Але кожне з цих оповідань несло в собі чутку або байку про білошкірих людей з блакитними очима та русим волоссям, які билися, як дияволи, і скрізь та завжди шукали хутро. Вони були десь на сході, далеко-далеко на сході. Ніхто їх не бачив. Про них просто ходили чутки.
То була важка школа. Не можна як слід навчитися географії через посередництво невідомих діалектів та з темних мізків, що плутали факти з вигадками і вимірювали відстань кількістю "ночівель", тривалість яких варіювалася залежно від важкості шляху. Та нарешті промайнула чутка, яка вселила в Субєнкова впевненість. Ці блакитноокі люди жили на сході, на великій ріці, що називалася Юкон. На південь від Михайлівського редуту впадала в море ще одна велика ріка, відома росіянам під назвою Квікпак. Подейкували, що насправді ці дві ріки — то одна й та сама річка. Субєнков повернувся до Михайлівського. Цілий рік збирав він експедицію, що мала пройти по ріці Квікпак. Тут дав про себе знати такий собі Малаков, російський метис. Він зголосився вести найвідчайдушніших і найжорстокіших авантюристів, справжнісіньких виродків з пекла, які потрапили на Аляску з Камчатки. Субєнков став його помічником. Пройшовши звивистим лабіринтом дельти Квікпаку, вони дісталися перших низьких пагорбів на його північному березі, а потім у шкіряних каное, доверху завантажених товарами та набоями, пройшли півтисячі миль, долаючи течію, швидкість якої сягала п'яти вузлів. Річка була від двох до десяти миль завширшки і багато сажнів[31] завглибшки. Малаков вирішив спорудити в Нулато форт. Та Субєнков закликав іти далі. Але потім швидко погодився залишитися в Нулато. На порозі була довга зима, і краще було залишитися і перечекати. А на початку наступного літа, коли зійде крига, він втече і сам пробереться вверх по Квікпаку до торговельних пунктів Гудзон Бей Компані. До Малакова не дійшли чутки, що Квікпак — це той самий Юкон, а Субєнков йому не казав.
І почали вони зводити форт. Споруджувався він за допомогою невільницького труда. Ярусні стіни укріплення поставали під зітхання й стогони індіанців з Нулато. На їхні спини падав батіг, який тримала залізна рука морських розбійників. Дехто з індіанців тікав. Коли втікачів ловили, то їх повертали назад і розпинали перед фортом, де вони та їхні родичі мали змогу пересвідчитися в дієвості батога. Двоє померли під його ударами, інші ж на все життя лишилися каліками, а решта добре засвоїли урок і більше не намагалися втекти. Коли форт закінчили, вже зривався перший сніг, і незабаром мав початися сезон заготівлі хутра. На плем'я наклали важку данину. Знущання та побиття батогом продовжувалися, а щоб данину платили охочіше, жінок та дітей тримали заручниками і поводилися з усією притаманною бандитам-хутровикам жорстокістю.
Що ж, вони посіяли кров, а тепер настав час збирати врожай. Форт було зруйновано. При світлі спалахів пожежі, яка поглинула його, індіанці вирізали половину бандитів. Друга половина загинула під тортурами. Залишився тільки Субєнков та Великий Іван, якщо оту жалюгідну ниючу і стогнучу істоту в снігу іще можна уло назвати Великим Іваном. Субєнков спіймав на собі погляд Якаги, який^ радісно вишкірявся, передчуваючи насолоду помсти. Його не можна було сплутати ні з ким іншим, бо на його обличчі й досі було видно слід від удару батога. Зрештою, Субєнков ні в чому його не винуватив і чудово його розумів, але його вернуло від думки про те, що з ним може утнути цей індіанець. Він хотів був звернутися до Макамука, великого вождя, але внутрішній голос запевнив його, що це благання буде марним. Потім він подумав: а може, розірвати узи і загинути в бою? То була б швидка й легка смерть. Але він був не в змозі розірвати узи. Бо надто вже міцними були ці мотузки зі шкури оленя. Субєнков лихоманково розмірковував над способами порятунку, і на думку йому спала одна ідея. Він кивнув Макамуку, щоб привели перекладача, який знався на місцевому діалекті.
— О Макамуче, — сказав Субєнков. — Я не готовий померти. Я — велика людина, і помирати для мене є дурістю. Та я насправді і не можу померти. Бо я — не такий, як оця дохлятина.
З цими словами він підійшов до стогнучої істоти, яка колись була Великим Іваном, і злегка презирливо копнув ногою.
— Я — надто мудрий, щоб померти. Ось послухай, у мене є чудодійне зілля. Один я знаю його секрет. І якщо я не помру, то поділюся цим зіллям з тобою.
— А що це за зілля? — суворо спитав Макамук.
— Це зілля непросте.
Субєнков на мить замислився, наче поборюючи своє небажання розкривати таємницю.
— Гаразд, я розповім тобі. Якщо краплину цього зілля втерти у шкіру, то вона стане твердою як скеля, міцною як залізо, і жоден ніж та жодна шабля не зможуть її ані порізати, ані пробити. Її не зможе пошкодити найсильніший удар, завданий ріжучою зброєю. Проти неї тесак буде як шматок глини, і тільки; об неї затупляться леза всіх ножів, що ми вам привезли. Що ти даси мені за таємницю цих ліків?
— Я подарую тобі життя, — відповів Макамук через перекладача.
Субєнков глузливо розсміявся.
— І ти будеш рабом у моєму домі, поки не помреш.
Поляк розсміявся ще глузливіше.
— Розв'яжи мені руки і ноги, а потім поговоримо, — сказав він.
Вождь зробив знак; коли Субєнкова розв'язали, він скрутив цигарку і закурив.
