І Настя тихо перебувала при ньому весь вечір, намагаючись думати, як піде Сафронов туди, де бідні люди тужать в хатинках, і як він стане вошивим серед чужих. Пізніше Настя лягла в ліжко Сафронова, зігріла його і пішла спати на живіт Чиклина. Вона давним-давно звикла зігрівати ліжко своєї матері, перед тим як туди лягав спати нерідний батько.
Маточне місце для будинку майбутнього життя було готове; тепер призначалося класти в котловані бут. Але Пашкін постійно думав світлі думи, і він доповів головному в місті, що масштаб будинку вузький, бо соціалістичні жінки будуть виповнені свіжості і повнокров'я і дрібочучи, вся поверхня землі покриється дитинством; невже ж дітям доведеться жити зовні, серед неорганізованої погоди?
— Ні, — відповів головний, зіштовхуючи ненавмисним рухом ситний бутерброд зі столу, — розрийте матковий котлован вчетверо більше. Пашкін зігнувся і повернув бутерброд знизу на стіл.
— Не варто було нагинатися, — сказав головний. — На майбутній рік ми запроектували сільгосппродукції по округу на півмільярда.
Тоді Пашкін поклав бутерброд назад в кошик для паперів, боячись, що його вважатимуть за людину, що живе темпами епохи режиму економії. Прушевський очікував Пашкіна поблизу будівлі для негайної передачі розпорядження на роботи. Пашкін ж, поки йшов по вестибюлю, обдумав збільшити котлован не вчетверо, а в шість разів, щоб догодити напевно і забігти вперед головної лінії, щоб згодом радісно зустріти її на чистому місці, — і тоді лінія побачить його, і він запам'ятається в ній вічною точкою.
— У шість разів більше, — вказав він Прушевському. — Я говорив, що темп тихий!
Прушевський зрадів і посміхнувся. Пашкін, помітивши щастя інженера, теж став задоволений, тому що відчув настрій інженерно-технічної секції свого союзу. Прушевський пішов до Чиклина, щоб намітити розширення котловану. Ще не доходячи, він побачив збори землекопів і селянську підводу серед людей, що мовчали. Чиклин виніс з барака порожню труну і поклав її на віз; потім він приніс ще і другу труну, а Настя мчала за ним слідом, обриваючи з труни свої картинки. Щоб дівчинка не сердилась, Чиклин взяв її під пахву і, притиснувши до себе, ніс іншою рукою труну.
— Вони все одно померли, навіщо їм гроби! — обурювалася Настя. — Мені нікуди буде речі складати!
— Так вже треба, — відповідав Чиклин. — Всі мертві — це люди особливі.
— Важливі які! — дивувалася Настя. — Чому ж тоді всі живуть! Краще б померли і стали важливими!
— Живуть для того, щоб буржуїв не було, — сказав Чиклин і поклав останню труну на віз. На возі сиділи двоє — Вощев і Єлисей — підкуркульський мужик, який пішов колись.
— Кому відправляєте труни? — запитав Прушевський.
— Це Сафронов і Козлов померли в хатинці, а їм тепер мої труни віддали: ну що ти будеш робити ?! — з подробицею повідомила Настя.
І вона притулилася до брички, заклопотана недоглядом. Вощев, який прибув на підводі з невідомих місць, торкнув коня, щоб їхати назад в той простір, де він був. Залишивши Жачева дотримувати дівчинку, Чиклин пішов кроком за возом, що видалявся. До самої глибини місячної ночі він ішов вдалину. Зрідка, в бічній яружній стороні, горіли затишні вогні невідомих осель, і там же тужливо брехали собаки — може бути, вони нудьгували, а може бути, помічали відряджених людей, що в'їжджали, і лякалися їх. Попереду Чиклина весь час їхала підвода з трунами, і він не відривався від неї. Вощев, спершись об труни спиною, дивився з хури вгору — на зоряні збори і в мертву масову муть Чумацького Шляху. Він очікував, коли ж там буде винесено резолюцію про припинення вічності часу, про спокуту томливості життя. Не сподіваючись, він задрімав і прокинувся від зупинки. Чиклин дійшов до підводи через кілька хвилин і став дивитися навколо. Поблизу було старе село; загальна ветхість бідності покривала його — і старечі, терплячі тини, і придорожні дерева, які схилилися в тиші, мали однаковий вигляд смутку. У всіх хатах села був світло, але зовні їх ніхто не знаходився. Чиклин підступився до першої хати і запалив сірник, щоб прочитати білий папірець на двері. У тому ж папірці було зазначено, що це усуспільнений двір № 7 колгоспу імені Генеральної Лінії і що тут живе активіст громадських робіт по будь-яких кампаній, що проводяться на селі.
— Пусти! — постукав Чиклин в двері.
Активіст вийшов і впустив його. Потім він склав приймальний рахунок на труни і велів Вощеву йти в сільраду і стояти всю ніч в почесній варті біля двох тіл полеглих товаришів.
— Я піду сам, — визначив Чиклин.
— Іди, — відповів активіст. — Тільки скажи мені свої дані, я тебе в мобілізований кадр зачислю.
