висипаючи каву в чайник, що стояв на вугіллі.
— Побалакати про справу, — відповів Смок. — Я чув, що ви продаєте землю під виселок. Скільки ви хочете за неї?
— Десять тисяч, — бовкнув старий. — А тепер можете сміятися та йти геть. Ондечки двері.
— Я не збираюсь сміятися. Не було в мене іншого клопоту, ніж лазити сюди на ваші кручі. Я хочу купити вашу землю.
— Добре, радий це чути. — Сандерсон перейшов хату й сів проти своїх гостей, поклавши руки на стіл та не одводячи уважного погляду під чайника. — Я сказав вам свою ціну, і мені не соромно її повторити — мені однаково.
Щоб показати свою байдужість, він тарабанив пальцями по столу та ще уважніше втупився в свого чайника. Потім почав монотонно мугикати: "Тра-ля-ля, тру-ля-ля, тра-ля-ля, тру-ля-ля…"
— Слухайте, містере Сандерсон, — сказав Смок. — Ця земля не варта десяти тисяч. Якби вона була варта цього, то можна було б дати за неї й сто тисяч. А якщо вона не варта ста тисяч, — а ви добре знаєте, що не варта, — тоді за неї шкода й десяти мідяків.
Сандерсон тільки вистукував пальцями і мугикав "тра-ля-ля, тру-ля-ля", поки не закипів чайник. Вливши туди трохи води, щоб осіла піна, він знову зайняв своє місце.
— Скільки даєте? — спитав він Смока.
— П'ять тисяч.
Малий застогнав.
Старий знову заходився стукати і виспівувати.
— Ви не дурні, — сказав він Смокові. — Ви кажете, якщо вона не варта ста тисяч, то не варта й десяти мідяків. Але ж ви пропонуєте за неї п'ять тисяч. Тоді вона варта й ста тисяч.
— Але ви й шілінга за неї не одержите, — гнівно сказав Смок, — сидітимете отут, поки не згниєте.
— Од вас одержу.
— Ні, не одержите.
— Тоді я волію лишитися тут і гнити, — поклав кінець розмові Сандерсон.
Він більше не звертав уваги на своїх гостей, заходившися куховарити. Розігрівши у горщику боби, він сів до столу й почав їсти.
— Ні, дякую, — пробурмотів Малий. — Ми не голодні.
— А можна подивитись ваші папери? — спитав нарешті Смок.
Сандерсон понишпорив у головах тапчана і вийняв паку паперів. — Тут все як слід, — сказав він. — Оцей довгий, з великою печаткою, прийшов з Отави. Це вам не якась там місцева шпаргалка. Канадський уряд стверджує моє право володіти землею.
— А чи багато наділів продали ви за ці два роки? — поцікавивсь Малий.
— Це вас не стосується, — сердито відповів Сандерсон. — Нема закону, який би забороняв людині жити самотньо на своїй землі, коли вона цього хоче.
— Я даю вам п'ять тисяч, — сказав Смок.
Сандерсон похитав головою.
— Не знаю, хто з вас дурніший, — забідкався Малий. — Вийдемо на хвилинку, Смоку, я хочу тобі щось сказати.
Смок знехотя скорився.
— Хіба ти не бачиш, — сказав Малий, коли вони стояли за дверима, — що тут чимало скель, які нікому не належать? Зроби заявку і будуй собі на здоров'я.
— Це не годиться, — відповів Смок.
— Чому не годиться?
— Тебе дивує, що я купую цей шматок, дарма що навкруги стільки землі?
— Звичайно, дивує.
— Отож бо й воно! — тріумфуюче сказав Смок. — Коли це дивує тебе, то здивує й інших. А коли вони здивуються, то одразу прибіжать сюди Твій подив свідчить про те, що я все правильно розрахував. Слухай, Малий, я хочу втяти таку штуку, щоб назавжди відбити у доусонців всяке бажання сміятися через оті яйця. Ходімо в хижу.
— Здорові, — сказав Сандерсон, коли вони увійшли. — А я думав, що не побачу вас більше.
— Яка ваша остання ціна? — спитав Смок.
— Двадцять тисяч.
— Даю вам десять.
— Гаразд. Я саме стільки і хотів спочатку. Ну, а коли заплатите?
— Завтра в Північно-західному банку. Але я хочу за ці десять тисяч ще дві речі. Перше: одержавши гроші, ви зразу ж поїдете на Сорокову Милю і залишитесь там до кінця зими.
— Це можна. А друге?
— Я заплачу вам двадцять п'ять тисяч, а ви повернете мені назад п'ятнадцять.
— Згода. — Сандерсон обернувся до Малого. — Люди казали, що я дурень, коли, прибувши сюди, зайняв цю землю. — Він засміявся: — Значить, ціна цьому дурню десять тисяч, чи не так?
— В Клондайку до біса дурнів, — відповів Малий. — А коли їх так багато, то мусить же комусь із них пощастити.
II
— Другого ранку відбулася процедура продажу землі Дуайта Сандерсона ("що віднині буде називатися виселком "Тру-ля-ля", зазначив Смок у документі). Касир Північно-західного банку одважив Сандерсону на двадцять п'ять тисяч Смокового піску, і шестеро випадкових одвідувачів запам'ятали вагу, суму і того, хто її одержував.
Золотошукачі швидкі на підозру. Ледь хто вчинив щось не зовсім звичайне, навіть всього-на-всього вирушив полювати на оленів або вийшов уночі подивитися на північне сяйво, як всім уже ввижалося, що він відкрив золоті поклади.