— Це — дурна розмова, — сказав Макамук. — Такого зілля немає. Не може бути. Жодне зілля не встоїть проти гострого леза.
Вождь не вірив, але все одно видно було, що він вагався. Надто вже багато бачив він різних диявольських штучок у бандитів-хутровиків. Ці штучки дійсно працювали, і тому він сумнівався.
— Я подарую тобі життя, і ти не будеш рабом, — оголосив Макамук.
— Мені потрібно більше.
Субєнков вів свою гру так спокійно, наче торгувався за лисячу шкуру.
— Це — чудодійне зілля. Багато разів рятувало воно моє життя. Мені потрібні сани і шестеро твоїх мисливців. Вони поїдуть зі мною по річці й охоронятимуть мене, аж поки до Михайлівського редуту не залишиться одна ночівля шляху.
— Ти мусиш залишитися тут і навчити нас усіх своїх диявольських хитрощів, — почулася відповідь.
Субєнков знизав плечима і замовк. Видихнувши цигарковий дим у морозне повітря, він з цікавістю поглянув на те, що лишилося від велетня-козака.
— А отой шрам! — раптом вигукнув Макамук, показуючи на шию поляка, де виднівся синюватий шрам від ножового удару, отриманого в одній із бійок на Камчатці. — Значить, твоє зілля не годиться. Воно не встояло проти леза ножа.
— Того удару завдав мені дуже сильний чоловік, — пояснив Субєнков і на мить замислився, лихоманково міркуючи, що сказати. — Сильніший за тебе, сильніший за твого найдужчого мисливця, сильніший за мене.
Він знову доторкнувся кінчиком мокасина до козака. Той являв собою жахливе видовище, але якимось чином в його скаліченому та пронизаному болем тілі іще жевріло життя, не бажаючи його покидати.
— До того ж те зілля було заслабким. Бо в тих краях немає тих ягід, які потрібні для його виготовлення. А у ваших краях я бачив багато таких ягід. Тому тут моє зілля буде сильним.
— Я дозволю тобі спуститися по ріці, — сказав Макамук. — Я дам тобі сани і мисливців, які тебе охоронятимуть.
— Ти довго думаєш, — холодно відповів поляк. — Ти образив моє зілля тим, що не прийняв відразу мої умови. Попереджаю, тепер я вимагатиму більше! Мені потрібно від тебе сто бобрових шкур. (Макамук презирливо гмикнув.) І сто фунтів сушеної риби. (Макамук ствердно кивнув, бо риби було повно і вона була дешева.) Я хочу двоє саней: одні для мене, а другі — для мого хутра і риби. І ти мусиш повернути мені мою гвинтівку. Якщо така ціна тебе не влаштовує, то незабаром вона зросте іще більше.
Якага підійшов до вождя і щось йому шепнув.
— Але ж як я дізнаюся, що твоє зілля — справжнє?
— Дуже просто. Спочатку я піду в ліс…
І знову Якага щось прошепотів вождю, і той підозріло скривився.
— Можеш послати зі мною двадцять мисливців, — вів далі Субєнков. — Мені ж треба буде назбирати ягід та корінців, щоб зробити з них зілля. А потім, коли ти даси мені сани, завантажиш їх рибою та шкурами бобра і вибереш шістьох мисливців, що зі мною поїдуть, усе буде готове. Я втру зілля собі в шию і покладу голову на отой дубок. Після цього найдужчий з твоїх мисливців візьме сокиру і тричі рубоне мене по шиї. Можеш сам тричі вдарити мене сокирою по шиї.
Макамук аж рота роззявив, упиваючись розповіддю про найновіше чудодійне зілля бандитів-хутровиків.
— Але спершу, — поспіхом додав Субєнков, — у проміжку між ударами мені треба буде знову намазуватися зіллям, бо сокира гостра і я не хочу схибити.
— Ти отримаєш усе, що хочеш! — скрикнув Макамук, похапливо погоджуючись на висунуті умови. — Давай починай робити своє зілля.
Субєнкову вдалося приховати свою радість. Він грав відчайдушно сміливу гру, і в ній не мало бути жодного проколу. Він заговорив, і в його голосі прозвучали викличні й бундючні нотки:
— Ти довго думаєш. Ти знову образив моє зілля. І щоб залагодити цю образу, ти віддаси мені свою дочку.
З цими словами Субєнков показав на дівчину, огидне косооке створіння з величезним вовчим зубом. Макамук розізлився, але поляк лишився незворушним. Він скрутив і запалив іще одну цигарку.
— Поспішай, — погрозливо мовив Субєнков. — Якщо ти не погодишся, то я вимагатиму ще більше.
У тиші, що запала навкруги, похмурий північний пейзаж зблякнув перед його очима, і він ще раз побачив свою батьківщину і Францію, а коли його погляд знов упав на дівчину з вовчим зубом, то йому пригадалася інша дівчина — співачка й танцюристка, яку він зустрів, коли юнаком приїхав до Парижа.
— А навіщо тобі дівчина? — спитав Макамук.
— Я хочу взяти її з собою, — відповів поляк, критично оглянувши дочку вождя. — Вона стане мені доброю дружиною, і я вважаю для себе честю породичатися з тобою в обмін на моє зілля.
І знову згадав він ту співачку й танцюристку і почав мугикати пісню, якої вона його навчила. Він знову пережив своє життя. Але якось відсторонено і безпристрасно, переглядаючи закарбовані в пам'яті картини свого життя так, наче то були картини із життєвої книги чужої людини. До тями його привів голос вождя, який різко порушив тишу і змусив його здригнутися.
— Я на все погоджуюся, — сказав Макамук. — Дівчина поїде разом з тобою.