Десь у ньому ще жевріла рішучість, і він казав собі безперестанку: те, що роблять інші, може робити й він. Ця думка його не покидала, і він часто заводив про це розмову з усіма своїми супутниками. Відпочиваючи, він заздрісно стежив за індійцями, з міцними, наче у мулів, ногами, які тягли ношу вдвоє важчу. Вони ніколи, здавалось, не відпочивали, а все йшли та йшли з таким спокоєм та певністю, що йому навіть моторошно ставало.
Він сів і почав лаятись, не маючи сили йти далі й шалено борючись із спокусою втекти до Сан-Франціско. Лишалося пройти милю, і Кіт почав плакати. То були сльози безсилля й огиди до себе. Жодна людина на світі, мабуть, не почувала себе такою нікчемною. Коли він нарешті побачив стоянку, то з відчаєм напружив останні сили, доплентався і впав на землю з вантажем за плечима. Це не вбило його, але він лежав хвилин п'ятнадцять, поки зміг визволитись від ремінців. Тоді бідолаху занудило. В такому стані застав його Роббі, який терпів ті самі муки. Слабість Роббі раптом піддала йому бадьорості.
— Що роблять інші, те й ми можемо робити, — мовив Кіт, хоч у душі й не був певний цього.
IV
— Мені двадцять сім, і я справжній мужчина, — часто повторював Кіт наступними днями. В цьому була потреба, бо хоч він і спромігся щодня переносити свої вісімсот фунтів, але за тиждень втратив п'ятнадцять фунтів власної ваги, його обличчя зробилося худе й похмуре. Він більше не йшов, а чалапав. Навіть повертаючись упорожні, він ледве переставляв ноги.
Кіт перетворився на в'ючака. Від надмірної втоми він засинав над їжею, а сон його був важкий, як у тварини, за винятком тих ночей, коли він прокидався, стогнучи від корчів у ногах. Кожна клітинка тіла боліла. Ноги вкрилися болючими пухирями, але й це було ніщо, порівнюючи з страшними ранами та синцями на ступнях, заподіяних йому гострими камінцями, коли він брів дві милі через Дайську долину. Ці дві милі повинні були стати тридцятьма вісьмома. Кіт умивався тільки раз на день і ніколи не чистив своїх поламаних, з болючими задирками нігтів. Плечі та груди він натер собі до кісток ремінцями, от тоді й згадав— про коней і вперше зрозумів їхні муки.
Але найбільше напочатку він страждав під грубої їжі. Надмірна праця вимагала посиленого харчування, а шлунок його не звик до такої кількості сала та грубих отруйних бобів. Врешті шлунок його перестав травити, і протягом кількох днів біль та нестерпний голод валили його з ніг. А потім настав радісний день, коли він жер усе, наче тварина, і з голодними, як у вовка, очима просив ще.
Коли супутники перетягли спій вантаж через міжгір'я, їхні плани змінилися. До них дійшла звістка, що біля озера Ліндерман повирубувано останні дерева, придатні на човни. Обидва брати, з великими пилками, вовняними ковдрами й харчем на спинах, вирушили вперед, покинувши решту на Кіта й дядька. Тепер Джон Беллю куховарив разом з Кітом, і обидва вони тягнули вантаж пліч-о-пліч. Час минав, і на вершинах випав сніг. Якщо зима застукає їх по цей бік протоки, то доведеться сидіти тут цілий рік. Отож старий підставив свою залізну спину під стофунтову ношу. Кіта це вразило, але, зціпивши зуби, він нав'ючив і на себе сто фунтів. Було важко, але він уже трохи звик, і тіло його, втративши разом з жиром дряблість, стало пружним і м'язистим. Крім того, Кіт вчився у інших. Помітивши, що індійці носили на голові паски, він приладнав їх і собі, як додаток до наплічних ремінців. Нести стало легше, і він почав припасовувати ще й зверху легенькі, але громіздкі речі. Незабаром він міг уже йти, маючи сто фунтів на пасках та ще п'ятнадцять-двадцять зверху поклажі; сокиру або пару весел у одній руці, а в другій — покладені один в один казанки.
Але труднощі дедалі зростали. Шлях ставав нерівним, пакунки важчали. Що не день снігова смуга в горах спускалася дедалі нижче, а платня за багаж підскочила до шістдесяти центів за фунт. Від братів не було вістей, дарма що обидва знали, де вони й за чим пішли.
Джон Беллю почав турбуватися. Перехопивши гурт індійців, що поверталися з озера Ліндерман, він умовив їх взяти деякий багаж до верхів'я Чілкута. Вони запросили тридцять центів за фунт, і старому довелося викласти майже все до копійки. Та що поробиш. Навіть так зоставалося близько чотирьохсот фунтів одежі і табірного начиння. Вирядивши Кіта разом з індійцями, старий залишився, щоб помалу переносити речі. На верхів'ї Чілкута Кіт мав заждати дядька, поволі переносячи свій вантаж. Дядько запевняв, що не дуже забариться зі своїми чотирмастами фунтами.
V
Кіт разом з індійцями плентався шляхом. А тому що перехід мав бути довгий, його пакунок важив тільки вісімдесят фунтів. Індійці насилу брели з вантажем, але йшли все-таки швидше, ніж звик ходити Кіт. Та він і не протестував, бо вважав себе таким же витривалим, як і індійці.
