Ти бачиш, як він з нею цілий день ... Наташа! За що?…
І знову вона заплакала гіркіше попереднього. Наташа підняла її, обняла і, посміхаючись крізь сльози, стала її заспокоювати.
— Софійка, ти не вір їй, серденько, не вір. Пам'ятаєш, як ми всі втрьох говорили з Миколкою в диванної; пам'ятаєш, після вечері? Адже ми все вирішили, як буде. Я вже не пам'ятаю як, але, пам'ятаєш, як було все добре і все можна. Ось дядечки Шіншіна брат одружений ж з двоюрідною сестрою, а ми ж троюрідні. І Борис говорив, що це дуже можна. Ти знаєш, я йому все сказала. А він такий розумний і такий хороший, — говорила Наташа ... — Ти, Софійка , не плач, голубчику милий, серденько, Софійка. — І вона цілувала її, сміючись. — Віра зла, Бог з нею! А все буде добре, і матінці вона не скаже; Николонька сам скаже, і він і не думав про Жюлі.
І вона цілувала її в голову. Софійка підвелася. Це кошенятко пожвавилося, оченята заблищали, і воно готове було, здавалося, ось-ось змахнути хвостом, стрибнути на м'які лапки і знову заграти з клубком, як йому і було пристойно.
— Ти думаєш? Насправді? Їй-Богу? — сказала вона, швидко поправляючи сукню та зачіску.
— Дійсно, їй-Богу! — відповідала Наташа, поправляючи своєму другу під косою пасмо жорсткого волосся, що вибилося.
І вони обидві засміялися.
— Ну, підемо співати "Ключ".
— Підемо.
— А знаєш, цей товстий П'єр, що проти мене сидів, такий смішний! — сказала раптом Наташа, зупиняючись. — Мені дуже весело!
І Наташа побігла по коридору.
Софійка, обтрусивши пух і сховавши вірші за пазуху, до шийки з кістками грудей, що виступали, легкими, веселими кроками, з розчервонілим лицем, побігла слідом за Наталею по коридору в диванну. На прохання гостей молоді люди заспівали квартет "Ключ", який всім дуже сподобався; потім Микола заспівав заново вивчену їм пісню.
В приємну ніч, при місячному світлі,
Уявити щасливо собі,
Що хтось є ще на світі,
Хто думає і про тебе!
Що і вона, рукою прекрасною,
По арфі золотій блукаючи,
Своєю гармонією пристрасною
Кличе до себе, кличе тебе!
Ще день, два, і рай настане ...
Але ах! твій друг не доживе!
І він не доспівав ще останніх слів, коли в залі молодь приготувалася до танців і на хорах застукали ногами і закашляли музиканти.
П'єр сидів у вітальні, де Шіншін, як з приїжджим з-за кордону, завів з ним нудну для П'єра політичну розмову, до якої приєдналися і інші. Коли заграла музика, Наташа увійшла до вітальні і, підійшовши прямо до П'єра, сміючись і червоніючи, сказала:
— Мама веліла вас просити танцювати.
— Я боюся сплутати фігури, — сказав П'єр, — але якщо ви хочете бути моїм учителем ...
І він подав свою товсту руку, низько опускаючи її, тоненькій дівчинці.
Поки розстановлюються пари і настроюються музиканти, П'єр сів з своєю маленькою дамою. Наташа була цілком щаслива; вона танцювала з дорослим, який приїхав з-за кордону. Вона сиділа на очах у всіх і розмовляла з ним, як велика. У неї в руці було віяло, яке їй дала потримати одна панянка. І, прийнявши саму світську позу (Бог знає, де і коли вона цього навчилася), вона, обмахуючись віялом і посміхаючись через віяло, говорила з своїм кавалером.
— Ач яка?! Дивіться, дивіться, — сказала стара графиня, проходячи через залу і вказуючи на Наташу.
Наташа почервоніла і засміялася.
— Ну, що ви, мамо? Ну, що вам за охота? Що ж тут дивного?