Активіст нахилився до своїх паперів, промацуючи ретельними очима всі точні тези і завдання; він з жадібністю власності, без пам'яті про домашнє щастя будував необхідне майбутнє, готуючи для себе в ньому вічність, і тому він зараз запустілий, опух від турбот і обріс рідким волоссям. Лампа горіла перед його підозрілим поглядом, який розумово і фактично спостерігає куркульську сволоту. Всю ніч сидів активіст при непогашеній лампі, слухаючи, чи не скаче по темній дорозі верховий з району, щоб спустити директиву на село. Кожну нову директиву він читав з цікавістю майбутньої насолоди, немов підглядав в пристрасні таємниці дорослих, центральних людей. Рідко проходила ніч, щоб не з'являлася директива, і до ранку вивчав її активіст, накопичуючи до світанку ентузіазм незламної дії. І тільки зрідка він немов завмирав на мить від туги життя — тоді він жалібно дивився на будь-яку людину, що знаходиться перед його поглядом; це він відчував спогад, що він головотяп і упущенець, — так його називали іноді в паперах з району. "Чи не піти мені в масу, чи не забутися в загальному, керованому житті?" — вирішував активіст про себе в ті хвилини, але швидко опам'ятовувався, тому що не хотів бути членом загального сирітства та боявся довгого томління по соціалізму, поки кожен пастух не опиниться серед радості, бо вже зараз можна бути підручним авангарду і негайно мати всю користь майбутнього часу. Особливо довго активіст розглядав підписи на паперах: ці букви виводила гаряча рука округу, а рука є частина цілого тіла, що живе в достатку слави на очах відданих, переконаних мас. Навіть сльози показувалися на очах активіста, коли він милувався чіткістю підписів і зображеннями земних куль на штемпелях; адже вся земна куля, вся його м'якоть скоро дістанеться в чіткі, залізні руки, — невже він залишиться без впливу на всесвітнє тіло землі? І зі скупістю забезпеченого щастя активіст гладив свої виснажені навантаженнями груди.
— Чого стоїш без руху? — сказав він Чиклину. — Іди вартувати політичні трупи від заможного безчестя: бачиш, як падає наш героїчний брат!
Через темряву колгоспної ночі Чиклин дійшов до пустельної зали сільради. Там лежали його двоє товаришів. Найбільша лампа, призначена для висвітлення засідань, горіла над мерцями. Вони лежали поруч на столі президії, покриті прапором до підборідь, щоб не були помітні їх згубні каліцтва і живі не побоялися б так само померти. Чиклин встав біля підніжжя померлих і спокійно задивився в їх мовчазні обличчя. Вже нічого не скаже тепер Сафронов зі свого розуму, і Козлов не поболить душею за все організаційне будівництво та не отримуватиме належну йому пенсію. Поточний час тихо йшов в північному мороці колгоспу; ніщо не порушувало усуспільненого майна і тиші колективної свідомості. Чиклин закурив, наблизився до лиць мертвих і помацав їх рукою.
— Що, Козлов, нудно тобі?
Козлов продовжував лежати, змовклим чином, будучи убитим; Сафронов теж був спокійний, як задоволена людина, і руді вуса його, навислі над змученим напіввідкритим ротом, росли навіть з губ, тому що його не цілували при житті. Навколо очей Козлова і Сафронова виднілася засохла сіль колишніх сліз, так що Чиклину довелося стерти її і подумати — чому ж це плакали в кінці життя Сафронов і Козлов?
— Ти що ж, Сафронов, зовсім ліг чи думаєш встати все-таки?
Сафронов не міг відповісти, тому що серце його лежало в зруйнованих грудях і не мало почуття. Чиклин прислухався до дощу, який розпочався на дворі, до його довгого скорботному звуку, що співав в листі, в тинах і в мирній покрівлі села; байдуже, як в порожнечі, проливалася свіжа волога, і тільки туга хоча б однієї людини, слухача дощу, могла б винагородити це виснаження природи. Зрідка зойкали кури в обгороджених глушинах, але їх Чиклин вже не слухав і ліг спати під загальний прапор між Козловим і Сафроновим, тому що мертві — це теж люди. Сільрадівська лампа безрозрахунково горіла над ними до ранку, коли в приміщення з'явився Єлисей і теж не загасив вогню; йому було все одно, що світло, що тьма. Він без користі постояв деякий час і вийшов так само, як прийшов. Притулившись грудьми до устромленої для прапора жердини, Єлисей втупився в каламутну вогкість порожнього місця. На тому місці зібралися граки для відльоту в теплу далечінь, хоча час їх розставання з тутешньою землею ще не настав. Ще раніше відльоту граків Єлисей бачив зникнення ластівок, і тоді він хотів стати легким малосвідомим тілом птиці, але тепер він уже не думав, щоб перетворитися в гайвороння, тому що думати не міг. Він жив і дивився очима лише тому, що мав документи середняка, і його серце билося по закону. З сільради пролунали якісь звуки, і Єлисей підійшов до вікна і притулився до скла; він постійно прислухався до всяких звуків, що походить із мас або природи, тому що йому ніхто не говорив слів і не давав поняття, так що доводилося відчувати навіть віддалене звучання. Єлисей побачив Чиклина, що сидить між двома лежачими навзнак. Чиклин курив і байдуже втішав померлих своїми словами:
— Ти скінчився, Сафронов! Ну і що ж? Все одно я залишився, буду тепер, як ти; стану розумніти, почну виступати з точкою зору, побачу всю твою тенденцію, ти цілком можеш не існувати ...
Єлисей не міг розуміти і слухав одні звуки крізь чисте скло.
— А ти, Козлов, теж не турбуйся жити. Я сам себе забуду, але тебе почну мати постійно. Все твоє загибле життя, всі твої завдання сховаю в себе і не кину їх нікуди, так що ти вважай себе живим. Буду день і ніч активним, всю організаційність на замітку візьму, на пенсію стану, лежи спокійно, товариш Козлов!
Єлисей надихав на скло туман і бачив Чиклина слабо, але все одно дивився, раз дивитися йому було нікуди.