Пройшовши чверть милі, він захотів відпочити, але індійці не зупинились, і Кіт пішов за ними. Подолавши ще чверть милі, Кіт переконався, що неспроможний іти, але, зціпивши зуби, не відставав од носильників. Коли пройшли всю милю, Кіт з подивом побачив, що він не вмер. І тоді у нього почалося, як кажуть спортсмени, друге дихання, і наступна миля здалася легшою від першої. Після третьої милі Кіт був ледве живий, але, знемагаючи від болю й утоми, він вперто чалапав далі. І коли відчув, що й справді може знепритомніти, настав жаданий відпочинок. Замість того, щоб сидіти з вантажем, як то робили білі, індійці скидали паски з пліч та з голови і лежали собі зручно, спокійно, розмовляючи й палячи люльки. Минуло півгодини, поки вони знову рушили. На диво собі. Кіт почував себе свіжим, і відтепер "довгі переходи та довгі відпочинки" стали його девізом.
Верхів'я Чілкута виявилося таким, яким уявляв його собі Кіт з розповідей, йому часто доводилося дряпатися вгору навкарачках. Але досягши в люту сніговицю вершини перевалу, Кіт в душі запишався: він йшов разом з індійцями і ні разу не пристав, не нарікав на свою долю. Бути таким, як індійці — стало його палким прагненням.
Коли Кіт розплатився з індійцями, запала темрява. Він лишився сам на хребті, що здіймався на тисячу футів вище смуги лісів. Мокрий по пояс, голодний і виснажений, він оддав би річний заробіток за вогонь та чашку кави. Але натомість з'їв шість холодних оладок і загорнувся у брезент намету. Коли Кіт уже засинав, у голові майнув спогад про Джона Беллю, і він зловтішно посміхнувся, уявляючи, як той перетягатиме на Чілкут свої чотириста фунтів. Хоча самому йому доведеться нести дві тисячі фунтів, але ж він буде спускатися з гори.
Вранці, ще не відпочивши як слід та зачубівши від морозу, Кіт виліз з брезенту, з'їв сирого бекону, приладнав собі на спину сто фунтів і рушив вниз скелястою стежкою. Шлях перетинав невеличкий льодовик, на самій дорозі до озера Кратер. Інші люди теж ішли через льодовик. Весь день Кіт переносив пакунки до верхнього краю льодовика, а оскільки перехід був короткий, то він вантажив на себе по сто п'ятдесят фунтів, сам дивуючись, де в нього беруться сили нести такий вантаж. За два долари він купив у індійця три морських сухарі, що скидалися на підметку. Бекону в нього було вдосталь, і він їв кілька разів на день. Намерзшись, невмитий, у мокрій від поту одежі, він спав і другу ніч під полотном намету.
Рано-вранці Кіт розіслав брезент на кризі, звалив на нього три чверті тонни вантажу і почав тягти. Коли поверхня льодовика стала стрімкіша, його брезент пішов швидше, нарешті підбив його, і Кіт опинився зверху поклажі, що швидко їхала вниз.
Сотні носіїв, які гнулися під своїми пакунками, здивовано стежили за ним. А він лиш гукав: "Обережно!" — і всі давали йому дорогу.
Внизу, на самому краю льодовика, стояв невеличкий намет. Здавалось, що він несеться Кіту назустріч, — так швидко той намет більшав. Залишивши утоптану стежку, яка повертала ліворуч, Кіт помчався по незайманому снігу, здіймаючи снігову куряву. М'який сніг стишив його хід. Кіт знову побачив намет лише тоді, як наскочив на нього, знісши кілки та в'їхавши всередину верхи на брезенті з мішками. Намет загойдався, наче п'яний, і в морозяній парі Кіт опинився віч-на-віч зі зляканою дівчиною, яка куталася у ковдри, — тією самою, що назвала його в Дайї чечако.
— З вітерцем, га? — весело вигукнув Кіт.
Дівчина з осудом дивилася на нього.
— От вам і літаючий килим! — провадив Кіт.
— Чи не змогли б ви прибрати мішок з моєї ноги? — сердито спитала дівчина.
Кіт швидко встав.
— Це не мішок, а мій лікоть. Пробачте.
Проте ці слова не заспокоїли її, а холодний тон звучав, як виклик.
— Добре, що хоч не перекинули пічки, — сказала вона.
Кіт простежив за її поглядом і побачив залізну пічку та чайник, біля якого поралася молода скво[2]. Він жадібно втягнув у себе дух кави й озирнувся до дівчини.
— Я — чечако, — сказав він.
Невдоволений вираз її свідчив, що для неї це й так ясно. Але Кіт не журився.
— Я кинув оту залізяку, тобто револьвер, — пояснив він.
Тоді дівчина впізнала його, і очі її заблищали.
— Я ніколи не думала, що ви дістанетесь аж сюди, — одказала вона.
Кіт знов понюхав повітря.
— Як я люблю каву! — мовив він, уже не криючись. — Ось вам мій мізинець — одріжте його; я буду вашим рабом на все життя, тільки налийте мені чашечку кави.
За кавою він назвав себе, і вона сказала йому своє ім'я — Джой[3] Гастел. Він також дізнався, що вона здавна живе в цих краях. Вона народилася в факторії на Грейт Слейв і ще дитиною перейшла з своїм батьком через Скелясті гори й спустилася до Юкону. Тепер вона знову подорожує разом з батьком, але останній затримався десь у Сіетлі. Він мало не загинув під час катастрофи на злощасному "Гантері" і повернувся назад до Пюджета на пароплаві, що його врятував.
А що дівчина не вилізала з-під ковдр, Кіт не затягнув розмови і, героїчно ухилившись від другої чашки, звільнив намет від себе і свого багажу. Він пішов геть, думаючи про те, яке в неї гарне ім'я і очі, що їй не більш як двадцять або двадцять два роки, що її батько, певно, француз, що в неї сильна воля та палка вдача і що виховувалась вона деінде, тільки не тут.
VI
Над скелями, що взялися кригою, над смугою лісів йшла стежина вкруг озера Кратера і вела до скелястого міжгір'я, звідки можна було дістатися Щасливого Табору і перших миршавих сосен.