В середині третьої екосези заворушилися стільці у вітальні, де грали граф і Марія Дмитрівна, і велика частина почесних гостей і старички, потягуючись після довгого сидіння і укладаючи в кишені гаманці і невеликі портмоне, виходили в двері зали. Попереду йшла Марія Дмитрівна з графом — обидва з веселими обличчями. Граф з жартівливою ввічливістю, якось по-балетному, подав округлену руку Марії Дмитрівні. Він випростався, і обличчя його освітилося особливою молодецьки-хитрою посмішкою, і як тільки дотанцювали останню фігуру екосези, він вдарив в долоні музикантам і закричав на хори, звертаючись до першої скрипки:
— Семен! Данилу Купора знаєш?
Це був улюблений танець графа, який він танцював ще в молодості. (Данило Купор була власне одна фігура англеза.)
— Дивіться на тата, — закричала на всю залу Наташа (зовсім забувши, що вона танцює з дорослим), пригинаючи до колін свою кучеряву голівку і заливаючись своїм дзвінким сміхом по всій залі.
Дійсно, все, що тільки було в залі, з усмішкою радості дивилося на веселого дідка, який поруч зі своєю сановитою дамою, Марією Дмитрівною, що була вище його зростом, округляв руки, в такт струшуючи ними, розправляв плечі, вивертав ноги, злегка притоптуючи, і все більше і більше розпускав посмішку на своєму круглому обличчі та готував глядачів до того, що буде. Як тільки почулись веселі, задирливі звуки Данила Купора, схожі на розвеселого тропака, всі двері зали раптом заступилися з одного боку чоловічими, з іншого — жіночими усміхненими обличчями дворових, що вийшли подивитися на пана, що веселиться.
— Батюшка-то наш! Орел! — промовила голосно няня з одних дверей.
Граф танцював добре і знав це, але його дама зовсім не вміла і не хотіла добре танцювати. Її величезне тіло стояло прямо з опущеними вниз потужними руками (вона передала ридикюль графині); тільки одне суворе, але гарне обличчя її танцювало. Що виражалося у всій круглій фігурі графа, у Марії Дмитрівни виражалося лише в більш і більш усміхненому лиці і носі, що трохи підіймався. Але зате, якщо граф, все більше і більше розіходячись, полонив глядачів несподіванкою спритних виверток і легких стрибків своїх м'яких ніг, Марія Дмитрівна найменшою старанністю при русі плечей або округленні рук в поворотах і притопуваннях, справляла не менше враження по заслузі, яку цінував всякий при її огрядності і постійної суворості. Танець пожвавлювався все більш і більш. Візаві не могли ні на хвилину звернути на себе уваги і навіть не намагалися. Всі було зайнято графом і Мар'єю Дмитрівною. Наташа смикала за рукави і плаття всіх присутніх, які і без того не спускали очей з танцюючих, і вимагала, щоб дивилися на тата. Граф в проміжках танцю важко переводив дух, махав і кричав музикантам, щоб вони грали швидше. Швидше, швидше і швидше, загонисто, завзято розгортався граф, то навшпиньки, то на підборах, носячись навколо Марії Дмитрівни і, нарешті, повернувши свою даму до її місця, зробив останнє па, піднявши ззаду догори свою м'яку ногу, схиливши спітнілу голову з усміхненим обличчям і округло розмахнув правою рукою серед гуркоту оплесків і сміху, особливо Наташі. Обидва танцюючі зупинилися, важко переводячи подих і утираючись батистовими хустками.
— Ось як в наш час витанцьовували, ma chere, — сказав граф.
— Ай да Данила Купор! — важко і тривало випускаючи дух і засукуючи рукава, сказала Марія Дмитрівна.
XVIII
У той час як у Ростови танцювали в залі шостий англез під звуки музикантів , які фальшували від втоми, і зморені офіціанти і кухари готували вечерю, з графом Безуховим став шостий удар. Доктора оголосили, що надії до одужання немає; хворому дана була глуха сповідь і причастя; робили приготування для соборування, і в будинку була метушня і тривога очікування, звичайні в такі хвилини. На вулиці, за воротами юрмилися, ховаючись від екіпажів, що під'їжджали, трунарі, чекаючи багатого замовлення на похорон графа. Головнокомандувач Москви, який безперестанку надсилав ад'ютантів дізнаватися про стан графа, в цей вечір сам приїжджав попрощатися з знаменитим єкатерининським вельможею, графом Безуховим.
Чудова приймальня кімната була повна. Всі шанобливо встали, коли головнокомандувач, побувши близько півгодини наодинці з хворим, вийшов звідти, злегка відповідаючи на поклони і намагаючись якомога швидше пройти повз спрямованих на нього поглядів докторів, духовних осіб і родичів. Князь Василь, схудлий і зблідлий за ці дні, проводжав головнокомандувача і щось кілька разів тихо повторив йому.
Провівши головнокомандувача, князь Василь сів у залі один на стілець, закинувши високо ногу на ногу, на коліно упираючи лікоть і рукою закривши очі. Посидівши так якийсь час, він встав і незвично-поспішними кроками, озираючись кругом переляканими очима, пішов через довгий коридор на задню половину будинку, до старшої княжні.
Ті, що знаходилися в слабо-освітленій кімнаті нерівним шепотінням говорили між собою і замовкали кожен раз і повними питання і очікування очима озиралися на двері, що вели до покоїв вмираючого і видавали слабкий звук, коли хто-небудь виходив з неї або входив в неї.
— Межа людська, — говорив дідок, духовна особа, дамі, що підсіла до нього і наївно слухала його, — межа покладена, її таки не прийдеши.
— Я думаю, чи не пізно соборувати? — додаючи духовний титул, питала дама, як ніби не маючи щодо цього ніякої своєї думки.
— Таїнство, матінка, велике, — відповідала духовна особа, проводячи рукою по лисині, по якій пролягало декілька пасм зачесаного напівсивого волосся.
— Це хто ж? Сам головнокомандувач був? — питали в іншому кінці кімнати. — Який моложавий! ...
— А сьомий десяток! Що, кажуть, граф не впізнає вже? Хотіли соборувати?
— Я одного знав: сім разів соборувався.
Друга княжна тільки вийшла з кімнати хворого з заплаканими очима і сіла біля доктора Лоррена, який в граціозній позі сидів під портретом Катерини, спершись на стіл.
— Прекрасна погода, княжна, — говорив доктор, відповідаючи на питання про погоду, і потім Москва так схожа на село. [Tres beau, — tres beau, princesse, et puis, a Moscou on se croit a la campagne.]
— Чи не правда? [N'est-ce-pas?] — сказала княжна, зітхаючи. — Так можна йому пити?
Лоррен задумався.
— Він прийняв ліки?
— Так.
Доктор подивився на брегет.
— Візьміть склянку відвареної води і покладіть щіпку une pincee (він своїми тонкими пальцями показав, що значить une pincee) de cremortartari ... [кремортартара ...]
— Що не пило случай, — говорив німець-доктор ад'ютантові, — чтоп з третій удар шівий залишафся.
— А який свіжий був чоловік! — говорив ад'ютант. — І кому піде це багатство? — додав він пошепки.
— Окотнік знайдуться, — посміхаючись, відповідав німець.
Всі знову озирнулися на двері: вона рипнули, і друга княжна, зробивши питво, показане Лорреном, понесла його хворому. Німець-доктор підійшов до Лоррена.
— Ще, може, дотягне до завтрашнього ранку? — запитав німець, погано вимовляючи французькою.
Лоррен, стиснувши губи, строго і негативно помахав пальцем перед своїм носом.
— Сьогодні вночі, не пізніш, — сказав він тихо, з пристойним посмішкою самовдоволення в тому, що ясно вміє розуміти і висловлювати положення хворого, і відійшов.
Тим часом князь Василь відчинив двері в кімнату княжни.
В кімнаті було напівтемно; тільки дві лампадки горіли перед образами, і добре пахло курінням і квітами.